Олег ГРИНІВ,
професор,
м. Львів
Праця Дмитра Пилипчука “Про дозу дьогтю в бочці меду: Статистика українського друку на тлі гібридної війни” (К.: ВЦ “Просвіта”, 2017.—64 с.) унікальна. На основі статистики в ній обґрунтовується реальне становище української мови в нашій державі після проголошення незалежності України, бо для того часу властиве “постійне боягузливе озирання вчорашніх партноменклатурників на Москву” (с. 3). Не завадила навіть неоголошена гібридна війна Кремля проти України.
Автор звертається до читача, на перший погляд, з парадоксальним запитанням про визначення початку цієї війни. Ми звикли, що Московія розпочала її 20 лютого 2014 року, коли зі своєї резиденції втік як злочинець громадянин Янукович, ватажок окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії. Однак у праці ставиться й інша дата: 8 грудня 1991 року. Чи випадково? Чи вже так доморощене державне керівництво турбувалося про відродження української нації, яка майже 350 років томилася під московським ігом? Невже наші державні чиновники мріяли про виконання закону про державну мову? Ні, бо “ставлення державного апарату України до нашої державної мови вражає своїм цинізмом” (с. 4). Хіба може в якійсь державі міністр зневажати державну мову, користуючись мовою держави-агресора?
Сподівання на нинішню команду зазнали краху. Два показники привертають увагу: відразу після проголошення незалежності українськомовні книги і брошури становили 57 % від загальної кількості, а 2015 року — лише 30,2 % (с. 4).
Як вирок совісті звучить таке запитання Д. Пилипчука: “Чи дозволяють інші сусідні держави так нехтувати своїми державними (офіційними) мовами, як нехтували і нехтують Україна та Білорусь?” (с. 5). Ще більше вражає те, що книжковий ринок у нашій державі, як твердять експерти, зросійщений на 90—95 %. Лише крок — і провалля! Чи не має рації американська дипломатка в нашій державі Марі Йованович, яка твердить, що після проголошення незалежності Україна постійно перебувала в стані гібридної війни?
Становище в мовному просторі України особливо контрастує на тлі європейських країн. Автор згадує колись “соціалістичні країни” Литву, Латвію, Естонію, Молдову, Словаччину, Угорщину, Чехію, Польщу. Приміром, у Литві державною мовою 2015 року видано 92,9 % назв і 96,5 % загального накладу книжкових видань (с. 6). У Латвії, де є значна російська меншина, такі показники становлять відповідно 83,9 і 90,6 % (с. 6). Після такого аналізу Д. Пилипчук уболіває, шо “в Європі є лише дві мови, загрожені у сенсі їх фактичного культурного статусу, — українська та білоруська, і це видно передовсім у медійному просторі й особливо — у книговиданні та періодичній пресі” (с. 6—7).
Треба віддати належне авторові, який провів чималу працю, щоб поділити населення різних країн на число виданих за рік назв книг і брошур. І справа не тільки в названих показниках. У праці читаємо: “Оскільки ні Кравчук, ні його наступники не перекрили потік в Україну імперської за духом книги, то за часів Леоніда Другого (Кучми. — О. Г.) відносне зменшення внутрішнього російськомовного сумарного накладу книжкової продукції на 20,6% було багатократно знівельоване зовнішніми потоками книговидання РФ” (с. 9—10). Прошу задуматися. Український книжковий ринок заполонила книга із сусідньої держави. Які висновки? По-перше, український покупець фактично фінансує книговидання в сусідній державі, по-друге, через свою книжкову продукцію Московія фактично веде гібридну війну проти України, по-третє, книжковий ринок зневажає державний статус української мови. У цьому ще недавно можна було переконатися на столичному книжковому ринку. Навіть на Хрещатику продавали російськомовну літературу екстремістського змісту!
Прикро читати, що за президента В. Ющенка, на якого українські патріоти покладали стільки надій, частка російськомовного сумарного накладу книг і брошур збільшилася на 6,6 %, а українськомовного зменшилася на 3,1 % (с. 10).
Може, з початком московської агресії проти України становище у вітчизняному книговиданні зазнало докорінних змін? Сподівання марні! Лише на 4,8 % зменшилася частка сумарного російськомовного накладу книг і брошур, тобто, як пише Д. Пилипчук, “п’ятий президент України і його сателіти ще не підійшли до такого доктринального розуміння мовної політики, за якого стало б неможливим і неприпустимим расистське потрактування української мови як негідної посідати високий і неподільний статус державної” (с. 10).
Таке ганебне становище державної мови підсилено антиконституційним “законом Ківалова — Колесніченка”, який суперечить навіть Європейській хартії регіональних і міноритарних мов. Ніколи не забуду, як після приходу до влади окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії на чолі з Януковичем намагалися так перекласти цю хартію, щоб фактично статус державної мови залишився лише формальним. Для цього ігнорували положення, що “охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не мають зашкодити офіційним мовам і доконечності їхнього вивчення”. Доходило до абсурду: у населених пунктах і адміністративних одиницях фактично мала панувати мова 10 відсотків населення.
Якби після проголошення Незалежності державна влада зберегла належні пріоритети в мовній політиці, то кількість українськомовних книжкових видань у державі не була б у 5,6 раза менше від реального. Такий показник дає підстави для того, щоб солідаризуватися з авторським звинуваченням: “Ось такою антидержавною і антиукраїнською була й залишається в нашій-ненашій державі культурна політика державного апарату на чолі з президентами, прем’єрами і спікерами” (с. 11). Чого хотіти, коли навіть очільник держави заявляє, що більшість її захисників розмовляє мовою агресора, хоч соціологічні дослідження свідчать про інше співвідношення за мовою наших фронтовиків у так званій АТО, що насправді є війною проти навали путінської Московії?
Праця Д. Пилипчука вийшла ще до того, коли Україна зробила вирішальний крок до повноцінного членства в Європейському Союзі, що ставить відповідальні завдання перед вишами. Порівняймо велемовні телезаяви міністерської очільниці та гірке уболівання автора, що може сприйматися як вирок вітчизняній вищій школі: “Якщо ми готуємо у своїх вузах фахівців, то якість їхньої підготовки не може бути нижчою, ніж вона є у найрозвиненіших країнах світу. Інакше це не називатиметься вищою освітою, а, скажімо, виробництвом дипломів” (с. 26). Насправді становище набагато гірше, в чому автор цих рядків міг переконатися, працюючи в одному зі столичних університетів. Йдеться навіть не про виробництво дипломів, а про продаж дипломів. Невже ми перетворимося в державу дипломованих невігласів, що найбільше хизуються знанням брутальної ординської лайки, панівної в державі-агресорі?
У праці порушено ще одне питання. “Про російські школи в Україні: будемо фінансувати майбутню руйнацію держави?” — звертається автор до читача. Порушене питання надзвичайно актуальне. Чи не забагато ще досі реверансів для мови “старшого брата”, чи пак, ординського агресора! Д. Пилипчук порівнює кількість учнів і відповідно підручників у вітчизняних школах з українською й російською мовами навчання. У школах з українською мовою навчання учнів у 10 разів більше, ніж у школах, у яких навчають російською. Проте співвідношення (2011—2015 рр.) українськомовних підручників до російськомовних зовсім інше: 10,2 тис. примірників до 7,2 тис. примірників. Закономірне питання: “Адже ж ці пропорції абсолютно не відповідають щойно згаданому співвідношенню українського та російського контингенту учнів (очевидно, що російськомовні підручники свідомо друкуються з якимсь дуже значним “запасом”). Нащо?” (с. 26). До речі, в РФ українськомовних підручників для тамтешніх шкіл за той самий час не надруковано жодного! У праці читаємо: “Характерно, що для Росії як расистської імперії не існує в її державі не тільки мовно-культурних прав українців, а й, вочевидь, і самих українців, про що свідчать передовсім шизоїдні заяви самого В. Путіна, підпорядковані асиміляторській політиці його імперії, де наявність так званих “автономій” — не більш ніж декоративний рудимент червоної імперії” (с. 27). Чому ж цивілізовані західні народи миряться з такою дикою політикою, а фактично — з путінським етноцидом?
Розвінчуючи політику В. Путіна, автор праці зіставляє два факти: перший — кремлівський самодержець заявляє, що українці й москалі — один народ, а по-друге, він розпочав війну проти українців. Виходить: Путін воює проти свого народу?
Які ж висновки для українського керівництва в умовах російсько-української війни? Насамперед треба наголосити, що майбутнє не тільки нашої держави, а й української нації вимагає відмови від “мазохістської внутрішньої політики двомовної [українсько-російської] освіти” (с. 27). Положення засадниче! Саме під таким кутом доцільно проаналізувати законопроект про вищу освіту, до деяких положень якого фахівці мають серйозні застереження.
Прихильники московського самодержавця ведуть гібридну війну скрізь — і парламент не виняток! Мовну політику у шкільництві доцільно будувати на паритеті цивілізованого світу. Щодо українсько–російських відносин Д. Пилипчук конкретизує його так: “якщо російська сторона не підтримує у себе українськомовної освіти, то підтримка українською стороною російських шкіл в Україні є даниною расистській “теорії” про те, що росіяни в Україні є людьми нібито вищого сорту порівняно з українцями, бо мають, всупереч Конституції України… більше мовних прав, ніж українці в Росії” (с. 27). До речі, стаття 19 про захист прав національних меншин Конституції Російської Федерації в рудименті “імперії зла і брехні” не діє. Політику ж українського (за формою, а не за суттю) керівництва автор рецензованої праці називає постколоніальною і віктимною (жертовною). Таку характеристику доцільно доповнити: вона ще й посттоталітарна, постгеноцидна й квазісовєтська.
Як діяти далі? Прислухаймось до такого висновку Д. Пилипчука: “Як не крути, а відмовлятися від російськомовної шкільної та вишівської освіти як від фактора, що загрожує національній безпеці, Україні таки доведеться, якщо тільки керівництво нашої держави не сповідуватиме таємно ідеалів московського чи якогось іншого неоколоніалізму” (с. 27). Гадаю, що не варто зводити до таємного сповідування чужих ідеалів: їх проповідує відверто частина нардепів, що входять до так званої “опозиції”, а насправді антиукраїнських і антидержавних фракцій. Однак їм усе прощають! Навіть мільйони гривень, вкрадених у держави!
Віктимну політику проводить освітянське міністерство не лише щодо мови навчання. Зведено до абсурду політику пільг для вступників у виші з окупованих районів Донбасу. Жодної диференціації!
Вражає аналіз мовної політики в ЗМІ. За два роки президентства П. Порошенка питома вага сумарного річного накладу українськомовних журналів від їх загального числа становила лише 11,4 %, що на 0,5 % менше, ніж було за верховенства В. Януковича (с. 29). До речі, за президентства Л. Кравчука вона становила 87,2 %, а потім постійно зменшувалася (с. 29). Д. Пилипчук волає: “То що ж це таке, коли не послідовна (дарма, свідомо злочинна чи безглуздо несвідома) антидержавна, антиукраїнська політика, і чи не працювала ця політика насправді на ІДЕОЛОГІЧНЕ РОЗЗБРОЄННЯ Української держави та Українського народу і на постійне й тривале УНЕМОЖЛИВЛЕННЯ розбудови української політичної нації, про яку раз у раз говорили всі наші президенти?” (с. 29). Виходить, що в Україні творять політичну націю не на українській, а на малоросійській основі, щоб одного дня разом з білорусами проголосити свою належність до москалів!
Аналіз стану видання журналів у регіонах України дає змогу висновувати, що “серед найнебезпечніших для української мови регіонів опинилися не лише анексований Крим і окупований Донбас”, а й Запорізька, Дніпропетровська й Одеська області (с. 29). Нема підстав виокремити на цьому тлі у позитивному значенні навіть столицю. Лише в галицьких областях становище протилежне. У рецензованій праці автор подає таблицю, що дає достатнє уявлення з цього питання. Принагідно зауважу, що не всі таблиці мають назви, чого слід уникати.
Назва передостаннього розділу має наступальний характер: “Мова — наша зброя і безпека” (с. 31—34). Сама праця закінчується словами: “За сучасне покоління наші проблеми ніхто не розв’язуватиме: ні Шевченко, ні Франко, ні Рильський, ні Маланюк — мусимо розв’язати їх самі” (с. 34).
Треба подякувати Дмитрові Пилипчуку за патріотичний подвиг, адже його праця видана коштом автора. Задумаймося, за часів Австро-Угорської імперії галицькі селяни давали на місцеві осередки товариства “Просвіти” останній гріш. Чому ж нині, коли становище значно ліпше, український патріот не лише творить, а й видає за свої мізерні заощадження свою таку потрібну працю? Не тільки видає, а й безкоштовно розсилає в різні регіони України!
Праця Д. Пилипчука стукає до сумління кожного українця. Гадаю, що порушені ним питання треба розглянути на позачерговому всеукраїнському просвітянському форумі з широкою участю представників творчих спілок.
