…Тарас Силенко сідає на лавку в центрі Ужгорода на Корзо, розпаковує бандуру, кладе в чохол кілька власних компакт-дисків, налаштовує струни й починає грати… Корзо — центр міста, тут багато туристів і містян. Шумно й гамірно — і раптом серед цього хаосу звучать срібні струни народного інструмента…
“Н-но, іще ми лем туй бандури не було!”
Тарас Силенко відомий, зокрема, своїми піснями про холодноярських отаманів, повстанців, козаків, гайдамаків, тому починає також із епосу — але закарпатського: про місцевих героїв-січовиків. Співає “В Закарпатті радість стала”, “Чи чулисьте, милі браття”, “Ой, в 1939-м році”, “Вже весна воскресла”, “Гей, плине кача по Тисині”, і линуть ці пісні… повз вуха перехожих. Хіба на фразі “як мад’яри наступали” якась тітонька здивовано обернулася.
Бандурист пробує інше: відомі козацькі пісні, затим — закарпатські народні, наприклад: “Ой, на горі білий камінь”, які незвично чути під супровід бандури. Зрештою, на заспіване ним “Ой, очі, очі, очі дівочі” біля бандуриста спиняються дві дівчини, слухають, вдячно кладуть в чохол гроші та й ідуть. Раптом з’являється роздратований дядько, наближається і видає фразу: “Н-но, ще ми лем туй бандури не було!”
А ми тим часом починаємо розмову. Пан Тарас каже, що з різних причин бував у Закарпатті досить часто. Але вуличне кобзарювання практикує тут лише вдруге. Вперше було 2012 року, тоді люди краще сприймали: підходили, слухали, розпитували. А тепер своє послухати — вже не так цікаво… Ну, та й дехто звик ще й до того, що ми, українці, добродушно і з усмішкою реагуємо на будь-які нападки, тому недоброзичливці не бояться виявляти свою українофобію…
— Вас це зачіпає? — запитую.
— Хотілося б, звісно, щоб цього не було. Українську пісню треба сприймати з повагою. Якби я побачив у Києві якогось виконавця із Закарпаття з традиційним музичним інструментом, то тільки радів би, зупинився б і слухав! Відповідно, так мали б реагувати і закарпатці на бандуру, якої тут раніше не чули.
Художник хоче виставити картини, а музикант — донести свою музику
— Справді, тут не було традиції мандрівних кобзарів — як це було ще до 30-х років в Україні…
— На Закарпатті могли бути лише поодинокі лірники, а щоб із бандурою, кобзою — то я таких випадків не чув… Але хочеться ознайомити всіх із нашим мистецтвом. Художник прагне виставити картини, щоб люди бачили, а музикант — донести до слухача музику… Також мені важливо бачити й реакцію, бо саме через те, як люди реагують, пізнаєш їх, місцевість, цю локальну ментальність….
Треба визнати, що люди трошки на іншій, своїй хвилі… І щоб закарпатців аж так зачіпало загальноукраїнське, чи, бодай, історично-закарпатське — то, поки що, на жаль, тут можна побажати кращого… Хоча чимало містян у центрі у вишиванках…
— А як реагують на кобзарів за кордоном?
— Інакше… Якось я, сидячи в Берліні, співав пісню про зруйнування Запорізької Січі — вона специфічна, там багато строф, і для німців жодне слово не зрозуміле. Але мені запам’ятався один німець на велосипеді, який раптом зупинився біля мене і слухав до завершення. Знаєте, що справді варте поваги — це вміння європейців шанувати своє і захоплюватися чужим. Хотілося б, аби вдома на рідну культуру була шанобливіша реакція.
А що це у вас за інструмент?
…А тим часом бандурист грає далі. За кілька хвилин біля нього зупиняється мама з дівчинкою років 10-ти. Мала із захопленням слухає, і видно, чекає на закінчення пісні — їй кортить про щось дізнатися. Зрештою, підходить і запитує:
— А що у Вас за інструмент? Я в музичній школі на скрипці навчаюся, і так важко буває грати на ній, хоча там тільки 4 струни. А у вас тут їх так багато!..
Тарас сміється і пропонує їй потримати бандуру. Розповідає, що ці інструменти бувають різні… Старосвітська, себто, народна, має 21 струну; хроматична — 62 струни та ще й перемикачі… А тоді грає для дівчинки дитячі пісеньки — про джмелика та про кицю, що пішла по водицю та й упала у криницю. Зрештою, про кицю вже доспівують удвох. А я слухаю, та й дивуюся, як легко Тарас знайшов із дівчинкою спільну мову… Справді — музика об’єднує!..
— В Закарпатті в містах багато музичних шкіл, де діти отримують музичну освіту, але чому вони не знають про бандуру як національний інструмент?
— Думаю, що не тільки в Закарпатті така ситуація, в багатьох інших областях те саме. Я вважаю, що бандура, кобза — як унікальні національні інструменти повинні вивчатися в усіх музичних школах. На жаль, у нас національними інструментами називають усе що завгодно: круглі гітари, акордеони, баяни, гармошки, домри, мандоліни.
Та вони переважно і псевдонаціональні, бо деякі штучно створені. Але разом із тим, наші достеменно національні інструменти не вивчають. Навіть хроматичну академічну бандуру, яку створили в совєтські часи…
— А чому? Бракує викладачів? Чи учнів? Хоча є відомі музичні проекти, де музиканти грають на бандурах, і вони популярні…
— Не думаю, що бракує викладачів. Та й учні за правильного підходу були б. Головне — створити відповідні умови. Нині вся гуманітарна сфера під великим пресом.
Якби створили умови для молодого фахівця, щоб він прийшов до тієї школи, наприклад, у Закарпатті, де ніколи не було бандури, взявся її викладати, і щоб мав можливість утверджуватися, отримувати достойну зарплату — ситуація б змінилася… Щороку наші ВНЗ мають достатню кількість випускників для того, щоб усе це забезпечити (дехто навіть журиться, що випускників багато, а робочих місць нема). Тобто, якщо до всього мудрий підхід, то справа зрушиться…
Тому й маємо ситуацію, коли підходять люди і кажуть: не грайте, бо у нас тут бандури історично не було. Коли вона не звучить, як ось тут, у Закарпатті, то, відповідно, і нема культури сприйняття цієї музики. А коли буде культура сприйняття? Коли бодай раз у дитинстві людина почує цю музику. Коли впродовж усіх цих 10-ти років навчання в школі хоча б раз прийде кобзар і заграє. І дитина змалечку, коли вона ще чиста й світла душею, почує це, пробудить у своїй душі життєдайний вогник, і пронесе його через усе своє життя…
Після виступу діти підходять, аби бодай торкнутися пальчиком струни
— Вас до шкіл часто запрошують? Як сприймають бандуру школярі, які ростуть, наприклад, на тій музиці, яку їм нав’язують як “соврємєнную”? Кобзарство — це для них взагалі музика з іншої планети чи як?
— У мене великий досвід виступів по школах, і навіть був дуже яскравий приклад, коли дві різні школи розміщувалися в одному будинку, просто розмежованому стіною. Але ці дві школи працювали як дві різні установи, із окремими дирекціями та адміністраціями. І вийшло так, що в одному, здавалося б, приміщенні, була зовсім різна реакція на виступи. Діти сприймають світ через реакцію викладачів. Вони бачать, як реагує вчителька. Якщо вчителька сіла і перевіряє в цей час зошити, — то й дітей виступ кобзаря теж не мотивує. І зовсім інша картина, коли діти виховані в повазі до народної культури (до обрядів, до історії, до мови, до вишивки, до рідної віри — до всього!) Ті ж поляки, чи німці не вчать своїх дітей тільки любові до власної музики, а й до історії, до природи тощо, тому й мають націю з чітко визначеним національним обличчям!..
— То як реагують діти?
— Діти, коли завершується виступ, обов’язково підходять, аби бодай доторкнутися пальчиком до струни. Це природна реакція дитини, бо таким чином, тактильно, вона теж опановує світ. І що менші діти, тим чистіші ці почуття. Бо коли вони вже забембані чужинськими мультиками, ритмами і ляльками, то вже, звичайно, ніяка бандура в дитини сентиментів не викликає.
— Скажіть, а учні у Вас є?
— Так, це переважно дорослі люди. Вони самі попросилися в науку. Я показую їм способи гри, навчаю різних нюансів, висловлюю побажання… А далі — все залежить від них!.. Проте поки що не можу сказати, що маю Учня. Розумієте, справжні стосунки Учня і Вчителя особливі!.. Колись я склав афористичний віршик: “Всі ми на нашій Землі один одному учні і вчителі!” Гарний Учень — це подарунок долі, достоту, як і гарний Учитель. Тому кажу, що до справжнього Учня я ще не доріс… Є просто люди, які хочуть опанувати бандуру.
Я ж своїми вчителями вважаю св. п. Миколу Будника і Григорія Верету. До Григорія Верети (хоч минуло вже понад 20 років, як я в нього навчався), — телефоную, ми спілкуємося, слухаю його поради, пропоную допомогу, тобто, він у моїй душі залишається Вчителем.
— Ваш син Святослав також відомий бандурист, співає на фестивалях, концертах… Сина Ви вчили грати? Його теперішній мистецький прояв — також від батька?
— Так, і то є цілком логічно. Звісно, що не маючи прикладу, науки і досвіду батька, він сам по собі цього не досяг би. Але я й не можу сказати, що просто навчав його лише грати на бандурі… Тут сукупність чинників. І почалося все ще задовго до того, як він народився… Спочатку я собі його ВИМРІЯВ бандуристом… Тоді, маленькому, поступово співав козацьких, гайдамацьких, повстанських, і, звісно, колискових та інших народних пісень. Вчив любові до рідної віри, історії, казок, книжок… А пізніше, коли син підріс, — це були походи, фестивалі, концерти, де він перебував в українському середовищі… Ну, а власне, виступати з бандурою Святослав почав із 6-ти років, — коли опанував на моєму інструменті пісню “Ой, на горі, на могилі”.
Не можна казати, що електрична бандура краща за старосвітську!
— Ви граєте на старосвітській бандурі, а зараз із цим інструментом експериментують…
— Я до цього ставлюся спокійно, це ознака часу. Але не люблю, коли починають протиставляти і казати, що ось це краще, сучасніше, молодіжніше, а те — застаріле… Мовляв, якщо звучить “Боні М” на бандурі, — це ультрасучасно, а традиційна дума — то вже щось другосортне і нецікаве. Не треба таких порівнянь. Просто у кожного своя ніша. Є і там, і там свої слухачі, хтось не сприймає того, хтось не сприймає іншого, але казати, що щось краще, сучасніше — неправильно.
— Але щодо традиційного бандурництва та кобзарювання — воно ж ніколи не матиме у масовому суспільстві належного місця без оцих загравань із осучасненням, чи не так?
— Гадаю, традиція рідко дозволяла кобзарям експериментувати. Був чіткий репертуар, який виконували братчики в цехах. Зараз також є люди, які вважають, що має бути тільки ось канон, і ніхто не повинен виходити за його межі. А якщо взяти приблизно ту межу — до 1930-х років, допоки ще кобзарі якось у живій традиції існували і щось виконували, то вони щось намагалися й творити. Але потім ця традиція була перервана. І на мою думку, ми зараз повинні, з повагою ставлячись до минулого, до того, що було в традиції та репертуарі, паралельно з тим долучати щось нове на традиційній основі. Комусь це імпонує, комусь — ні, але я вважаю, що саме так варто рухатися.
