Шевченковому Щоденнику — 160 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України іме­ні Тараса Шевченка

Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу початку в червні 1857 р. Шевченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Щомісяця ми публікуємо один-два записи Тараса Шевченка з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. У цьому числі звертаємося до поетового запису від 23 серпня 1857 р., зробленого на пароплаві по дорозі з Астрахані до Нижнього Новгорода.

23 серпня

С 15 по 22 августа был у меня в грязной и пыльной Астрахани та­кой светлый, прекрасный празд­ник, какого еще не было в моей жизни. Земляки мои, большею частию кияне, так искренно, радост­ но, братски приветствовали мою свободу и до того распростерли свое гостеприимство, что лиши­ ли меня свободы самому вести свой журнал и взяли эту обязанность на себя. Благодарю вас, благородные бескорыстные дру­зья мои. Вы подарили меня такою радостию, таким полным счастием, которое едва вмещаю я в моем благодарном сердце. И память об этих счастливейших днях я вношу не в прозаический журнал мой. Я внесу в сокровищницу моего сердца.

15 же августа вечером Зброжек случайно у Сапожниковых проговорился, что я в Астрахани. И 16 августа я возобновил старое знакомство с Александром Александровичем. Это уже был не ша­лун-школьник в детской курточ­ке, которого я видел в последний раз в 1842 году. Это уже был муж­чина, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нем простого, высокоблагороднейшего, доброго человека. Черта, характеризиру­ющая семейство Сапожниковых. Он, не знаю как надолго, оставля­ет Астрахань и до Нижнего Новго­ рода предложил мне каюту на або­ нированном им пароходе “Князь Пожарский”. Пятирублевый би­лет, взятый мною, я возвратил в контору пароходной компании “Меркурий” с тем, чтобы он был отдан первому бедняку безденежно. Капитан парохода “Князь Пожар­ский” Владимир Васильевич Кишкин распорядился так, что вместо одного бедняка поместил на бар­же пять бедняков, не могших за­ платить за место до Нижнего даже по цалковому. Черта практически благородная.

…в грязной и пыльной Астрахани… За свідченням самого Шев­ченка, він виїхав із Новопетров­ського укріплення 2 серпня о 9-й годині вечора і прибув до Астра­хані на човні, який курсував між укріпленням і містом, 5 серпня о 5-й годині після полудня, тоб­то, через 68 годин, за розкладом. Командиром човна, що здій­снював військові та торговель­ ні перевезення, був У. М. Петров (1800— ?), який свого часу закін­чив Миколаївське флотське учи­лище, багато років ходив по Чор­ному морю, а з 1838 р. служив на Каспійському.

Астрахань — перший насе­лений пункт, в який поет при­був, повертаючись із заслання. Він жив у місті з 5 до 22 серп­ня 1857 р., чекаючи на паро­плав до Нижнього Новгоро­да. Тут він виконав малюнок “В Астрахані”. Це був перший піс­ля від’їзду з Новопетровського укріплення пейзаж. Зберігаєть­ся в Національному музеї Тараса Шевченка.

Тарас Григорович неоднора­зово нарікав у Щоденнику на зо­внішній вигляд Астрахані: “Всю эту огромную безобразную серую кучу мусору венчают зубчатые белые стены Кремля…”; “Кроме пыли, смраду… я ничего не встретил” і т. ін. Земляки мои, большею частию кияне… взяли эту обязанность на себя.

Ішлося про земляків з Укра­їни, здебільшого випускників Університету св. Володимира в Києві, які зробили записи в Шев­ченковому Щоденнику 15–20 серпня 1857 р. Ось деякі з них: Клопотовський Іван Петро­вич (1823–?) — учитель істо­рії та географії в астраханській гімназії з 1850 р. Навчався в Університеті св. Володимира в Києві у 1845–1849 рр. У Шев­ ченковому Щоденнику 15 серп­ня зізнався, що поета “зустрів, як батька, як брата, як найбіль­шого друга…” Незабитовський Степан Ан­дрійович (1829–1902) — мо­лодший лікар 45-го флотсько­го екіпажу в Астрахані.

Закінчив Університет св. Володимира в Києві у 1854 р.: “…я був ощаслив­ лений зустріччю з любимим і шанованим мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком…” Одинцев Євтихій (Євген) Іва­нович (1831–1873) — молодший лікар 46-го флотського екіпажу в Астрахані. У 1855 р. закінчив Ка­ занський університет. З гордіс­ тю записав 16 серпня, що “провів день з поетом Малоросії Шевчен­ ком”. Чельцов Федір Іванович (1826–?) — молодший лікар Астраханської стройової роти. У 1853 р. закінчив Університет св. Володимира в Києві: “З душев­ним захопленням я… провів кіль­ка годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григо­ровичем Шевченком, за що дуже вдячний Богу…”

Вы подарили меня такою радостию, таким полным счастием, которое едва вмещаю я в моём благодарном сердце. Дуже важливий момент! Упер­ ше після заслання Шевченко з щемливою радістю відчув, що по­етична слава його, попри довгі роки відсутності, не лише збере­глася, а й зростала. Звичайно, він мав інформацію про це, зокрема, й щодо його астраханських при­ хильників. Скажімо, російський письменник О. Ф. Писемський писав поету з Астрахані 6 лип­ ня 1856 р.: “…Я бачив на одному вечорі чоловік 20 ваших земляків, які, читаючи Ваші вірші, пла­кали від захвату і вимовляли Ва­ше ім’я з благоговійністю. Я сам письменник і більше цієї заочної честі не бажав би іншої слави та відомості, і хай послужить все це втіхою у Вашому безвідрадному житті!”

Проте цього разу не заочно, а навіч, серед незнайомих, але близьких за духом людей, Шев­ ченко переконався в тому, про що писав Михайло Максимо­ вич стосовно всієї дороги поета із заслання в Петербург: “Повернення Шевченка, після 10-річної розлуки, вітала вся Україна і неУкраїна істинним захопленням: на всьому шляху від Астрахані до Петербурга…” Дивовижно точно розділив М. О. Максимович увесь світ навпіл, виокремивши найдо­ рожче для Шевченка — “Україна і неУкраїна…”

Згадаймо гірке і болісне від­ чуття покинутості, що немину­че огортало поета на засланні та страху, що його забули, не почу­ють:

Мій Боже милий!

Як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

В Астрахані молоді шануваль­ники поета, в першу чергу з Укра­їни, сказали йому синівське сло­во любові й величання та навіть записали його в Шевченків Що­денник… І це було, безумовно, важливо для духовного космо­су поета, який після заслання по­вертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуаль­не повітря.

…в прозаический журнал мой.

Одна з назв поетового Що­ денника. Найчастіше він називав його “журнал”, “мой журнал”, але були й інші синоніми: “мои записки”, “пёстрая книга”, “тетрадь, чтобы записывать”, “моя верная хроника”, “прозаическая хроника”. У даному випадку Тарас Гри­горович, охоплений радісними емоціями, відтінив буденність його попередніх записів у Що­деннику.

 …в сокровищницу моего сердца.

Хочу наголосити, що в Шев­ ченкових емоціях і зізнаннях відсутній нарочитий пафос, йо­го внутрішня піднесеність, духо­вне натхнення виплеснуті з гли­бини серця. Це той особливий момент, коли наочно видно, що поетів Щоденник є справді “сер­цем продиктований”, а нові по­ зитивні враження та щасливі по­чуття Тарас Григорович зберігав у “скарбниці свого серця”.

…Зброжек…

Зброжек Томаш (1821— ?) — старший лікар 17-го робочого екіпажу в Астрахані. У 1850 р. за­кінчив Університет св. Володи­мира в Києві. 20 серпня зробив у Шевченковому Щоденнику за­пис польською мовою, в якому назвав Шевченка “святим народ­ним пророком — мучеником Ма­лоросії” і наголосив, що поето­ве “перебування серед нас робить мене цілком щасливим…”

…я возобновил старое знакомство с Александром Александровичем.

Ішлося про Сапожнико­ ва Олександра Олександровича (1833—1887) — астраханського купця першої гільдії, рибопро­мисловця-мільйонера. Шевчен­ко знав О. О. Сапожникова ще на початку 1840-х рр.. у Петербур­зі, коли навчався в Академії мис­тецтв, а той брав у нього уроки малювання. Знайомство віднови­лося 16 серпня 1857 р. в Астрахані. В будинку Сапожникових місти­лась “штаб-квартира” експедиції для вивчення Каспійського моря під керівництвом ученого-ембрі­олога К. М. Бера, який неодно­разово приїздив на Мангишлак, тому Шевченко називав О. О. Са­ пожникова “безмездным астраханским метрдотелем”, тобто за В. І. Далем, “даровым, ничем не вознаграждаемым”.

…я встретил в нём простого, высокоблагороднейшего, доброго человека.

Ці та інші захоплені Шев­ченкові слова щодо О. О. Са­пожникова досі домінують у шевченкознавстві, хоча в щоден­никовому запису від 28 серпня є фраза, яка пояснює, чому поет зрештою помилився в його оцін­ці: “Простое человеческое обращение со мною тепер мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным”. Та про все по чину. Через сім місяців — 20 березня 1858 р. — Тарас Григорович у Першопрес­тольній протягом шести годин “місив московську грязюку”, і, вийшовши з Кремля, попрямував до “високоблагородного, доброго чоловіка”: “Зашёл к А. А. Сапожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болен, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью”.

Шевченкове покірне пояс­нення цього прикрого епізоду лише надає йому гіркої драма­ тичності. Навіть якщо О. О. Са­пожников і був хворим, він, без­ перечно, міг би виявити до поета елементарну людську увагу. Між іншим, через день С. Т. Акса­ков, який був справді важкохво­рим і нікого не приймав, дізна­вшись про прихід Шевченка й М. С. Щепкіна, всупереч лі­карській забороні покликав їх до себе. Та й у той день, одра­зу після невдачі з О. О. Сапож­ никовим, втомлений Тарас Гри­горович “поплентався” до А. М. Мокрицького і, нарешті, “відпочив у нього”.

На мій погляд, у випадку з О. О. Сапожниковим недостат­ ньо говорити лише про брак будь-якої культури гостиннос­ ті, а й про його безсовісне став­ лення до поета. Передусім нага­ даю сюжет, який не привертав увагу дослідників. У листі Шев­ ченка до М. М. Лазаревсько­го від 18–19 жовтня 1857 р., тоб­то за місяць після розставання з О. О. Сапожниковим, Шевчен­ко попросив: “Як побачишся з графинею Настасією Іванівною, то спитайся, чи був у неї Сапожников, з котрим я плив із Астрахані в Нижній”. Справді, в Щоденни­ку 21 вересня поет занотував, що “Сапожникова просил в Петербурге целовать мою святую заступницу графиню Н. И. Толстую”. Це було важливо для Шевченка, бо в одному з наступних листів знову просив М. М. Лазаревського: “Та не забудь спитати у графині Н. И, чи був у неї з моїм поклоном Сапожников”. А той нарешті відпо­вів 9 грудня: “Сапожников у них не был и они ничего не слышали об нем”. Тож не виконав астра­ханський рибопромисловець по­етового прохання. Та це лише квіточки… Після повернення в Петербург О. О. Сапожников уза­галі не захотів підтримувати зна­йомство з Шевченком. Четвер­того травня 1858 р. поет усе-таки пішов до нього додому вже в Пе­тербурзі: “Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…”

І знову Тарас Григорович, як і в Москві, пережив приниження, яке нагадало йому про зневажен­ня його людського достоїнства впродовж довгих років — і не ли­ше в казармі.

Чому так докладно пишу про це? Мені боляче, що сумний факт Шевченкової біографії до­сі фактично замовчується, при­наймні не оцінюється з мораль­ної точки зору. Це почалося ще з О. Я. Кониського, який, услід за Шевченком, схарактеризував­ши О. О. Сапожникова в Астра­хані як “людину просту, добру і високоблагородну”, нічого не сказав про марну спробу Шев­ченка потрапити до багатія в Мо­скві. У “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка”, виданому в 1961 р. М. М. Ткаченком, ку­пець О. О. Сапожников навіть не згадується. В “Літописі жит­тя і творчості Т. Г. Шевченка” (1976), складеному В. Ф. Ані­совим і Є. О. Середою, запи­сано, що 20 березня Шевченко “заходив до О. Сапожникова, А. Мокрицького…”. Тут не зро­зуміло, чим закінчився візит до О. О. Сапожникова. Але ще біль­ше дивно, що П. В. Жур у літописі “Труди і дні Кобзаря”, перерахо­вуючи всі сюжети Шевченково­ го Щоденника за 20 березня, ви­лучив історію з візитом поета до О. О. Сапожникова. В “Шев­ченківському словнику” (1976) було сказано лише про те, що О. О. Сапожников не прийняв Шевченка в Петербурзі (як на диво, в “Алфавітному покаж­чику імен і назв” до п’ятого то­му Повного зібрання творів Та­раса Шевченка прізвище О. О. Сапожникова не значиться сто­совно цього факту і пересічний читач не відразу виявить його).

Але чому забуто про комен­тар С. О. Єфремова у 1927 р.? Він писав: “…Цю переміну треба, мабуть, поставити на карб про­сто купецькому самодурству та примхам зарозумілого милійоне­ ра” (Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Щоденні запис­ки (Журнал). Т. 4. 1927. С. 496). Та й у Щоденнику, виданому 1931 р. під редакцією С. П. Шестери­кова (він же й автор приміток), О. О. Сапожникова також бу­ ло справедливо названо “само­дуром” (Шевченко Т. Г. Дневник. Москва–Ленинград: “Academia”, 1931). А в сучасних академічних коментарях до поетового Щоден­ ника у п’ятому томі Повного зі­ брання творів (2003) і у п’ятому томі “Шевченківської енцикло­педії” (2015) образливі для Тара­са Григоровича випадки взагалі не помічено. Нічичирк! На пре­великий жаль!

…в контору пароходной компании “Меркурий”…

В Астрахані було представни­ цтво пароплавної компанії “Мер­курій” (головна контора була в Нижньому Новгороді).

…предложил мне каюту…

Цікаво, що лише у примітках до публікації Щоденника в чет­ вертому томі “Собрания сочине­ний Тараса Шевченка в четырех томах” (1977), складених І. Я. Ай­ зенштоком, зауважено: “За спо­гадами сучасників, для того, щоб забезпечити Шевченка гроши­ма, кілька привезених ним із со­бою рисунків були розіграні в лотерею і дісталися Сапожникову”. Тож Тарас Григорович насправді сповна сплатив за свою дорогу на пароплаві.

…был отдан первому бедняку безденежно.

Характерний для Шевченка вчинок.

…Владимир Васильевич Кишкин…

Кишкін Володимир Васильо­вич (1825–1911) — військовий мо­ряк, з 1857 р. — капітан пароплава “Князь Пожарський”. Знайом­ство Шевченка з В. В. Кишкіним могло відбутися ще в 1840-х рр.. у Новопетровському укріпленні, де той бував у службових спра­вах. Завдяки В. В. Кишкіну по­ет вперше прочитав або почув нові твори, що поширювалися у списках. Шевченко намалював портрет В. В. Кишкіна (досі не відомий).