Стефанія Шабатура: ув’язнені лілії

Петро ШКРАБ’ЮК, м. Львів

1

Люди захоплюються легенда­ми. Бо легенда (як і міф, міт) пе­реносить нас у глибину віків, роз­повідає про неймовірні ситуації, вчинки, долі — і важко встанови­ ти, чи це правда, чи вигадка. Але є живі легенди, і так само незви­чайні, бо постають на основі ре­ альних подій, реальних людей, які дивують, вражають, захоплюють. І є взірцем для наслідування.

Хіба не легендарною для нас є УПА, яка майже 20 літ (1942— 1960) діяла в надскладних умовах бездержавності: билася з гітлерів­цями, радянськими партизана­ми-провокаторами, польською Армією Крайовою, відтак — із енкаведистами, причому без жод­ної допомоги ззовні. І все ж не здавалася, морально перемогла. Останній бій повстанців із кара­телями відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в Підгаєцькому районі. Хіба це не диво?

Легендарними стали — чи стають, насамперед для молоді, — ті, що продовжили національ­но-визвольні змагання, але вже іншими методами, зброєю слова, пензля, музики, і так само безо­ глядно, героїчно, жертовно. Це дисиденти, хоча в українських ре­аліях таке визначення не охоплює всього спектра дій. Бо це був Рух спротиву політиці русифікації та денаціоналізації, і визначальною складовою цього Опору проступало прагнення державності.

“Ми — свідки подвигу людей, які пішли хресною дорогою наці­ональної боротьби і не дожили до нашого часу, — писала Ірина Жи­ленко (1941—2013) у книзі спога­ дів “Homo feriens”. — Це — воіс­тину месії. А ми — їхні апостоли, і кожен пише одне і те ж “єван­геліє від шістдесятництва”, але — на свій копил. Тому ми такі артистично різні у своїх писаннях”.

Політв’язень і художниця Стефанія Шабатура до нашого часу дожила. Вона була діяльною учасницею національного підне­ сення кінця 80-х—початку 90-х років минулого століття, вста­новлювала синьо-жовтий прапор над ратушею Львова, боролася за легалізацію Української ГрекоКатолицької Церкви, була засновницею та головою Марійського товариства “Милосердя”, депу­татом міської ради…

І тепер, коли вона відійшла у вічність (17 грудня 2014), її постать набуває особливої значущості. Зо­сібна — в автора цих рядків.

2

Наприкінці 1995 року ви­йшла моя книжка “Виноградник Господній: історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного”, одним із перших читачів якої був Ігор Ка­линець. Він потелефонував, по­ ділився враженнями, наступно­го дня ми зустрілися… “Про кого буде наступна книжка?” — запи­ тав Ігор. — “Про Калинця!” — без надуми, спонтанно, пообіцяв я, зворушений його увагою. Але ця спонтанність була обумовлена попередніми подіями.

Річ у тім, що восени 1965 ро­ку, відслуживши три роки в армії (в армії окупаційній — в Угорщині), я став студентом факультету жур­налістики. Це був період перших арештів, відтак судових процесів української інтелігенції за так зва­ну “антирадянську агітацію і про­паганду”. Чутки про це просочува­ лись і на факультет, і не один із нас відчував моральний дискомфорт: ми ходимо на лекції, пописуємо в газети, веселимось, а інших у цей самий час допитують, ув’язнюють, відправляють у світ за очі…

Пригадую, як у травні 1966-го мені на кілька хвилин дали пе­реглянути Калинцеву збірку “Во­гонь Купала”, і мене вразив вірш “Вітер”, а надто друга строфа зі словом “бандери”: Вітер мій знов напинає бандери дніпрових лодій. Вітер з нами й над нами. з моїми полками в поході. Коротше кажучи, я відчував ніби борг перед тими, хто кинув виклик Системі — і пішов за дро­ти, за “колючі горожі”, тоді як я залишався на “волі”, ведучи роз­двоєне життя: думав одне, а ро­бив інше — виявляв лояльність до влади…

Отож написати книжку про дисидентів я вважав за грома­дянський обов’язок, за своєрід­ну спокуту за своє відносно спо­кійне життя, хоча восени 1973-го за нібито “притуплення політич­ної пильності” мені, асистентові кафедри журналістики, оголоси­ли партійну догану із занесенням в особову справу — і я змушений був покинути працю над дисерта­цією та перейти в обласну газету, де був на видноті…

Звісно, це дрібниця з тим, що пережили мої ровесники і дещо старші краяни у тому-таки 72-му. Одного і того ж дня, 12 січня, за­ арештували Ірину Калинець (пізні­ ше — й Ігоря), Івана Геля, Михай­ ла Осадчого, В’ячеслава Чорновола (повторно)… У Києві впродовж січ­ня у слідчих камерах опинилися Ва­ силь Стус, Іван Світличний, Єв­ген Сверстюк, Леонід Плющ, Іван Дзюба — близько 20 осіб. А якщо брати й наступні місяці — то це чис­ло перевищило 100 осіб.

Очолювала список Стефанія Шабатура, бо судили її найпер­шою. Ігор Калинець у ті зловісні дні писав:

вдруге заарештували мою Стефу плаче мати Шабатури як забрали обидва гобелени Лесю Українку та Кассандру я поцілувала у краєчки вони дивувалися навіщо ж отак я руки доньки цілую

Саме цей вірш привів мене в од­ ну із кімнат Палацу урочистих подій на вулиці Коперника, де був осідок Марійського товариства “Мило­ сердя”, і де мене приязно зустрі­ла напрочуд вродлива жінка, яка, здавалось, уся сяяла — і зовнішньо (мала світле волосся), і внутрішньо. Це була Стефанія Шабатура.

3

Безумовно, в ту пору ще не бу­ло такої вагомої книги, як “Сте­ фанія Шабатура” з підзаголовком “Вибрана палітра кольорів з моза­їки життя і творчості”, яку сумлін­но впорядкувала Соломія Дяків (записавши й прокоментувавши розповіді нашої героїні), а вида­ло у Києві видавництво “Смолос­ кип” (2016). Проте я вже багато чого знав про п. Стефу: і від Ірини Калинець, і з газетних публікацій, головно із самвидавного альмана­ху “Євшан-зілля”, що його підго­тувала з друзями та ж таки Ірина, а оформляла Шабатура (див.: число 1 за вересень-жовтень 1987 р.)

Знав, що Стефанія народи­лася в селі Іванє-Золоте Залі­ щицького району на Тернопіллі; її батько, Михайло, спадкоємець козацького роду, був майстром на всі руки, будівничим (сам спору­див для родини хату), віртуозом з виготовлення дитячих іграшок, служив у польському війську, від­ так його мобілізували на фронт — і під Харковом 1943-го він за­гинув. Мати, Ганна, мудра й шля­хетна жінка, зосталась із ма­ленькою Стефою і пережила всі страхіття повоєнного часу: голод, холод, реквізиції, рабську працю в колгоспі, обшуки, погрози… А проте, на зло ворогам, не пада­ла духом, адже була справжньою християнкою.

Якраз глибока віра допомо­гла перебути всі знегоди не лише Ганні, а й Стефі. І не просто пе­ребути, а й передбачити дві події, що мали і індивідуальне, і загаль­нонаціональне значення. Стефанія Михайлівна закінчи­ла у Львові училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, опіс­ля — Інститут прикладного та де­коративного мистецтва (факультет художнього ткання). Вона писа­ла ікони, вишивала, ткала худож­ні килими, гобелени-картини, зо­крема ті, що згадані у вірші Ігоря Калинця, — “Леся Українка” та “Кассандра”. І здобула визнання. Водночас нею зацікавився КГБ. Бо ж, опріч мистецтва, належала до співзасновників Клубу творчої молоді “Пролісок”, брала участь у відродженні 1965 року Різдвяного вертепу, та головне — 15 листопада 1967 року була в залі, коли судили В’ячеслава Чорновола. А в листо­паді 1970-го домагалась допуску її на процес Валентина Мороза: під­писала з однодумцями відповідну телеграму до прокуратури УРСР. 12 січня 1972-го — трус у ко­оперативній квартирі Стефанії. І арешт.

“Десь за місяць до арешту, — розповідала Стефанія, — мені приснилося: довжелезний кори­дор, безліч бронзових дверей, я си­джу на бронзовому ослоні, пере­ді мною — косо — двері, я дивлюсь у пройму, звідти виходить жінка, вся в чорному, зирнула на мене, я на неї — і вона зникла. І враз, чую, якась сила тягне в двері. Я опира­юсь, тримаюсь чіпко за ослін — і мене тягне з ослоном, щораз дуж­че, я вилітаю у вікно — і вже лечу над Болгарією, чую болгарську мо­ву, бачу згори: на площі перед вок­залом — Олесь Бердник”.

(Невдовзі Бердник з’явився у Львові, і коли Стефа переказала сон, то він здивувався, адже справ­ді мав їхати в цю країну. Згодом теж був заарештований: Стефа закін­чувала строк, Олесь — починав…) А сновидіння тривало. Піс­ля Балкан Стефа опинилася з Ка­ линцями на Дністрі і спостерігала, як на човнах перевозять людей і гуртують на березі по п’ять. Ті сто­ять, і в кожного на голові мішок. В той самий час Стефа вже не на підвищенні, а в якомусь болоті — і ніяк не може вибратися… (Ігор потім пояснив, що коли в’язнів виводили на етап, то шикували в колону по п’ять). Та й болото — алегорія її ув’язнення, передусім тих 115 діб карцеру і тих 6 міся­ців камери-одиночки, які довело­ся перебути за непокору.

Свідком на процесі в Шабатури була Зіновія Франко. Вона теж при­снилась Шабатурі. І це була “тре­тя серія” одного і того ж сну. Стефа: “Я в Києві, в Зені. Великі двері, від­чиняю і стою. Навпроти — кімната; дивлюсь — виходить… Леся Україн­ка з маленькими гвоздиками в ру­ках, простягає мені, я беру”.

4

Суд над Стефанією відбувся на свято Петра і Павла 12 липня 1972 року. Вирок: п’ять літ Ду­бровлагу в Мордовії і три — за­ слання. Виводили її через чорний хід. Стефина мама зуміла переда­ти їй букет червоних гвоздик — від Богдана Гориня. Конвой як кинеться: “Отдай!” А Стефа: “Не віддам!” Заходилися видирати з рук силоміць. Лиш одна квіточ­ка вціліла… Так сповнилась і тре­тя частина віщого сну.

Наступна візія вже була не в сні, а навіч, під час допиту. Сте­ фа заявила, що в її справі нема криміналу: “То з вашої сторони є кримінал, бо ви завдаєте шко­ди мені, моїй мамі, державі, укра­їнському народові, для якого такі люди, як я, могли б принести ко­ристь. Та нічого, вічно так не буде, ще прийдуть інші часи”. — “Ви ще сподіваєтесь на якісь інші ча­си?.. Коли це буде?” — єхидно за­ питав слідчий Похіл. “Дуже ско­ ро”. — “Коли?” — присікувався той. “Який строк ви нам дасте?.. Значить — через десять років піс­ ля того, як ми відбудемо пока­рання. Тоді й будуть надруковані і Стус, і Калинець, а вас осудять, а може, й засудять”.

Похіл завмер: “І ви в це віри­ те?” Ніби якийсь незнаний дух вселився в Шабатуру — так упев­нено, навіть зверхньо стосовно слідчого почувала вона себе: “Я не те що вірю, я знаю, що так буде!” — “Тоді давайте парі!” З Похілом був ще один гебіст, він і докинув: “А я переб’ю”. Шабатура: “Ні, я руки таким, як ви, не подаю. Можемо укласти парі на слово. При свідкові”. — “На що?” — “Мені все одно”. — “На дві пляшки ко­ньяку”. — “Ви програєте, але я від вас коньяку не візьму”.

