Останнього ОУНівця спинила лиш куля, присуджена замість 33 років ув’язнення

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська область

50 років тому в тодішній ра­дянській Україні стався безпреце­дентний випадок і для юриспру­денції самої республіки, і загалом для всього світу. Його суть у тому, що Президія ВР УРСР ухвалила рішення судити людину не за чин­ним законодавством, а за тим, яке діяло ще 1927 року. Різниця по­лягала у найвищій мірі покаран­ня. У 1967 році було 25 років тю­ремного ув’язнення. У 1927 році — розстріл. Цей вирок стосувався Антона Олійника, уродженця ху­тора Березина Друхівської сільра­ди (нині це терени Березнівського району), члена ОУН.

Довело можновладців до та­ких крайнощів те, що Олійник як політв’язень, засуджений на 25 ро­ків, тричі втікав із найбільш охо­ронних місць ув’язнення. Навіть із сумнозвісного Володимирсько­го Централу. При цьому в спосо­бах втечі, оригінальних, хитрому­дрих і просто неймовірних, йому міг би позаздрити навіть легендар­ний Устим Кармелюк. Втім, не це головне. Головне, що, будучи ко­роткочасно на волі, Антон Олійник не припиняв боротися за не­залежність України. І він у цьому сенсі є одним із останніх, якщо не останнім, оунівським форпостом, який ліквідували комуністи. Це сталося в лютому 1967 року.

* * *

12 томів кримінальної справи, і в кожному томі від 311 до 628 сто­рінок. Саме таке “досьє” зберегло­ся в архіві СБУ на злісного ворога України, як називали Антона Олій­ ника. Завдяки ухваленому “деко­мунізаційному” закону ця справа із “таємної” перейшла в статус до­ступної. І наразі вона — як один із найпоказовіших доказів того, яким незборимим для тоталітарної сис­теми був дух українського патріо­тизму. Супроти нього в комуніс­тів навіть у мирний час залишалася лиш одна протидія — куля.

* * *

Антон Олійник народився в сім’ї хлібороба, простого сіль­ського орача, як він сам зазначав. Батько бачив у синові продовжу­вача справи, натомість Антон мрі­яв про науку. До неї він мав гар­ні здібності. Та й у дитинстві та юності хлопець неабияк тягнув­ся до книжки. Змінила його світо­гляд Друга світова війна. В ті ро­ки він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох за­ тятих ворогів — нацистів та більшовиків. Саме задля бороть­ би проти них вступає в ОУН. Був провідником юнацької мережі ОУН, охоронцем районного про­відника ОУН, документалістом районного проводу ОУН. Не при­ пинив підпільної діяльності й піс­ля закінчення війни. Фактично до 1947 року проводив антикомуніс­тичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збереже­них ОУНівських осередків…

* * *

Фатальним для Антона Олій­ника став 1947 рік. Тоді він ви­йшов на групу “Кнопа” (назва від псевдо її очільника). В історії цей рух — “кнопівський” — малодос­ ліджений, але він мав своє поміт­не місце. Це була група україн­ських радикальних націоналістів, яка “відкололася” від Централь­ного проводу ОУН і вважала за до­цільне самотужки вести боротьбу (переважно терористичну) проти всіх, хто посягає на Україну… Так ось, люди, які представи­лися “кнопівцями”, арештували Антона Олійника, накинули йому мішок на голову і змусили допо­ відати, що він доброго зробив для України. Антон Якимович, не пі­дозрюючи, що під “кнопівцями” замаскувалися радянські “стриб­ки”, виклав усе як є.

Насамперед свою позицію, вірніше, антипо­ зицію стосовно радянської влади, сказав про вільну Україну, яку тре­ба захищати, зачитав напам’ять “Ще не вмерла України”. А нао­станок повідав, що коли його розстріляють, його кров залишить­ся чистою перед тими, хто бажає Україні добра і волі. Усього цьо­го вистачило, щоб розпочати про­ти Олійника кримінальну справу. Тим паче, що при арешті у нього вилучили зброю (гвинтівку, 49 па­тронів, гранату Ф-1, пістолет ТТ), листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну.

* * *

Присуд радянської влади на той час був максимальним — 25 років тюремного ув’язнення. Тим паче, що Олійнику “нав’язали” низку вбивств радянських акти­вістів, керівників району. Від учас­ті в ОУН він не відмовлявся, а от “нав’язаних” вбивств не визнав навіть тоді, коли постав перед роз­стрілом. Відбувати покарання “Індусу” (це було його оунівське псевдо — від словосполучення індивідуаль­ний селянин) довелося спочатку в Мордовії. Але не минуло й півроку, як в’язень зі спільниками наважу­ється на втечу з табору у вагонет­ці, присипаній торфом. Загалом це був добре продуманий вчинок. Тож охорона лише на третій день помі­тила, що на торфовиську не виста­чає ув’язнених робітників.

Пошук зниклих став Всесоюзним розшу­ком. На нього кинули значні сили, і вже на сьомий день “опери” рапортували, що затримали в лісі Ан­тона Олійника. За спробу втечі суд додав йому ще два роки ув’язнення. А потім ця додавальна процедура повторюва­лася ще двічі, бо Олійник загалом здійснив три втечі. Таким чином загальний строк його перебування у в’язниці дійшов до 33 років.

* * *

Вдруге Антону Олійнику вда­лося вирватися на волю 1954 року. Тоді в’язень здійснив 13-метровий підкоп. У його спорядженні не бу­ло лопати чи ножа. Лишень лож­ка. Але й так він протягом кіль­кох місяців виколупував землю, приховував її і, зрештою, добрав­ся до місцини поза тюрмою. А да­лі — форсування річки на човні, який йому підготували доброзич­ливці, і довга дорога додому. Ціка­ во, що мати, коли син зайшов до рідної домівки, спочатку його не впізнала. Його вага була тоді ли­ше 47 кілограмів — від перенесе­ ної тюремної тяжби. Два місяці Антон Олійник по­тайки набирався сили у рідній до­ мівці. А потім виробив план по­дальших дій: налагодити зв’язок з групою його повстанського по­братима “Шуляка”, яка, на йо­го переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Зрештою він так і не вийшов на зв’язок з повстан­ськими підпільниками — завади­ ли “емгебісти”, які ретельно пере­слідували втікача.

* * *

Третя втеча Антона Олійника була із Володимирського Центра­лу, в якому він, до речі, зарекомен­дував себе одним із найдисциплі­ нованіших та ерудованих в’язнів. Був активним читачем тамтешньої бібліотеки. Щоправда, студіюва­ти довелося переважно марксист­сько-ленінських пропагандистів, але, як зізнався Антон, йому тра­ пився воістину національний ше­девр. Це книжка Дмитра Донцова “Дух нашої давнини”. Яким чином вона опинилася в тюремній бібліотеці, невідомо. Може, ви­падково, може, спеціально. Але те, що вона справила на читача Анто­на Олійника величезний вплив, — факт незаперечний. Відразу ж піс­ ля прочитання “Духу…” Олійник ділиться своїми враженнями з ін­ шим в’язнем, Романом Семеню­ ком. Й обидва вирішують вирвати­ся з табірних лабетів і продовжити боротьбу за Україну. Це їм вдаєть­ся — 12 серпня 1965 року втечею із особливого табору МВС СРСР “Дубравлаг”. Цього разу втікачам довелося форсувати річку шири­ною півкілометра. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, табірники затамували свій подих і перебува­ли у водяній глибинці понад п’ять хвилин. Тим часом “емгебісти”, що переслідували оунівців, поду­мали, що вцілили у втікачів.

* * *

Вирвавшись із неволі, вони спрямували свій шлях в Україну. Першим чином заповзялися відві­ дати найбільші українські святині. Відтак побували на могилі Тараса Шевченка, у Київській та Почаїв­ській лаврах, на “Козацьких моги­лах” у селі Пляшева… А також у ро­динах тих націоналістів, хто разом із ними сидів у тюрмі. Закінчило­ся їхнє втікацтво на малій батьків­ щині Романа Семенюка — у Со­кальському районі на Львівщині. Там нездоланні оунівці облаштува­ли бункер, де сховалися від радян­ської влади і звідкіля почали вести підпільну боротьбу. Надрукували тисячу листівок про істинну сут­ність комуністичної влади. Під час поширення цих листівок Антон Олійник потрапляє під арешт. Йо­ му до основного тюремного стро­ку “приплюсовують” ще п’ять ро­ків неволі.

* * *

Антон Олійник відсидів 18 років. Залишалося ще 15. Розу­міючи, що надалі вирватися з тюремних лабетів — справа не­здійсненна, він, одначе, хапається за останню рятівну надію. Пише листа на ім’я тодішнього секрета­ря ЦК Компартії Микити Хрущо­ва з проханням про помилування. Але в цьому листі не відрікаєть­ся від своїх діянь і помислів щодо вільної України. Ось рядки з ньо­го: “За роки перебування в тюрмі закам’яніли усі мої почуття віль­ної людини. Більше того, мені здається, що нині з таким почут­ тям живуть усі люди в Україні”. “Граждані судді! Ви засудили ме­не за те, що я любив Україну. Але пам’ятайте: настане такий час, ко­ ли ніхто не сидітиме за те, що я си­джу”. “Ви засудили мене до роз­ стрілу, змінивши при цьому закон. Світ ще не бачив такого прецеден­ту. Значить, або ви мене боїтеся, або я найбільший для України во­рог. Тільки при цьому ви не пояс­нюєте, що я недоброго зробив для України”.

* * *

Хтозна, чи дійшов цей лист до Микити Хрущова, який попри свої комуністичні погляди всетаки був українським прихиль­ ником. Радше ні, ніж так. А тим часом над Антоном Олійником тодішня українська влада вчини­ ла справжній самосуд. За Поста­новою ВР України, яку підписали Підгорний та Георгадзе, Рівнен­ський обласний суд отримав пра­во засудити Олійника до розстрілу. На оголошення вироку обвинуваченого не покликали. Натомість запросили представників газети “Червоний прапор”, Костопіль­ської та Березнівської райгазет, аби ті виклали суть справи щодо “злісного ворога Радянського Со­юзу”. Вони написали так, як на­ писали. Вірніше, під компартійну диктовку. І при цьому ж, звісно, не згадали останніх миттєвостей життя Антона Олійника. Зокре­ма, як перед самим розстрілом до камери, в якій Антон Олійник си­дів, до речі, разом із відомим укра­їнським політв’язнем Юрієм Шу­ хевичем, зайшов майор-емгебіст і заявив: “Ну що, Олійник… Тепер Україна зекономить на тобі два мільйони рублів”. З’ясовується: такими були витрати, коли Олій­ника під час його третьої втечі ого­лосили у Всесоюзний розшук.

* * *

Антона Олійника розстріля­ ли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила, наразі невідомо. Пам’ять про нього теж не вельми відповідає справедливості. При­наймні родина Олійника не збереглася. У повоєнний час помер­ли його батьки. Сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, канула у невідомість, так й не дочекавшись цієї реабілітації. На бать­ ківщині Антона Олійника жодної меморіальної дошки на його честь. А треба було б… Водночас в істо­рії України Антон Олійник зали­шається тим, хто воістину поклав своє життя на плаху за її ім’я.