Євген БАРАН: «Ми є творіннями Божими, а не «текстовками» Божих слуг»

Євген Михайлович Баран — український літературний критик, літературознавець, есеїст. Кандидат філологічних наук. Лауреат численних премій. Заслужений працівник культури України. З 2009 року — голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ.

— Пане Євгене, що відбувається, на Вашу думку, з нашою літературою?

— Я би хотів сам зрозуміти, що з нашою літературою відбу­вається. Не тверджу, що все ка­тастрофічно, але симптоми три­вожні. З іншого боку, ситуація з літературою, тим більше нашою, завжди була “на межі”. Сьогод­ ні ми нібито звільнилися від ідео­логічних лещат, зате потрапили в лещата суспільної кон’юнктури. Аби вижити, багато письменни­ків заграють із читачем, забуваю­чи, чим це може закінчитися для них.

Надмір інформаційний від­ штовхує якусь частину потенцій­них читачів від літератури. А та­кож засилля посередніх авторів із нудними, ніякими псевдоісторі­ями, де домінує поєднання фен­тезійних ходів, хоча сама худож­ня уява в таких творах бліденька. В Європі кращі письменни­ки виходять на сакральні сюже­ти. Здається, нічого особливого, але якась конкретна історія рап­ том набуває універсального зміс­ту. У нашій прозі таких книжок ще дуже мало. Хоча запит на ху­дожні книжки стабільний. У такій парадоксальній ситуації живемо: з одного боку брак доброї літератури, з іншого — брак якісного читача. Вже не ка­жу про книжкову індустрію, яка розвивається хаотично і з багать­ма процесуальними перевитрата­ми.

— Що ж зіпсувало читацькі смаки? Чому рівень читача такий низький, що на п’єдесталі опиняються чистої води графомани?

— Це перебільшення, але за­галом думка правильна. Чи­ тацькі смаки зіпсував побуто­во-квазімистецький симулякр, постмодерний “поп-корн”, який подається як літературно-мис­тецька хода. Чим більше невігла­сів ідуть у культурний процес, ще більше невігласів споживацьких вони творять. Не кажу про не­ дурних і небезталанних авантю­ристів і пройдисвітів, яких зав­жди не бракувало. Суспільство біжить не як останній марафо­нець, який ніс вістку про пере­могу, а як стадо биків на іспан­ській кориді. Зупинятися ніхто не хоче. Це не потрібно владі. Бо добре сказала Забужко у розмо­ ві з Княжицьким: мета сучасної гібридної війни — не Донбас, не Крим і не Україна. Мета — ма­ніпульоване суспільство. Поки що силі, яку Станіслав Оріхов­ ський назвав “людьми ночі”, за­дум вдається.

— Якось у приватній розмові з поетом Василем Симоненком письменник Юрій Ячейкін сказав, що настане час, коли Україною ходитимуть натовпи письменників і ніхто їх не впізнаватиме. Чи не настав уже “той час”, бо бачимо, що кількість “літераторів” на душу населення нестримно зростає?

— Слушна думка. Але в нас із літературними неофітами ніколи не було проблем. “Держава Сло­ва” — це вже навіть не метафо­ра, це одна із наших із Вами ре­альностей. Проблема не в тому, що “ба­гато людей ідуть в літературу так, як у ХVІІ столітті йшли на Січ” (фраза Бориса Антоненка-Да­видовича з далекого 1929 року). Проблема в тому, що ці письмаки так до кінця і не усвідомлюють, для чого їм писання. Переважна більшість цих літнеофітів — сві­тоглядні графомани, і залиша­ ються такими від першої книжки до останньої. Немає жорстокого відбору ху­дожньої якості. А звідси і оцей “мaсовізм”, особливо це видно в образотворчому мистецтві, а вже відтак у літературі. Мало людей, свідомих свого місця і своїх можливостей. І це та проблема, яка вирішується сто­літтями культурного поступу. Але чи є в нас Час, ніхто не хоче про це думати.

— Спостерігаємо в письменницьких колах відверте несприйняття конструктивної критики. І водночас, чуємо загальні ремствування на відсутність критики, як такої, ведуться розмови про вмирання критики, як жанру. Прокоментуйте цю ситуацію.

— Що коментувати? Так є. Критика — це самурайство. Я так розумію, що цей жанр віді­ йде в історію, як і сама філосо­фія самурайства. Запрудженість інформацією, засміченість ін­ формацією дезорієнтує люди­ну. “Нема нічого гіршого за не­готовий дух”, — твердив святий Августин. Критика не можли­ ва в суспільстві, яке не хоче по­чути про себе инчу думку, а ли­ ше панегірики або ж церковні “Многая літа”. Ми суспільство дешевих панегіриків і фарисеївхристиян. Усі розмови, що в нас відсутня критика — це намаган­ ня зберегти чистим обличчя, піс­ля того, як ви все життя таляпає­теся в болоті…

— Судячи з різноманітних рейтингів, в Європі зараз на хвилі популярності романи про Другу світову війну та про засилля мусульман. В нас усе більшої популярності набирають різноманітні “фентезі”… Про що це говорить?

