Віктор ГРИЦЕНКО, член НСПУ, колишній учитель-словесник, Кривий Ріг
На біду, ми, вчителі, всього вчимо на уроках, але не любові. А тому чи треба дивуватися, що діти не можуть зрозуміти біблійної притчі про блудного сина. А чи розумієте ви, мої дорогі колеги? Пам’ятаєте?
Одержав той син від батька частку спадщини і дуже швидко пустив її на вітер. А потім, схожий на сучасного безхатька, повернувся до батька. І той зустрів його з відкритими обіймами, чим, здається, порушив елементарну справедливість. У більшості випадків тлумачі цієї притчі проголошують видиму істину: батьківська любов, мовляв, вища від простої, усім зрозумілої справедливості. Але крапку ставити рано, бо щось треба відповісти і старшому синові, який не розумів, що найбільше щастя — бути поряд з батьками. Цю істину він зрозуміє пізніше, коли вони помруть.
Недавно мені вдалось почути цікаву сентенцію. Народ, який думає на рік уперед, вирощує хліб. Народ, який думає на 10 літ уперед, вирощує сад. Народ, який дивиться вперед на сто років, вирощує нове покоління. Але так історично склалося, що діди наші мріяли дожити до нового врожаю, батьки виконували п’ятирічку за чотири роки, ну а ми не бачили (і не планували ) далі 2012 року (за президента Кучми) і мріємо дожити тільки до 2020, коли «верхи» проведуть обіцяні реформи, маючи нового президента після Революції гідності. І так традиційно вважається, що лише письменник і вчитель, зокрема вчитель-словесник, мають дивитися набагато далі, хоча, можливо, вони не встигнуть побачити своє творіння, бо часом лише через десятиріччя починає позначатися у душі вже дорослої людини те, що посіяв своєю книжкою письменник або на уроці вчитель. А, можливо, добре і мудре, яке і робить людину людиною, ніколи не зійде, заглушене бур’яном: вихованням вулиці або вовчими законами суспільства.
Але, як сказав поет, нам своє робить. Є програма, є перевірені (ой, чи перевірені!) знавцями літератури твори, є підручники, де учням вправляють мізки, як вправляли колись їхнім батькам. Працюй, учителю, виховуй національно свідому людину, прищеплюй любов до рідної землі і рідного слова, до своєї нації… Про націю, звичайно, вигадка, бо в рекомендованій кілька років тому учителям “Системі цінностей громадянського виховання на уроках української літератури” пункт про національне виховання відсутній. Більше того, він відсутній і в планах виховної роботи класних керівників і мого ліцею, і тисяч інших шкіл України. Чому? Очевидно, тому, що з дуже високих трибун ще за часів Леоніда Даниловича ми почули, що національна ідея не спрацювала. Хоча, можливо, нас і досі лякає український націоналізм. Знаю випадок, коли спробу вчителя вивчити народну пісню на слова Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий” було сприйнято за вияв злісного націоналізму і дітьми, і їхніми батьками, і дирекцією навчального закладу: мовляв, досить того, що вірш напам’ять вивчили. От і виходить, що вчителю дозволяють давати знання, але не виховувати майбутніх громадян України. Але недаремно ж свого часу Василь Сухомлинський сказав, що знання без виховання — меч у руках божевільного.
За традицією і програмою, перший урок літератури у 8 класі — народна пісенна творчість, яку, щоб не обтяжувала програму, вже давно пора перенести на уроки співів. Господи, як важко було добитися, щоб дитина знала текст і мелодію хоча б однієї народної пісні! Які нестерпні муки я відчував, коли, не маючи голосу, подавав приклад класові: «Співайте, дітки, співайте. В цій пісні — код нашого народу, код вашої душі…” Коли за календарним планом мав говорити про “Слово о полку Ігоревім”, я не хотів іти на урок, бо діти вже вивчили на уроці зарубіжної літератури і переконані, що найбільший патріот поеми — князь Ігор (це, стверджує, звичайно, і підручник з української літератури). На думку дітей, князь, ідучи в половецькі степи, захищав рідний край і взагалі прагнув визволити від половців Тмутаракань. А я маю підозру, що це був весільний поїзд, адже син Ігоря таки одружився у полоні!..
“Хто знав царя, достойного любові?”– питав дітей. — Мовчання. Нарешті: “Цар Соломон”. — “Ви погано вчили історію стародавнього світу. Чингізхан завойовник чи патріот?” — “Завойовник!” — радісний крик, бо переконані, що це так. — “А чому тоді йому поставили пам’ятник у Монголії?” — Знову мовчать. — “Князь Святослав Хоробрий — патріот чи завойовник?” — “Патріот!” — “Підіть і попитайте про це у болгар…”
Мені смішні ті люди, які гадають, що, називаючи будь-якого князя патріотом, ми виховуємо когорту захисників Вітчизни. Патріот захищає свій дім, а не стукає у двері сусіда. Це добре розумів свого часу Тарас Шевченко. Його “Гайдамаки” — не тільки оспівування героїчної боротьби українського народу за свою волю, а й заклик до братання, і застереження , що зло породжує тільки зло. Повторить учитель істину з підручника — і підуть у світ Божий духовні покручі, спадкоємці піонера Павлика Морозова. А як учні сприймають сцену вбивства Гонтою дітей? Краще не питати! “Гонта зробив правильно. Я б так не змогла…”, “Шевченко ввів цю сцену, щоб підняти люд на боротьбу за велику ідею…” Дві думки, а вистачить на ціле дослідження: де, коли і чому ці діти втратили душу, бо не знають любові, а готові до жорстокості й вбивства. Я не знаю великої ідеї, заради якої можна віддати на заклання свого сина. То кого ми виховуємо, вивчаючи з дітьми без відповідного коментаря поему “Гайдамаки” Т. Шевченка?
Якщо на це питання не відповідав підручник, мав відповісти я, учитель. Свого часу, готуючись до уроку, я познайомився з баченням теми автором підручника. І буквально спіткнувся об слова: «Переконаний у невинності своїх дітей, Гонта однак вбиває їх, щоб не було зради, «щоб не було поговору», щоб ніхто не дорікав йому, що відступив від присяги…» А звідси, шановний читачу, Вам перше творче завдання: не читайте далі, а одним-двома реченнями висловіть своє бачення причин цього надзвичайного вчинку. Не соромтесь, пишіть щиро. Можливо, в кінці «уроку» Ваша думка зміниться. Той, хто не знайде відповіді, хай задумається над наступним питанням: чому Шевченко ввів у свою поему цю сцену, від якої холоне кров?
Доки ви кілька хвилин думаєте, я розповім вам, як свого часу познайомився з історією іудейської релігії. Я був страшенно здивований: виявляється, дехто з євреїв і досі не може пробачити українському народові визвольної війни під керівництвом Хмельницького, повстання на чолі з Гонтою та Залізняком. Мовляв, безвинно постраждали десятки тисяч євреїв, які попали, образно кажучи, між молотом і ковадлом. Це мене зацікавило, бо в підручнику про це — ні слова. І що я взнав? Якщо Шевченко у своїх «Гайдамаках» показав «кров за кров» і «муки за муки», декому з його наступників це бачилося по-іншому. Скажімо, письменник Данило Мордовець, виходець із давнього козачого роду, свої повісті про Коліївщину так і назвав «Між молотом і ковадлом», «Уманська різня». Але (що то значить закони творчості!), прагнучи викликати співчуття, Мордовець мимоволі розповів, що євреї постійно наголошують на своїй праведності, вищості. Пам’ятаєте, у Шевченка: «Ярема, герш-ту, хамів сину…»? Євреї, сучасники гайдамаків, були впевнені, що мають право судити й засуджувати інших.
«Ми — сталь землі, ми — сіль Всесвіту, і Всесвіт буде наш, як то обіцяно нам Предковічним», — говорить один з героїв Мордовця. Як тут не згадати слова вченого XIX ст. В. Антоновича, який писав: «Наш народ зовсім толерантний: він ніколи не заглядав у чужу совість. Але ж, на лихо, в жидівській традиції є такий погляд, що інші народи — вороги божі, а одні тільки жиди — народ, Богом вибраний… Приходячи до якого-небудь краю, вони гнулися перед силою і гнули під себе всіх, хто стояв нижче від них. Таку погану роль вони грали і в нас, на Україні…» (В. Антонович. Про козацькі часи на Україні. К, «Дніпро», 1991 р.).
В десятому класі учні мали б прочитати повість І. Франка «Перехресні стежки» і згадати цей урок, бо він, хочу думати, допоміг би зрозуміти, про які і чиї перехрестя воістину писав Каменяр. Цьогорічні десятикласники не прочитають, бо нова програма рекомендує до вивчення вже інший твір, де «єврейське питання» відсутнє.
Але повернемося до «Гайдамаків». Євреї — винні чи невинні, але чужі люди, які на валах Умані зі зброєю в руках зустріли гайдамаків і ждали після цього милосердя. А як можна вбити власну дитину? З історії ми знаємо, що Гонта дітей не вбивав. На перший погляд, Шевченко піддав до вогню жару, показуючи цю сцену, адже він добре знав, що народних месників трактували як розбійників, злодіїв, пляму в нашій історії. Що робить автор підручника? Він шукає виправдання. Можливо, хтось з Вас це вже читав? «Цю сцену поет вводить у дусі народних уявлень про вірність присязі», — пише автор, але зарано ставити крапку.
Прошу читача взяти до уваги мої звинувачення:
- Автор підручника помилково трактує образ Івана Гонти, нав’язує свою думку тисячам учителів, а відтак — мільйонам учнів, чим наносить величезну шкоду морального плану.
- Ведучи мову про народну уяву, стосовно вірності присязі, він не робить належної оцінки цій уяві, а тому ставить Гонту на один щабель з лиховісним Павликом Морозовим.
- В підручнику нічого не сказано про «єврейське питання», що може призвести до міжнародних непорозумінь.
А тепер, добровольці, крок вперед! Поділіться своїм баченням причин вбивства дітей… Щось подібне писали кілька років тому й мої учні: «Щоб не було зради, щоб не було поговору…» Промовляючи ці слова, Гонта годує жорстокість натовпу і, вбиваючи безневинних дітей, укріплюється на посаді лідера народної маси. Гонта — це суміш релігійного фанатизму з жахливим бажанням правити натовпом. І зауважу: коли натовп бажає крові, йому важко щось протиставити. Адже ні Україна, ні її народ не постраждали б, коли Гонта залишив би своїх дітей живими. Змінилося б лише одне: тінь зради впала б на ватажка…» Погодьтесь: це вам — не автор підручника. Та про це я писав уже рік тому («Чиї уста глаголять істину?»). Жаль, що укладачі програми не вірять в те, що школярі дослухаються до слова Кобзаря («Якби ви вчилися так, як треба…»). Свідчення цьому — вивчення «Заповіту» заплановано двічі (в 7 і 9 класах).
Чи виховуємо ми повагу до батьків, свого роду, до традицій та історії рідного народу, читаючи “Кайдашеву сім’ю” І. Нечуя-Левицького і не маючи в школі жодного примірника історичного роману “Князь Єремія Вишневецький”? Так, якщо відкладаємо підручник і пояснюємо учням, звідки прийшла бездуховність у сім’ю вчорашнього кріпака Омелька і чому став запроданцем і перевертнем нащадок славного Байди, оспіваного в народних думах. На жаль, наші вчені не поспішають дати точне філософське визначення терміна “національна самосвідомість”. Не названо і коло художніх творів, покликаних стати для цього підвалинами, не розроблено конкретні методичні рекомендації. Мені особисто тільки й відомо, що національну самосвідомість не можна формувати без почуття національної гордості (замітка на полях: у Кривому Розі міський конкурс знавців фізики, математики й астрономії та юних винахідників пройшов під гаслом «Едісони ХХІ століття»). А ким у сфері рідної літератури можуть пишатися юні українці? Назвати важко. Бо важко вибрати три найкращі книжки, які ми взяли б у далеку мандрівку, навіть письменникам. Мимоволі згадую одну “модну” літераторку: вона не взяла б, як зізналася, ні Шевченка, ні Біблії, ні своїх книжок. На першому місці — “Декамерон” Боккаччо.
А тепер, шановний читачу, більш складне завдання. Уявіть, що Вам доручили скласти для школи програму з української літератури. Твори яких письменників склали б Вашу хрестоматію? Не відсторонюйтеся, бо ми і тільки ми думаємо на 100 років уперед, а не автори сучасних програм, які сповідують одну заповідь: «Аби гроші, гріха не буде!..» Чому так грубо кажу? А тому, що, хоча програми міняються через кожні 4-5 років, пишуть їх одні і ті ж люди. Чому так часто роблять «новації» , які полягають в простій операції — одного автора «викинули», іншого поставили? А щоб швиденько під «найновішу» програму скомпонувати підручники та хрестоматії. От Вам і гроші — і досить хороші. А ще звання. Я критикував програму з української літератури, створену колективом на чолі з Р. Мовчан, коли ця керівничка була ще тільки кандидатом наук. Тепер Раїса Валентинівна вже доктор. І, як кажуть, не підступись: хто ти такий, щоб нас критикувати? («Собака гавкає, а караван іде!»). Кілька ентузіастів (Григорій Клочек, Ольга Слоньовська) боролися з програмою, все ще сподіваючись на Бога чи Міністерство освіти, а от мої репліки вже тоді були заражені песимізмом («Відійшов від перону наш поїзд», «Настала пора донкіхотів»). Мовляв, обуха батогом не переб’єш!..
Слід, мабуть, попередити упередженого читача, що я альтернативних програм не складав, підручників не писав. За свої статті, надруковані у фахових журналах, гонорарів не отримував, тому творцям програм я не суперник. До хрестоматій потрапити не мрію, мої твори у Кривому Розі не вивчають на уроках, присвячених літературі рідного краю, а про недолугість програми писав і сьогодні пишу тому, що мені болить. Видавши понад два десятки своїх книжок, я навчився нарешті(!) читати чужі, бачити не тільки написане, а й те, що між рядками. Тому ще 1993 року, коли було три години літератури і в 11 класі вивчався роман «Бур’ян» Андрія Головка, бачив у цьому творі не лише інструкцію, як боротися з куркулями, а й критику КНС (комітету незаможних селян), бідняків, які не вміли і не хотіли бути господарями землі. Роман вилучено, про письменника навіть не згадують, а для авторів існуючої програми так і залишилась таємницею проблема під назвою «Влада землі чи влада над землею?» (була колись в «Літературній Україні» така стаття, але список допоміжної літератури в існуючій програмі складається з написаного лише колегами і симпатиками). Запевняв раніше і сьогодні переконаний, що підручники з української літератури написані однобоко: автор підручника запевняє школяра, що саме так треба розуміти тему та ідею, і ніколи не напише, що в літературознавстві існує й інша думка з цього приводу. Критика (так учні називають підручник на відміну від хрестоматії) постійно без критики, бо ніхто не вказує, що у творі, крім позитивного, є й огріхи, допущені письменником, який, можливо, не бажав того. На жаль, нового прочитання творів у підручниках не видно, як і логіки в доборі текстів для вивчення. От що про це писала Ольга Слоньовська, професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, в газеті «Дзеркало тижня» десять років тому: «Скільки разів психологи застерігали, що в шкільну програму, особливо для молодших і середніх класів, не можна вводити твори, в яких літературний герой, ровесник потенційних читачів, гине або опиняється на межі життя та смерті. Саме з цієї причини з шкільної програми забрали високохудожні твори Михайла Коцюбинського «Ялинка» і «Маленький грішник», а Панаса Мирного — «Морозенко». Ці забрали, а інші, не менш страшні, зате здебільшого менш художньо вартісні, але з тими ж дитячим каліцтвом, смертністю чи переживанням трагічної ситуації нова програма знову вводить. Тож маємо і «Сосонку» Олени Пчілки, і «Федька-халамидника» Володимира Винниченка, і «Каторжну» Бориса Грінченка, і «Климка» Григора Тютюнника. У першому дитина мало не замерзає дорогою додому, в усіх інших — таки гине з вини дорослих, ровесників чи форс-мажорних обставин. А що? Хай малолітні читачі страждають, плачуть і рвуть собі нерви: подумаєш, тонка річ — дитяча психіка! Принципу наступності у програмі Раїси Мовчан теж взагалі не існує. Зате діє універсальний принцип добору: «Аби, бабо, рябо».
Складна психологічна повість «Климко» запропонована учням 7 класу, зате соціально-побутова, простесенька «Каторжна» — десятикласникам. Відрізнити посильний для певного вікового рівня учнів художній текст від надто важкого укладачі не змогли. Та й жанр новели, тим більше тютюнниківської, психологічної, — не для 5 класу, а повість «Климко» — не для семикласників. Як взагалі не для вивчення у школі роман Василя Барки «Жовтий князь», повість Івана Франка «Сойчине крило» чи драма «Маклена Граса» Миколи Куліша. Але кого з укладачів програми це обходить? Хто з них консультувався з психологами, медиками, соціологами, методистами? Останніх взагалі не ввели в журі, а їхні програми безапеляційно забракували без жодної на те вагомої причини. Жодної! Втім, причина була. Й називалася вона так: «Будь-якою ціною зелене світло єдиній програмі Мовчан!»
Вкотре студіюю цю горе-програму — і складається враження, що пропонованих ними ж творів члени авторського колективу самі не читали. Навіщо? Напхали програму тим, що під руку потрапило. Ось тому Євгена Гуцала діти мають вивчати і в 5, і в 6 класі, як і Степана Васильченка, Григора Тютюнника — у 5, 7 і в 12 класах,
Івана Липу — в 5 і в 9, а одного рівня складності вірші Богдана Ігоря Антонича — у 5 і в 11 класі. Зате Ігоря Калинця пропонується вивчати — в якому б ви думали класі? Сам письменник нізащо й ніколи не здогадається про своє місце в шкільній програмі! У шостому класі — і все, крапка. До старших класів не доріс. І Емма Андієвська також. До того ж деякі художні твори за програмою Раїси Мовчан вивчаються навіть двічі. «Зачаровану Десну» Олександра Довженка запропоновано у 6 і в 11 класі (зате гнівне звинувачення тоталітарній системі, написане кров’ю серця, — «Щоденник» Довженка не вивчається зовсім!) Доступні навіть п’яти-шестикласникам усмішки Остапа Вишні «Сом», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Бенгальський тигр» пропонуються аж в одинадцятому класі, зате про щоденник «Чиб’ю» і згадки нема. Для чого? Щоб старшокласники з мемуарів збагнули, як геніального сміхотворця десять років гноїли у найстрашнішому сталінському концтаборі, якими методами Богом даний йому сонячний талант там дотлумили й таки змусили після повернення додому писати «навиворіт душі»? Але замість щоденника, як вважають Мовчан та її підопічні, краще вивчати такі твори цього письменника, як «Моя автобіографія» чи «Отак і пишу». Назва першого твору закріпить мовленнєву помилку, адже хоч займенник «моя» зі словом «автобіографія», за всіма існуючими правилами, вживатися не може, зате в учнівських роботах після прочитання тексту буде вживатися дуже часто: зорова пам’ять чіпко зафіксувала фрагмент. По-друге, звідки наші учні, як не з «Моєї автобіографії», поповнять свої словникові запаси ненормативної лексики такими перлинами, як «стерво», «сукин ти син». Із нарису «Отак і пишу» наша юнь теж почерпне важливу інформацію, та ще й у зневажливому тоні, що ті, хто знав українську мову, «перепетлюрилися».
Та все це методика, методика, методика, в якій Раїса Мовчан ні кує ні меле. А ще укладачі програми великі казкарі. І не тільки тому, що годують учнів середніх класів суцільними казками й такими моторошними страшилками, аж мороз по шкірі йде (прочитайте легенду «Лісова панна» або «Вечір проти Івана Купала» — переконаєтеся, відчуєте!), а ще й тому, що така у них фантазія невпинна, непоборна, таке у них бажання щось утнути неймовірне, що просто стриматися, бідолашні, не змогли — й Гоголя в українські письменники записали. Дорогі мої ура-патріоти! Наламали дров із програмою в Україні, то хоч не виставляйтеся на вселенське посміховисько. Був, є і буде Гоголь російським письменником, хоч і дуже гарно писав про Україну, і любив її всім серцем. Митець сам ще при житті зробив свій вибір, і не вам заднім числом цей вибір переінакшувати. Чомусь Данія не претендує на Лермонтова, Німеччина — на Фонвізіна, Ефіопія — на Пушкіна, чомусь Росія не претендує на Марка Вовчка, а ви, щоб показати себе (а одночасно й усіх українців, бо ж програма — справа державна) клоунами, додумалися! І ще одне. Дуже важливе. Чи не здається вам, що так уже перевантажили ви шкільну програму чортами, потерчатами, домовиками, «інтердєвочками», тобто «лісовими паннами», які плотськими втіхами до смерті замордовують італійців (ніби не можна було якийсь кращий фольклорний текст для дітей підібрати!), планетниками, гномами, відьмами, різною нечистю й банальною етнографією, що перестала ваша програма бути програмою з великої, талановитої, вдумливої, глибокої української класики, а перетворилася в програму з типової шароварщини?»
Хочу вірити, що читачі пробачать таку довгу цитату, бо зроблено її для загального добра. А ще надіюсь, що Ольга Володимирівна не матиме на мене зла за те, що роз’ятрив душевні рани, нагадавши про нашу спільну поразку від київського клану. Мені, звичайно, легше, бо ось уже скільки років я не заходжу до шкільної аудиторії. Можу навіть зробити вигляд, що мені байдуже, що в укладачів програми ліва рука не знає, що робить права. Скажімо, чи спроможний сучасний школяр достойно оцінити надбання Емми Андієвської, поетеси і романістки з Німеччини, людини, яка в дитячі роки була відірвана від Батьківщини? Вона писала українською мовою, але мислила … по-європейськи: образ України у тих небагатьох поезіях, що вдалося мені розшукати по хрестоматіях, відсутній. Та це і не дивно. Як слушно зауважив літературознавець Данило Гусар-Струк (США), найчастіші теми для поетеси — явища погоди і краєвиди. А ще — цвіт сну (поезії побудовані на асоціаціях, які типові для сновидінь!). Одним словом, туман. А ще — яскравий приклад того, що література, як стверджував свого часу письменник і критик Михайло Слабошпицький, має бути схожою на інтелектуальну гру. Скажімо, на шахи. А наша грішна українська література “постійно виконувала невластиві їй функції”: когось виховувала, когось кудись кликала, то будила рабські душі, то таврувала за знущання “над меншим братом-гречкосієм”. А тому сучасний, навіть деякою мірою модний, критик своїм визначенням літератури вимагає викинути геть з неї наше неспокійне життя, проблеми вдовиного існування України. І, мабуть, писати так, як пишуть за кордоном, де вже давно розучилися писати вірші, зокрема сонети, бо не знайти там сучасних Данте, Петрарку чи Шекспіра. Але складається враження, що автори програми раді зібрати і втиснути до гурту довкололітературну братію з усього світу.
Це добре, що восьмикласники прочитають вірші Володимира Сосюри «Любіть Україну», «Сад», «Васильки», але як зрозуміти, що в 11 класі класик української літератури навіть не згадується, хоча саме ці вірші десять років тому вивчали… одинадцятикласники? Не прочитати навіть «Третю Роту» і гадати, що все знаєш про лірика світового рівня? А ще добре, що прокляття з уст вчителів не долітають до Бога: укладачі програми щороку крутять нею, як циган сонцем, бо постійно міняють місцями авторів та їхні твори. Скажімо, в 7 класі вилучають поезії Михайла Стельмаха та Андрія Малишка, щоб на звільнене місце поставити твори Олега Ольжича та Олени Теліги (вірю, що вони патріоти України, бо за неї життя віддали, але до рівня класиків їм ще далеко!). У 8 класі вилучено поезії Лесі Українки, Володимира Самійленка, Бориса Олійника і замінено творами Володимира Дрозда та Юрія Винничука (невже перехід на вищий рівень якості?). Поема Івана Франка «Мойсей» вивчається то в 9 класі, то в 10. Але, вилучивши поезію Тараса Шевченка «Великий льох», місце їй у програмі не знайшли. Очевидно, щоб не образити старшого брата з півночі. Зникли безвісти «Каменярі» Івана Франка. А чим вмотивована заміна оповідань Володимира Винниченка «Солдатики», «Студент» на оповідь тюремної Шехерезади (новела «Момент»)? Невже бажанням зберегти дитячі душі від розуміння, що вчинками юрби в більшості випадків керує інстинкт? А може, панночка, героїня новели, схожа на екзальтовану «революціонерку» Полю з оповідання Винниченка «Таємність», викликала в укладачів програми ностальгію за радянськими часами та бійцями невидимого фронту? А про погляди цього ж письменника на будь-яку владу одних людей над іншими зовсім забуто, бо треба читати його роман «Сонячна машина», в якій наш час (капіталістичний!) в усій красі.
Творчість живого класика і Героя України Дмитра Павличка одинадцятикласники вивчать за один урок, розглянувши (а може, й заспівавши) поезію «Два кольори». Справді, чого дітей лякати віршем «Ти зрікся мови рідної..» або інквізитором Торквемадою! Місця в програмі не знайшлося? Так викиньте Юрія Андруховича разом з його компанією, бо по одній годині виділено на творчість Миколи Зерова, Максима Рильського, Івана Драча. «Чорнобильська мадонна» таврує дитячі душі?.. Оберігаючи їх, ми не будемо вивчати з учнями «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Собор» Олеся Гончара, «Чотири броди» Михайла Стельмаха, а ще твори про голод і голодомор, але читатимемо відзначені Сталінською премією «Вершники» Юрія Яновського (щоправда, перші три новели, але обов’язково новелу про братовбивство, в якій такий поганий петлюрівець і переможець більшовик). Отак перелистаєш програму і не знайдеш творів, які допоможуть зберегти собори душ юних читачів, щоб посіяти в ній всеосяжну любов. Шановна Ольга Слоньовська бідкалася, що лайливу лексику наші учні засвоюють не тільки на вулиці, а й на уроках, читаючи рекомендовані твори. А чого навчаться одинадцятикласники, читаючи вірші Михайля Семенка, якого академік Олександр Білецький, на утіху укладачів хрестоматій, назвав пульсом літературного світу 20-х років? Любові? До поезії чи цигарки?
Я сьогодні курю і курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смутний я сьогодні
Смертельно смутний
Бо люблю її коси
Крапки і коми не поставив Михайль, але від цього його смуток не став поезією, з якою він намагався зайняти місце Кобзаря. Я помиляюся? То доведіть, що Семенко геніальний поет і рівняється до генія Шевченка.
Добре, що подумали про російськомовних поетів України, але погано, що в хрестоматії не знайшлося місця ні поезіям, ні перекладам рекомендованих поезій (чи в мене знову «стара» хрестоматія?).
І останнє. Я розумію, що в 70 годин 50 письменників важко «втиснути». Переконаний, що так задумали невідомі мені темні сили. Адже мали у старших класах 3 години на тиждень! Забрали одну, щоб підвищити грамотність, хоча вивчення мови закінчується в 9 класі. Колись в 10 і 11 класах учні демонстрували знання мови, пишучи твори. На екзамені також. Замінили твір спочатку переказом (творчі особистості Україні не були потрібні?). Потім настала пора ЗНО, коли питають таке, чого й вчителі не знають, але відповідь можна вгадати. А чи не повернутись нам і до 3 годин на тиждень, і до творів з української літератури? Але в кого я питаю? Письменників? Вчителів? Вони цю проблему не вирішують. Міністра? Вона просвітницької й письменницької газет не читає, як і автори програм та хрестоматій. А людей, які люблять Україну, все менше і менше, якщо брати до уваги, як важко проходить мобілізація захисників Вітчизни. Настала пора не тільки донкіхотів, а й космополітів та бізнесменів від літератури…
«Ми є. Були. І будем ми й Вітчизна наша з нами…» Ой, чи не помилився Іван Багряний?..
