Роман ГОРАК
Закінчення. Початок у ч. 32, 33 за 2017 р.
Дім у Городку став своєрід- ним центром для великої роди- ни Озаркевичів та Окуневських, які з’їжджались тут найчастіше на іменини Лесі Бажанської. 1900 року Лонгин Озаркевич взяв у свою адвокатську контору на посаду конципіїста, знайомо- го Лесі Бажанської по Львову, в обов’язки якого входило готувати документи до судового розгляду, Леся Мартовича. Тут Лесь Мар- тович прожив до початку 1903 ро- ку, і саме тоді вийшла його перша збірка оповідань “Не-читальник” (1900), в антології “Вік” у 1902 р. з ініціативи М. Коцюбинсько- го надруковано найбільш відо- ме оповідання Леся Мартовича “Мужицька смерть”. Тут йшло формування другої збірки “Хи- трий Панько і інші оповідання”, яка вийшла 1903 року. Тут, завдя- ки Лесю Мартовичу, народилось відоме слово про галицьких пере- кинчиків “хрунь” та відомий на- рис “Іван Рило” про чоловіка, який перший там, де дають, і зни- кає, коли треба дати.
У 1900—1902 роках Ле- ся Мартовича навідував Василь Стефаник і по декілька тиж- нів затримувався біля нього. На адресу Озаркевичів йшли листи з усієї України. 1902 року з далеких морських мандрів повернувся Ярослав Окуневський. Якраз тоді вийшла друга книга його “Листів з чужи- ни”. Він обіцяв приїхати в Горо- док, і з тієї нагоди сюди з’їхалось дуже багато інтелігенції зі Льво- ва та з інших місць. Прибув й Іван Франко, якого до себе в село Вовчухи запросив його товариш і письменник Василь Загаєвич. Це було на Зелені Свята, Іван Фран- ко в тамтешній церкві та в церкві сусіднього села Долиняни через хворобу дяка, читав “Апостола”, про що сьогодні нагадують мемо- ріальні дошки у цих селах. Вже 1900 року Леся Бажан- ська припинила концертні ви- ступи. Вона серйозно захворіла.
Туберкульоз на той час був не- виліковною хворобою. Не допо- магало лікування. 15 липня 1906 року Олеся Бажанська померла на гірському курорті Закопане. Вона була похована на 59-му полі Личаківського цвинтаря в моги- лу матері. 1920 року тут був похо- ваний і Порфирій Бажанський. 1921 року Лонгин Озаркевич збудував надгробний пам’ятник родині, який у сплюндрованому вигляді дійшов до нас. 1959 року в цю могилу буде поховано й до- чку Олесі Бажанської Оксану (в заміжжі Бірецьку). Лонгину Озаркевичу так і не вдалось лягти поруч з коханою дружиною.
Всю свою любов і сили звернув на дітей Оксану та Івана. Оксана стала відомою піа- ністкою. Навчалась у Вищому музичному інституті ім. М. Ли- сенка, вийшла заміж за адво- ката Костянтина Бірецького, який працював в адвокатській конторі її батька. Займалась ве- ликою концертною діяльніс- тю. У 1912—1914 рр. брала ак- тивну участь в Шевченківських концертах і з самостійним ви- конанням творів, і як акомпа- ніатор львівського “Бояна” та “Бандуриста”. Перед відомим Брусиловським проривом і за- хопленням Галичини російськи- ми військами 1914 року, разом з чоловіком та батьком виїхала у Відень, а 1918 року переїхала у Городок до рідної хати. Муси- ла заопікуватись хворим бать- ком і дідусем Порфирієм Ба- жанським.
1934 року відкрила у своєму домі музичну школу, яку провадила до подій вересня 1939 року. Контроль над школою вів професор Вищого музичного ін- ституту ім. М. Лисенка у Львові Станіслав Людкевич. З приходом радянської вла- ди почались її справжні мораль- ні митарства. П’яна офіцерня вимагала грати їм на фортепіано при їхніх оргіях. 13 квітня 1940 року була заарештована разом з батьком і відправлена в с. Вє- денка Кустанайської області, де 12 грудня 1940 року помер бать- ко і був там похованим… 1947 року повернулась після виправних робіт додому.
Буди- нок у Городку був націоналізо- ваний, а до того повністю роз- грабований та сплюндрований. Лише деякі з експонатів потра- пили у Національний музей у Львові. Книжки з бібліотеки бу- ли викинуті на подвір’я і спа- лені. Серед них були видання з дарчими підписами багатьох українських письменників. Та- ка ж доля чекала і весь архів ро- дини Озаркевичів. Загинули у вогні листи Івана Франка, Ле- ся, Мартовича, Василя Стефа- ника, Михайла Коцюбинського та багатьох інших відомих діячів української культури, які лис- тувалися з родиною Озаркеви- чів. Чоловіку Оксани Бірецької вдалось виїхати за кордон пе- ред приходом радянської влади. Він повернувся у війну і нама- гався поправити справи сімей- ного архіву. Був одним з тих, хто формував добровольців в укра- їнський батальйон “Галичи- на”.
Виїхав з Городка перед по- вторним приходом радянських військ. Сподівання на повер- нення будинку Оксані Бірець- кій були даремними. Якою ганьбою до сьогодніш- нього дня пече той факт, що піс- ля повернення вона прийшла до батьківського дому, зірвала галузку бузку — і тут же ж була схоплена городоцькою міліці- єю і посаджена в тюрму за “по- сяганіє” на “государственную собственность”. Потрібно було втручання Станіслава Людке- вича, щоб після тижневого аре- шту її відпустили і заборонили показуватись в Городку.… Після довгих митарств, дя- куючи Василю Барвінському, їй вдалось знайти роботу у Львові. Померла 1959 року, її поховано в могилу до дідуся та матері… Не менш трагічна доля випа- ла й брату Оксани Бажанської- Бірецької Івану.
В молоді роки став активним діячем молодо- го тоді українського спорту, а також був одним із організато- рів “Пласту” та одним із органі- заторів Січового з’їзду у Львові 1912 року. Одним з перших зго- лосився до так званого легіону Українських січових стрільців і пройшов з ним важкий шлях до самого кінця. Брав участь в бо- ях на легендарній Маківці, за що дістав ступінь хорунжого. Був делегований Січовим стрі- лецтвом на організацію “Захис- ту Українських січових стріль- ців”, де лікувались поранені бійці цього уславленого війсь- квого формування. Став також фотохронікером Січового стрілецтва. Мав фото- апарат і на фотоплівку фіксував весь шлях стрільців. Цю ж робо- ту продовжив і в “Захисті”, ви- конуючи при цьому свої основні функції із забезпечення діяль- ності закладу.
На той час у то- му захисті був Іван Франко — Іванові Озаркевичу судилось зробити його останні фотогра- фії. Під час листопадового зри- ву здобував Львів. Був активним помічником Дмитра Вітовсько- го при створенні Української галицької армії. Бився з бійця- ми армії Й. Галлера. З армією пішов на Велику Україну піс- ля здачі Львова полякам. Брав участь у встановленні україн- ської державності у Києві. По- трапив у відомий чотирикутник смерті, з якого вибрався живим і добрався додому. Мусив бути на нелегальному становищі аж до оголошення амністії колиш- нім воїнам УГА. Переховувався в Бориславі, де працював робіт- ником на озокеритних шахтах.
Не маючи можливості навча- тись у вищих навчальних закла- дах в окупованій поляками Га- личині, виїхав у Подєбради, де вступив у Гірничу академію і з дипломом інженера гірництва та високопрофесійного спе- ціаліста у нафтовій справі по- вернувся в 1932 року в Галиць- ку Каліфорнію та працював там за фахом аж до 1939 року, а пе- ред приходом радянської армії разом з дружиною Марією Тер- лецькою (з відомого роду борис- лавських Терлецьких) виїхав у Відень, де перебув аж до відсту- пу радянських військ в глиби- ну Росії. Повернувся в Борислав і працював начальником гірничо- го відділу. 1944 року знову емігру- вав у Відень, а перед зайняттям його радянськими військами ви- їхав в Торонто. Мусив працювати на різних роботах різноробочим, часто на нічних змінах, що суттє- во підірвало його здоров’я. Маючи в собі гостре відчут- тя національного обов’язку, на- віть у ці дуже скрутні для ньо- го хвилини Іван Озаркевич не переставав працювати на укра- їнську справу. Став активним членом Братства Українського січового стрілецтва та активним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.
Останньому віддавав всі зароблені гроші на видання Енциклопедії Укра- їнознавства, видання якої бу- ло розпочато в Сарселі у Фран- ції. Для цієї енциклопедії збирав матеріали, писав статті, робив світлини. Плідною була його праця з часописом “Вільне сло- во”, поміщуючи там свої статті та спогади. 25 квітня 1959 року його не стало. З батьківського дому май- же нічого не залишилось. Бу- динок Озаркевичів з приходом радянської влади був націона- лізований, його господарів бу- ло вивезено першими ешело- нами в Казахстан, а сам він був пограбований.
Розкрадали все, що можна було розкрадати. Іко- ни просто спалювали, як “опіум для народу”. Після війни в цьому домі бу- ло організовано дитячі ясла для освободітєлєй, та садок і буди- нок як могли, так і нищили. Для тих же освободітєлєй були від- дані найкращі будинки в місті, а також найкраще приміщення для, звичайно, російської шко- ли, в якій колись була гімназія, звичайно, польська. Під потре- би садка та ясел перепланували кімнати. Надворі вирубали пре- красні бузки, які коли цвіли, то пахли на весь центр міста. Зни- щили огорожу. До будинку по- чали прибудовувати в стилі ра- дянського конструктивізму різні комірки для господарських по- треб, від чого він дістав спотво- рений вигляд. Опісля для са- дочка знайшли більш достойне місце, а будинок після санітар- ної побілки 1972 року передали для дорослої та дитячої бібліоте- ки міста, які також неприкаяни- ми тулились у зовсім непристо- сованих приміщеннях. Зрозуміло, що колишній сад, який так дивував гостей дому, було знищено, а влада не зна- йшла нічого кращого, як дозво- лити тут збудувати свою оселю колишньому громадському ак- тивісту з села Галичани.
З лівого боку перед будин- ком було збудовано перший за радянської влади двоповерхо- вий універмаг, який з того часу перетворювався на різні закла- ди, переплановувався, пере- мальовувався в різні кольори, міняв вивіски, але завше мав охайний і доглянутий вигляд на тлі обдертого будинку Озарке- вичів, який не здогадались до- вести до якогось пристойного вигляду навіть 1996 року, коли перед ним на площі було від- крито пам’ятник жертвам ре- пресій “Зранений ангел”, авто- ром якого є скульптор Михайло Дмитрів з Фастова, але уродже- нець села Вовчухи на Городоч- чині.. На фасаді будинку встанов- лено меморіальну дошку про те, що в ньому 1900–1903 роках мешкав Лесь Мартович. А де до- шки їм — славі і гордості укра- їнської культури Озаркевичам? Бібліотеку з приходом ра- дянської влади за принципом нацистів було спалено, цілком невідомою є доля портретів та полотен Корнила Устияновича та Теофіла Копистянського, про наявність яких писала преса.
Невідома доля рукописних спо- гадів о. Івана Озаркевича, ко- лекція старих євангелій та нот. Невідома доля рукописів Мико- ли Устияновича, Антона Люби- ча-Могильницького, пам’яток по Руській Трійці, автографів та дидикацій Леся Мартовича, Ва- силя Стефаника, Івана Франка та багатьох інших діячів нашої культури. Чи вдасться їх розшу- кати і чи живі ще люди, котрі знають про це? Яка доля чекає на буди- нок Лонгина Озаркевича в Го- родку? Як розпорядимось ті- єю неоціненною й унікальною пам’яткою нашої духовності на- віть тепер, знаючи, що значить ця будівля для нас? Ще мож- на було притягнути до відпові- дальності осіб, які грабували дім Озаркевичів і свідком чого бу- ла Марія Іванець, внучка Ольги Рошкевич-Озаркевич, яка приї- хала з Канади у 2004 році? Могилу Озаркевичів на 59- му полі Личаківському цвинта- рі у Львові сплюндровано. На ній вже не відновити понище- них портретів Лесі Бажанської та її батька. Все плюндруємо…