У нашому кобзарському цеху еталоном є те, що виконував Григорій Кирилович Ткаченко, трошечки з того, що хтось опанував із тих записів, транскрипцію яких свого часу зробив Філарет Колеса чи Климент Квітка, із записів на валиках. А я вважаю, що вся історія визвольної боротьби в Україні (чи от, наприклад, в Закарпатті в 39-му), — вона має бути також оспівана. Зокрема й пісні про Голодомори, Крути, репресії, УПА, сучасну антимосковську війну і т. ін. повинні бути в кобзарському репертуарі. Хто ж понесе далі ці пісні, якщо їх зараз не співати?
Обличчя ворога не мінялося століттями
— Левова частка Ваших пісень — про воїнів, героїв минулого. От, до прикладу, про холодноярських отаманів. Чому почали їх співати?
— Мене бентежило, що ці пісні не звучать на широкий загал. Я почав їх відшуковувати, вивчати, намагався записати якомога довші варіанти текстів, до деяких доточував музику… І попри те, що вони досі не стали надбанням для широкого загалу, я продовжую їх шукати. Наприклад, пісню про Голодомор, яку створив кобзар Михайло Башловка, відшукав так: через телефонний довідник вийшов на його внука та дочку. Познайомився. Вони дали мені копію його записів 60-х років, зроблених у домашніх умовах на бобінний магнітофон. А там віднайшов уже й пісню.
Або, наприклад, дуже довго мріяв знайти пісню про перемогу козаків Івана Виговського над москалями у славнозвісній Конотопській битві. І от, після десятиліть знайомства зі слобожанським кобзарем Ігорем Рачком, раптом чую: існує така пісня!..
Цією працею заповнюю прогалини у нашій історичній пам’яті. А пісні викликають у мене і мурашки, і сльози…
— Вам важливо, як публіка сприймає Вашу творчість?
— Звісно!.. І коли пісні важливі — я прошу тих, хто слухає, співпереживати, не шуміти, не шарудіти, не робити зайвих рухів. Тоді вдається своїм біополем створити потрібну атмосферу навколо — і навіть пісня ллється інакше… Тоді і я, і слухачі іноді можемо робити у давно відомій пісні нові відкриття того чи того закладеного там символічного підтексту… Як на мене, ідеальні для цього вечірні виступи, тому часом навіть прошу вимкнути світло, аби був тільки звук — і люди не відволікалися на візуалізацію тих речей, які заважають зосередитися.
— Аби завершити тему героїв минулих і нинішніх часів — на Вашу думку, що спільного у них, і чим вони різняться.
— Спільного багато — не мінялася наша кров, наша генетична пам’ять… Та й обличчя ворога не мінялося століттями. Хоча нині інша тактика війни, інша зброя… Мені запам’яталася зустріч із кіборгами в університеті, коли один із воїнів сказав, що завжди перед боєм йому страшно хотілося танцювати. І я тут же порівнюю це зі спогадами нашого легендарного подільського отамана Якова Орла-Гальчевського, що його козаки завжди йшли до бою, “як дівка до танцю”… А нам же відомі бойові танці — козацькі, згадайте описаного Шевченком Семена Палія, який у присядці до монастиря йшов. Кажуть, що опришки перед боєм танцювали “Аркана” навколо вогнища…
Зараз в армії лишилася так звана “музична складова” — але, на жаль, не на тому рівні, на якому б це було корисно хлопцям. Воїни повинні чути і співати пісні про воїнів!.. Бо ж сучасні козаки однозначно плоть від плоті, та дух від духу — такі ж, як і наші пращури, котрі завиграшки громили ще горезвісну Візантію та хазарський каганат!.. Коли наша молодь це знатиме, її дух буде незламний!..
Пам’ятаєте: Святослава Хороброго (князя!) іноземці не могли розпізнати між воїнами, бо він нічим від них не відрізнявся… А коли вів дружину до бою, то йшов із ними завжди у перших лавах… Те ж саме можемо сказати і про часи Івана Сірка… І про часи отамана Зеленого, Семена Гризла, Петра Дяченка та згаданого Якова Гальчевського… І про наші часи, на прикладі легендарного комбата батальйону “Київська Русь”, світлої пам’яті Олександра Гуменюка, який до бою завжди йшов на чолі побратимів, і якого за його українську отаманську турботливу вдачу називали батьком, скорочено: “Батя”… Тож за тисячі років пазли цілісного українського світу не розгубилися — важливо, щоб кожен власними зусиллями побожно і шанобливо склав їх у власній свідомості.
Коли дитина знає пісні свого народу, вона має стрижень
— Сфера охоплення суспільства сучасним кобзарством — тобто, фестивалі, кобзарський цех, окремі виступи — вона достатня для того, аби тривала традиція?
— Не дивуйтесь, але думаю, що достатня. І ось так, як є, так воно на даному етапі й може бути. От подивімося навколо: затребуваність нашого мистецтва цими людьми, які зараз повз нас проходять, чи вона велика? Ні, вона, на жаль, невелика. Тому, відповідно, кількість кобзарів зараз теж невелика. І хотілося б, щоб одночасно зі зростанням національної свідомості росла й потреба в національній культурі. У наш мутно-мультикультурний час кожен зараз має свободу вибору… Можна, скажімо, одягти брендовий чужинський одяг і як білка в колесі ганятися за модою, гламуром, ілюзією престижу… А можна вдягти рідну вишиванку і відчувати зв’язок із предками, зі Всесвітом, традицією, це оздоровлення організму, це захист.
— Пісня так само є в цій системі?
— І так само пісня, так само кобзарство: тільки для вишуканих людей, котрі душею і свідомістю до цього доросли.
— У Вас є така гарна фраза, що пісня лікує не тільки душу, вона може лікувати й націю, якщо ця пісня правильна. Як це діє?
— Пісня лікуватиме душу народу, коли змалечку, зі шкільних років — і вдома, і в школі, діти вивчатимуть і співатимуть пісні свого народу. Починаючи від котика, далі — про любов до батьків, пізніше — до дівчини чи хлопця, до своєї країни. Ну й звісно, патріотичні пісні — про козаків, про січових стрільців, про холодноярських отаманів, про повстанців УПА… І тоді у вихованої на цих піснях дитини з’являється відчуття того, що вона має якийсь стрижень у цьому житті, якийсь магніт, якусь прив’язку.
— …вісь, навколо якої можна обертатися?
— Так. І триматися, щоб не впасти і не збитися з життєвого шляху. Тоді навіть дитина відчуватиме, що може за допомогою цих пісень нарощувати свою внутрішню силу, внутрішній потенціал, що вона поруч з іншими народами також має цінні надбання. І вона може поруч із ними відчувати себе рівною та самодостатньою. Навіть попри те, що у тих народів є кращі здобутки (ліпші заробітки, комфортніше життя). І разом із тим, юний українець розумітиме, що у них же не тільки рівень життя кращий, одяг та їжа якісніші. Але ж там є повага до предків, до природи, до святих місць, до рідного світогляду та культури… Як для японців вершини Фудзіями — це щось значно більше, ніж просто гори, а для індусів глибоководний Ганг — це щось значно більше ніж просто річка, так і для нас усе те, що ми успадкували від предків, має усвідомлюватися як найбільша святиня, до якої треба завжди прагнути, яку треба берегти, плекати, пізнавати все своє життя, і лише тоді це життя буде максимально повноцінним, змістовним та Божественно-радісним.
Спілкувалася Тетяна КОГУТИЧ, Ужгород
