«Бунт душі проти фальшивого розуму»

Іван Чендей у колі сучасників. До 95-річчя від дня народження письменника. — Ужгород, 2017

В очах великої людини кожен бачить себе, як у дзеркалі. Така таїна Господнього таланту. Тому нас так вабить, магнетично притягує обдарована людина. Оцінити талант іншого — це також означає визнати його близькість до Бога.

Іван Чендей був не просто професійним письменником, добротним майстром, йому судилося стати знаковою фігурою доби з Божим познаком на чолі. Ми іноді зловживаємо отим означенням “знаковий”, воно знівельоване і спрофановане у наш час, але замінник підшукати йому важко. І. Чендей великий не тільки стилем письма, а й стилем життя. До характеристики “майстер пера” тулиться високе слово “господар”. Про будинок, який він звів власноруч, ходять легенди, як і про його книжки. “Орлиним гніздом” назвав його П. Перебийніс, наголосивши: “Цей дім не можна змалювати. Бо цей дім — картина. І найкраще відтворення буде тільки репродукцією. А спіль- ний твір Марії та Івана Чендеїв так і зостанеться у світі унікальним…

Якщо справді є на світі рай земний — то він отут, на цій Горі, на вулиці Високій!”. Колись я виношував ідею написати книжку (та й досі не полишаю її) “Письменник і його дім”. Збудувати гарне житло, обжити і перетворити на своєрідний творчий храм — це таке ж велике мистецтво, як написати безсмертну книгу.

Поет-безхатько став ніби позитивним символом за роки радянського режиму. Це якщо не заохочувалося, то особливо не осуджувалося. Вважалося ледь не нормою і неминучістю. Поет мав бути не від світу цього в усьому, перекотиполем і кураєм. Чимало до цього спричинявся й КДБ, який не випускав зі свого вовчого зору жодного талановитого митця.

Один чудовий поет зізнавався мені: “Я запиваю, щоб мене не чіпали. Це у нас ніби своєрідна домовленість: доки питиму, доти не тероризуватимуть. А візьмуся до праці, творчості — задушать!”. Ось такою була добре продумана єзуїтська тактика! А мені звучать у пам’яті слова великого Вольтера: “Я бачив надто багато убогих письменників, щоб примножувати їхнє число”. Якби українські поети (а між ними є чимало з геніальним надихом) не культивували босяцтво і пияцтво, а суспільство їх до цього не підштовхувало, ми давно б уже вийшли на європейські і світові обшири, мали б нобелівських лауреатів. Будинок І. Чендея оповито хвилюючими міфами, як будинки Горація, Лопе де Вега, Хемінгуея, Гюго, Гете, Гессе, Джека Лондона, Шолохова…

“Гості моєї хати” — так назвав свої мемуари чудовий український драматург і прозаїк Василь Минко. Усі, хто написав спогади про Івана Чендея — це гості його дивовижної оселі. Серед них Юрій Бача і Василь Габорець, Микола Жулинський і Дмитро Кишеля, Дмитро Кремінь і Василь Марко, Іван Мешко і Петро Мідянка, Микола Мушинка і Дмитро Павличко, Іван Ребрик і Петро Скунць, Михайло Стрельбицький і Дмитро Федака…

Назагал ця книга винятково цільна, містка і вагома. Вона не тільки дозволяє зазирнути в душу великого майстра, тут є що зачерпнути допитливому розумові, є чого навчитися, особливо молодим літераторам, бо найважливіше, як на мене, це уроки, які дає закарпатський любомудр, які він залишив нам як великий і мудрий стиліст-новатор. Вважаю, що в цій книзі кожен відкриє щось своє, адже І. Чендей невичерпний. І кожен відчує живу присутність письменника-горянина. Книга складається з двох частин: “Іван Чендей про сучасників” і “Сучасники про Івана Чендея”.

У першій частині вміщені есеї, статті та етюди про тих, чию творчість високо шанував автор “Івана”. Тут прозаіки і поети, художники і вчені. В іменах це відбито так: М. Кречко, П. Тичина, Й. Бокшай, П. Лінтура, Ф. Манайло, Р. Делі, М. Томчаній, Ю. Шкробинець, О. Маркуш, В. Микита, П. Чучка та інші. Читаються ці відгуки з особливою цікавістю, бо в них відчувається любов, захоплення, а також глибина і світло небуденних душ, що так щасливо перетнулися у творчості. А ще Чендей — чудовий стиліст, у нього добірна мова. “Головне — мова! — як наголошує М. Жулинський. — Кожен справжній твір має відповідний настрій, температуру, колір і пульс. Це живий організм. І вічний”. Це сказано про художні твори письменника, але їх можна сміливо спроектувати і на його публіцистику.

Публіцистичний талант — велика рідкість. Найчастіше він іде в парі з обдарованням художнім. І справді великі письменники часто були добрими публіцистами, запальними трибунами. І радісно відчувати, що І. Чендей залишив тут теж непроминальний слід, умів сказати добре слово про своїх колег і однодумців. У літературі, де так багато протистояння, недоброзичливості й заздрості, це неабияка рідкість. На думку спадають тільки Ю. Мушкетик і Л. Різник.

На першому місці в І. Чендея завжди думка, її пригода і, як уже мовилося, мова. Він ніколи не забував про її невичерпність і завжди намагався вжити таке рідкісне слово, щоб читач не тільки зачепився за нього, подивований, а зупинився, перечитав, захотів запам’ятати і ввести у свій лексичний обіг. Багато роздумує письменник про роль слова, працю митця, відповідальність перед читачем і суспільством. Хоча писалося це упереваж за тоталітарного режиму, тут усе дихає Україною, любов’ю до її мови. Читати І. Чендея — неабияка втіха для серця і користь для розуму. Це так, як поговорити з живим письменником віч-на-віч.

На високій полонині при палаючій ватрі… Це відчуття підсилюють також спогади про письменника. На жаль, жанр спогадів у нас дещо спрофанований і знівельований, часто перетворений на якусь панегіричну марницю. Сумне безчасся відбилося у всьому. Але книга “Іван Чендей у ко- лі сучасників” — щасливий виняток. Вона асоціюється у мене з такими видатними спогадами як “Маршал Вінграновський”, “Наш Дімаров” і “Вертепи долі” (про Р. Гром’яка). Зі сторінок цього видання Іван Чендей постає величною, світлою, винятково чистою особистістю. Книга має світлу і чисту ауру, читати її легко і вона не відпускає зі свого силового поля, доки не перегорнеш останню сторінку. Принаймні так було зі мною. Читаючи спогади письменників і науковців, легко помітити, що вони, як це найчастіше буває, діляться на кілька категорій: перші написані за покликом серця, часто крізь призму сльози і непроминальної любові (Марія Чендей-Трещак, Ольга Данко, М. Мушинка, Д. Кремінь, М. Стрельбицький), другі — те, що називається “на рівні” (П. Перебийніс, В. Фединишинець, Д. Кишеля, М. Носа), треті — професійні, з академічними акцентами (М. Бабидорич, В. Га- борець, М. Жулинський).

Є тут також бесіди з Марією Чендей, дружиною і добрим янголом-охоронцем письменника, Олександра Гавроша з І. Чендеєм і ґрунтовна, академічна стаття Сидора Кіраля “Ніс у своїй душі сонце любові до людей та Укра- їни: штрихи до епістолярного портрета Івана Чендея”. Особливого настрою і, сказати б, тональності надають книзі вірші Д. Павличка.

Спогади — особлива фор- ма, що просвічує людину до дна. Стоять вони поряд із такими сповідальними жанрами як щоденники та епістолярій. Тут одразу видно, що за словом і за душею: бажання висвітлити незникомий силует дорогої людини, чи показати себе, повправлятися у стилістиці. Зі сторінок цієї книги постає дуже цільний, яскравий образ великого майстра слова, громадсько-політичного діяча, відкритого до людей і світу, образ, що западає в душу і залишає в ній тривкий, глибокий і неперебутній слід. Закінчити цей невеликий відгук хотілося б такими словами поета Петра Скунця, адресованими І. Чендею: “Вся його творчість — це бунт душі проти фальшивого розуму. Вся його творчість — проти перетворення карпатського селянина на люмпен-пролетаріат. Вся його творчість — небесні світила замість свічок, які ставлять Україні її чи не її олігархи”.

Петриківський Ліс

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment