«У нас від самого початку створення держави ставлення до літератури поверхове»
“Наша вища та середня освіта турбує суспільство відірваністю від реального життя”, — констатує міністр освіти і науки Лілія Гриневич. Спробуємо проаналізувати, як готують у школі громадян і патріотів, у розмові зі львівським вчителем-методистом Оксаною СТЕФАК.
— Пані Оксано, а Ви якою бачите нашу українську освіту?
— Коли чую розмови про освіту, то вони зводяться до одного: підвищення зарплати вчителям. Ці розмови звучать нині з вуст чи не кожного посадовця. Мабуть, вони вважають, що всі думають вухами, а не головою. І хоча зарплата — це рівень існування, але все ж-таки мали б говорити передусім про якість освіти. Тим більше, що цьогорічне ЗНО з української мови та літератури показало дуже низький, по суті, катастрофічний рівень знань із рідної мови та літератури. 8 % абітурієнтів не здолали поріг. А це — 17 тисяч випускників. І лише п’ятеро отримали найвищий бал. Страшно… У нас від самого початку створення держави ставлення до літератури поверхове. Це тільки люди, зашорені минулим, доводять, що з цим все гаразд. А насправді ми пливемо від одного берега до іншого — і нічого істотно не змінювали.
— Чому?
— Бо завжди оглядалися на когось. Наприклад, що нам скажуть, коли вивчатимемо “Марію” Уласа Самчука, “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, “Ась і Ось” Степана Васильченка чи “Стрибожий дарунок” Леся Мартовича? А творці інших програм чомусь не побоялися ввести в них кращі твори російської та світової літератури. Лише укладачі Програми з української, нівелюючи літературний процес, щороку скорочують її, вихолощуючи кращі твори… Складається враження, що у високих освітянських кріслах сидять люди, які нічого нового не можуть запропонувати…
— Невже лише найвищих крісел це стосується?
— Йдеться не лише про найвищу ланку. Я знаю директорів, які впродовж свого життя нічо- го не читали, які не знають історії, які мало обізнані з методикою і психологією. Але вони — передові, зразкові. Передусім — тому, що спорудили затишні туалети, пофарбували фасад, з користю для себе “облагородили” підвальні приміщення, пригрівши там приватні структури. Зрозуміло, що й це потрібно. Але це — земля під ногами. А де ж небо над головою? Я для всіх керівників різних рівнів також запровадила б щорічні тестування на рівень інтелекту. А головне — на знання свого предмета — управління навчальним закладом. Це варто було б запровадити і для інших фахівців-предметників.
— До речі, а вчителі якого віку переважають?
— Вік вчителів-предметників — ще одна проблема. Тепер, коли підвищили зарплати, ніхто не квапиться йти зі школи. Я розумію: пенсії мізерні. Але є й інший бік медалі — цьогоріч створено нові школи-гімназії. Звичайно, вдається їх створити переважно тим директорам, які наближені до начальства. Але там залишаються працювати й ті, хто вже відстав від розуміння справжніх завдань, хто давно вже вичерпав свій ресурс вчителя. А ще у так званих гімназіях, де учнів належить навчати кількох мов, використовуючи нові методики, їх навчатимуть і ті, хто викладав російську, а потім — за рік чи за півроку — перекваліфікувався на англійську… Тому й рівень результатів ЗНО і з української, і з англійської дуже низький.
— А хіба переатестація вчителів не проводиться?
— Власне, вона мала б проводитись в Інститутах освіти, в методичних центрах. Цікаво, чому ніхто не проаналізує роботу обласних інститутів освіти та методичних центрів? Як вони використовують ґранти? Який рівень викладання для вчителів на курсах підвищення кваліфікації? Чи ці інститути та методичні центри не є місцем, де відсиджуються ті чи ті особи пожиттєво? Який коефіцієнт їхньої корисної дії? Ці питання мали б вивчатися ґрунтовно. Вони теж є одним із пунктів комплексного підходу до освіти. А молоді чомусь до школи не йдуть. Врешті, не мають як прийти, бо місця зайнято отими поважними.
— Можливо, й поважні це розуміють — і дещо вивчають з того, що необхідно в новому, нашому часі…
— Залишається хіба сподіватися… І ще одна проблема: хто вступає на факультет української філології? Колись вступали ті, хто багато читав, хто вмів сам писати вірші чи оповідання. А тепер навіть на такий поважний факультет у Львівському національному університеті імені Івана Франка зараховують всіх, хто має найнижчі бали з “української мови та літератури”, а мав би бути виставлений поріг за результатами ЗНО від 175—180 балів. Тоді і знайдуться для школи творчі, енергійні, ерудовані викладачі, які будуть зацікавлені працювати в школі. Розуміння життя майбутніх громадян починається з вчителя. А що маємо нині? Багато хто з підлітків, коли їх викликати на розмову, стверджують: те, що вони вивчають, їм не цікаво. Тож, на яких творах ми виховуємо патріота, інтелігента і просто Людину? Я вже говорила про те… Із програми з української мови та літератури вихолощуємо все, що можна, і не шукаємо нового. Можна тільки подивуватися, чому вихолощено з програми деякі твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Максима Рильського, Володимира Винниченка. Чому добродії від науки вирішили, що “Мені однаково” Т. Шевченка — це занадто патріотично для тих, хто складатиме ЗНО.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві,
і в вогні Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Чи не актуальні ці слова духовного отця нації? Чи випадково прибрали цей твір з програми?
— Коли відповідальні люди прочитають нашу розмову, можливо задумаються?
— Хотілось би в це повірити. Хоча… Нині, коли Україна у вогні, коли за кордон виїхала та частина людей, яка мала б будувати і творити нове, ми, на жаль, маємо в найвищих ешелонах влади тих, хто не пам’ятає, який ВНЗ чи факультет закінчили, яку дисертацію написали. А на запитання журналістів, що читали, скромно, опускаючи очі, відповідають, що не пам’ятають твору…
— …але досить часто згадують Булгакова.
— Так, згадують, хоч я впевнена, що “Майстра і Маргариту” вони також не читали. От і маємо відповідне ставлення до мови та літератури, до освіти загалом, до держави. Тому й гинуть ті, хто зазнав тріумфу на світових сценах, хто читав багато і знає історію свого народу, для кого непорожнім звуком є слово Батьківщина. І остання проблема: школа не виховує патріота. В Україні майже не буває в школах заходів, уроків, на яких би звучали патріотичні пісні, поезії, уривки з прозових творів. На мою думку, поезією “Любіть Україну” Володимира Сосюри і скороченим варіантом “Задивляюсь у твої зіниці” Василя Симоненка патріотизму не виховаєш. Вдумайтесь: скороченим!.. Саме так вирішили упорядники програми ЗНО: бо ж навіщо перевантажувати випускників? А звідси і неповага до гімну — і державного, і церковного, звідси втрата людиною самої себе… Такі люди в масі своїй стають утраченим поколінням, людьми, які не відбулись.
— Словом, попри всі декларації чи реформи, ми, тобто школа, недопрацьовуємо…
— Це ще м’яко сказано. По суті, ми виховуємо раба, якому потрібна їжа, робота і духовна порожнеча… Але тліє ще певна іскорка надії, що щось істотне почне в Україні змінюватися.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ і НСЖУ, кандидат філологічних наук