5

Моя книга вийшла 1997 року. Її обсяг — 520 сторінок. А назва — “Попід Золоті Ворота”. Це вислів Папи Івана Павла ІІ, який захо­плювався українськими подвижни­ками: “Скільки мучеників пройшло і проходить тобою попід Золоті Во­рота, Вкраїно мого подиву!” Але не тільки мучеників, а й переможців. Серед них і Стефа­нія Шабатура. В книзі про неї 45 згадок: про її перебування в Мордовії з підпільницями Гали­ною Дидик, Даркою Гусяк, Ка­териною Зарицькою, Марією Пальчак, Іриною (Орисею) Се­ник, дисиденткою з Одеси Ніною Строкатою-Караванською, а та­ кож із подругою Іриною Кали­ нець; про зустрічі та листування з Василем Стусом і трагічну смерть її нареченого Мар’яна Гатала, ві­ рність якому зберігала до кінця життя; про те, як чекісти знищи­ли в концтаборі понад 300 її картин; як вона після звільнення по­ невірялась у Львові без прописки та роботи, і т. ін.

І все ж перемогла. В слідчо­му ізоляторі точно спрогнозу­вала “прихід нових часів” — на 1990-й рік. Бо приближувала, відтак утверджувала ці часи як тільки могла. І про це я написав експромт “Гобелен Стефанії Ша­батури”, який прочитав 6 листо­пада 1998-го у Львівському ор­ганному залі під час відзначення 60-річчя Стефанії Михайлівни:

Наш Львів — це подив на лиці,

Натхнень високі злети.

Бо тут, у спогадах, стрільці,

І волі давньої співці,

Художники й поети.

Ось так її життя круте

Закільчилось з розмаю.

Десь там Іванє-Золоте,

І почуття її святе —

Любов до свого краю.

До тих, хто встав на повний зріст,

До матері і друзів;

Хто прокладав в грядуще міст

І чув далекий благовіст

Над попелом ілюзій.

Нічого більш — лише любов.

Нічого — тільки мрія,

Яку ніхто не поборов,

Яка нам світить знов і знов,

Як зірка у завіях.

А потім зимовим дощем

Неправда впала гола.

А потім допити — і щем:

Хто в камерах із нею ще?

Яка її крамола?

А там — мордовські табори

І посестри без права.

А потім зцілення вітри,

А потім рідні прапори

І ця — сьогодні — слава.

Історія — гарячий твір,

Який холоне швидко…

Як гобелен із трав і зір,

Вплела і Стефа в цей узір

Свою нервучу нитку.

Свій барвистий узір виткала і її небуденна мати, яку Стефанія за­ охотила до творчості. І літня вже п. Ганна відкрила свій художниць­кий дар — малювала барвисті карти­ни в стилі “наївного народного мис­тецтва”. Я наче реліквію зберігаю розкішний альбом творів Ганни Ша­ батури з дарчим підписом Стефанії: “Дорогому п. Петрові Шкраб’юку з повагою і християнською любов’ю. Львів 2 липня 2006 р.”

Сама ж Стефанія теж продо­вжувала творити. На початку 2009 року вийшов унікальний кален­дар “Квіти Стефанії Шабатури”, що його підготував до друку Ігор Калинець. Є там акварель “Жов­ ті лілії. Також ув’язнені”, датована 1975 роком. Ці квіти у християнстві — сим­вол чистоти і цноти, їх зображують на картинах про Благовіщення Ді­ ви Марії. Для мене таким симво­лом стали Стефанія Шабатура та її подруги, які гідно, в духовній чистоті, у вірі в Бога та любові до України (а не в покорі сатані) про­жили своє жертовне життя.

Тому і лілії на акварелі не білі, а жовті.

Звідси і назва мого есею-спомину.