— Ми й далі віримо в каз­ки. Це добре. Така риса вирізняє нас на тлі втомлених європейців. “Кожний дуріє по-свому”, — ка­зав мій тато. Це намагання од­нієї частини письмаків реагува­ти на суспільні зміни і тенденції. Инча частина — себто ми — ще поки не запустили на свою зем­лю чужаків, що є черговою ілю­зією, — віримо в казку. Можли­во, ця віра в казку нас врятує. Бо наша вічна дитячість — се єдине, що не дає нам зовсім зникнути, “яко обри”… Сам жанр “фентезі” мені чу­ жий. Та й якісного “фентезі” українська література не дала.

— Ваша думка стосовно “потрібності” поезії. Знаючи ментальну схильність української нації до пісенно-римованого слова, спостерігаємо дивну картину: з одного боку в кожному місті організовуються поетичні читання, з іншого — видавці відмовляються вкладати гроші в поетичні книжки. Багато хто з непоганих поетів вимушений “вилазити зі шкіри” — творити сумнівної якості романи. Чи приречена поезія на вимирання, чи так і животітиме в мізерних накладах “за власні кошти автора”?

— Платон в ідеальній держа­ві не бачив Поетів. Оскільки ми живемо у далекому від ідеального суспільстві, поети завжди будуть, і завжди будуть знехтуваними. Якість і обличчя літератури визначає Проза. Так завжди було. Інша справа, що в Україні — По­ет ставав політичним глашатаєм. Але Поезія — внутрішня по­треба людини вирватися з пут по­буту. Окрім того, це один із по­ стійних рушіїв розвитку мови. Я не думаю, що українська пое­зія перейде в університетські ав­диторії, як це сталося з амери­канською поезією. Але те, що вона потребує і потребуватиме підтримки — інформаційної, ма­теріальної — однозначно. Чи мусить поет ще писа­ти прозу, чи шукати себе в ін­ших жанрах? Це справа само­го поета. Для справжнього поета кон’юнктурне вимушене заанга­жування не страшне. Він завжди знайде можливість прийти до чи­тача і сказати те, що хоче.

— Можливо, хтось може щось заперечити, але я переконана, що в літературі первинним має бути не імʼя автора, а ТЕКСТ. Саме з нього має починатися сприйняття творчості. Знаючи, як багато Ви читаєте, прошу назвати хоча б кілька справді вартісних текстів українських авторів. Чи за останні кілька років були такі?

— Я страшенно не люблю сло­ ва “ТЕКСТ”. Щось є у ньому від технічної складової. Волію гово­рити про “ТВІР”. Ми є творіння­ ми Божими, а не “текстовками” Божих слуг. Так само ми звільня­ємо світи, які виростають всере­дині нас і мордують, просяться на волю. Ми творимо власні світи, а не механічно записуємо знаки. Виходячи з цього, скажу, що в Україні є автори, яких треба зна­ти освіченому культурному укра­їнцю.

Назву спонтанно декілька імен, не обмежуючись лише “чи­ стою” літературою: Юрій Анан­ко, Володимир Брюгген, Воло­димир Базилевський, Оксана Забужко, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Володимир Данилен­ко, Мирослав Дочинець, Петро Кралюк, Олег Лишега, Галина Малик, В’ячеслав Медвідь, Євген Нахлік, Михайло Слабошпиць­кий, Галина Пагутяк, Володи­мир Панченко, Степан Процюк, Юрій Роговий, Василь Слапчук, Петро Сорока, Андрій Содомора, Леонід Ушкалов, Василь Шкляр, Ярослав Ясінський… Я назвав імена, читайте книж­ки цих авторів, літературознавчі дослідження. Зрештою, цих авторів більше. Головне, аби читач знав, що вони є і шукав “свого” автора.

— Третій рік війни в Україні, а країна “фестивалить”. Щомісяця то тут, то там відбуваються Книга-Фести. Письменники й видавці їздять з міста в місто. Ледь не кожний районний центр має своє книжкове свято. Що це? “Бенкет під час чуми”, чи все-таки життєва необхідність для виживання української літератури?

— Це ін’єкції вмираючо­ му. Так розумію, що “сильні сві­ту цього” готують народи до ве­ликої войни. Значить, вкотре не можуть поділити поділене. Але будуть шукати “маніпуляційну формулу”, яка би виправдала ві­йну. Будь-яка війна, якщо вже вона неминуча, мала б тривати за торжество КУЛЬТУРИ. Всі инчі войни — приречені, але, на жаль, неминучі. Кожне покоління лю­ дей має свою войну. Кожна війна починалася з маршу. Нинішня — з фестивалів. “Фестивальність” — не зло. Зло — що сама війна перетворюєть­ся на фестивальне дійство. І ми нічого змінити не зможемо. Бо радикальне вирішення вимагає сильних особистостей. На жаль, сьогодні домінує в світі Жонглер, на усіх рівнях…

Спілкувалася Світлана БРЕСЛАВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment