Нещодавно студійці літературного об’єднання “Радосинь” вітали з 80-літтям одного з ветеранів свого творчого осередку — поета і художника Адлера Короліва. Він за освітою — художник-графік, тривалий час працю- вав викладачем у дитячій художній школі. Удвох із дружиною-художницею Людмилою Лисенко створили низку чудових гобеленів. Серед них — монументальний триптих “Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко”, який нині зберігається у фондах Національного літературного музею України. Адлер Королів — член НСПУ з 1999 року. Автор збірок “Страчені храми”, “Княжі лови”, “Міжсезоння”, “Застуджений вітер”. Його перу належить добре знаний поетичний цикл “Шевченкові автопортрети” — відтворення у слові практично всіх відомих автопортретів Кобзаря. На вірші Короліва камерні й хорові твори писали відомі композитори Юрій Іщенко й Леся Дичко. Кілька пісень народились у радосинському колі.
Матерям Росії
Я питаю з болем вас про те,
чи спокійно ви вночі спите
і в цей час вам не тривожать сни
ваші вбиті дочки і сини?
Бо ж не вірю — стукають у сни
й по ночах з’являються вони,
всі іще живі, ще не убиті,
що не нажилися в цьому світі.
І у снах запитують вони:
чи родили нас ви для війни?
Й чи не за кривавим повелінням
злобного лихого сатани
згинули ми в полум’ї війни?..
“Братня любов”
Невтішно на душі, коли згадаєш:
ти в світі не один, ти брата маєш.
Так любить він “по-братньому” ще зранку
до тебе в гості їздити… на танку.
Крім того, для обіду та вечері
ще вперто приїздить на БТРі
і всіх лякає вовчим апетитом:
жере, хапає, рве — і все не ситий…
Відлуння тривоги
Знов і знов — біль та кров
та відлуння тривоги над краєм,
де палає війна і навіки вона
наших кращих синів забирає.
Ця пекельна війна — лицемірна, хмурна,
нам вона уже поперек горла.
Вже не дні, а роки. Й найсвітліші думки
після неї — у попелі чорнім.
Та в годину не сліз, а пісень,
коли стихнуть всі “гради” й гармати
й будуть діти для миру зростати —
усміхнеться заплакана мати
у Господній освячений день.
Старі верби
Немов старе знайоме полотно,
ледь полиняле, пожовтіле з часом, —
вони стоять отут і так давно,
ще, може, від часів Тараса.
Недолею їх доля відгула.
Ввижається, що то не верби — вдови
зійшлись собі отут, в кінці села
для тихої сердечної розмови.
Та одна в одної усе питають:
а що то там над путівцем курним?
Поглянь, чи наші хлопці не вертають
із цеї ненаситної війни?
Північні хмари
Країв студених приблудні діти.
Їх образ — хмурість та холоди.
Їх мати — північ, їх батько — вітер,
їх сестри — хуги, сніги — брати.
Настирно сунуть — чужі, далекі,
нерідний обшир для них, мов кін,
пливуть, немовби “з варяг у греки”,
понад міжгір’їв, ясних долин.
Лишає присмерк і недовіру
їх нескінченний студений путь.
Грузькі, холодні — вони без міри
у наше небо повзуть… Повзуть.
У дні народної жалоби
Звільняється душа від тіней страху,
вінки на камені, немов сама печаль.
Замріть поети, погамуйте пафос —
наповніть строфи тугою мовчань.
Погляньте: в вишині, де незворотньо
нам світить пресвята голубизна,
там ангелів-синів небесна сотня.
Леліє пам’ять їхні імена.
Вони вернулися…
Крім тих, які уже в раю,
вони вернулися і думи несхололі
нам принесли.
…А з ними і свої пекучі болі —
незатихаючі. І скільки ще, хтозна,
вони болітимуть, проступлять звідкись.
Подумать страх — як довго ця війна
за нами слідом буде волочитись?!.
У ночі різдвяні
Ревуть очманілі авто,
і, вуха заткнувши, столиця
вже прагне шампанським залиться.
І знати не хоче ніхто,
як десь там у ночі різдвяні
хлопці, щодень нездоланні,
ламаючи хліба шматок,
не в моднім нічнім ресторані —
в холоднім зимовім тумані
не сплять у так званім АТО.
6.01.2016 р.
***
І знову, знов жалобна пісня лине,
ніяк не уривається вона.
Своїх синів ховає Україна —
найкращих одбирає в нас війна.
Ви мовчите, та голос ваш нам чути,
не стихнув він і не пішов на дно.
Ми не забудем вас — ви наші Крути,
серця гарячі — ваше знамено.
…Оплакуєм, ховаємо найкращих,
синівської вчимося простоти.
Своїх дітей… ховати їх так важко.
За це, Великий Боже, нас прости.
Наше слово
Чи то втратили десь,
чи й не мали ми щастя підкови?
І нещастям прийшлося
нам коней козацьких кувать.
Понад триста років,
як до нашого рідного Слова
з батогами прийшла
знавісніла Петрова печать.
Та воно, ще живе,
оминаючи панські палати,
оповите журбою,
пізнавши знущання і сміх,
зігрівалось у стінах
простої селянської хати,
припадало душею
до теплих солом’яних стріх.
Й оживало між них,
воскресало згорьоване Слово
і над нами зійшло,
ніби вранішня світла зоря.
Набирається сил —
і росте, пломенить веселково
на пророчім лиці Кобзаря.
