Микола ПЕТРЕНКО, м. Маріуполь
Мово моя прадавня, закута в ординські кайданки! Я народився, коли ти вже була понівечена. Такою я тебе сприйняв, не знаючи, що ти покалічена, і тривалий час не задумувався, що моя доля залежить від тебе. У школі повоєнного 1945 року моя перша вчителька своєю мовою довела мені, ти можеш бути чистою і виразною. А вдома суржик мимоволі збивав мене з путівця. На подвір’ї дітвора покірно повторювала за вередливою кацапською дівчинкою невідомі буквограї: “На златом крыльце сидели: царь, царевич, король, королевич, сапожник, портной — кто ты будешь такой?”
Ми знали, але дуже мало, рідних лічилок. Для дівчаток “Десь тут була подоляночка…”, а для хлопчиків: “Котилася торба з великого горба…” І ми, сільські дітлахи, не знаючи власних лічилок, покірно повторювали за настирливою дівчинкою: “Я садовником родился, не на шутку рассердился — все цветы мне надоели, кроме… (розы, фиалки, подснежника и т.д.)”. Мимоволі у таких іграх привчались до чужого. Хоч як дивно, але я (людина дуже похилого віку) пам’ятаю ті дитячі пригоди й забави. Це було у глухому поліському провінційному селі. А офіційно російську мову ми почали вивчати з п’ятого класу.
У нашому першому класі жодний школярик не мав власного “Букваря”. Учителька малювала на дошці літери, ми змушені були їх копіювати у своїх саморобних, скріплених дратвою, з цупкого сіруватого паперу (з-під цементу) зшитках. Чорнила також не було. Його робили з бузинового соку. Пера (рондо) продавались у сільмазі. Їх кріпили тією ж дратвою до кілочка — такою була ручка. Ця кацапська дівчинка вчилася у моєму класі. Вона мала пріз-ище Білібіна. Хлопці дражнили її Біблією. В школу дівчинка приходила у чистенькій синенькій сукні з фартушком, білими плетеними нарукавниками та комірцем, бантом з широкої червоної стрічки. У неї єдиної був власний новенький український “Буквар”.
Дівчинка не дозволяла до нього навіть доторкнутись: “Мама не велела, у вас руки грязные!” Саме вона запросила мене додому, щоб я міг переписати з “Букваря” домашнє завдання. Вона жила у великому будинку, що належав сільспоживспілці. Дві чималі кімнати вразили мене розкішним інтер’єром: великі фотелі, оформлені плюшевою тканиною, чудовий широкий диван з таким же покриттям, на підвіконні світився червоним оком та зеленуватою шкалою радіоприймач “Родина”. Окрім округлого стола біля вікна стояла справжня лакована учнівська парта. Таких навіть у школі не було. Мене вразила старенька згорблена бабуся, на голові у якої була не хустка, а якась дивна шапчина, гаптована блискучими візерунками.
І раптом ця бабця заговорила. Російською мовою. Для мене це була дивина, бо до цього я вважав, що так балакають тільки начальство, енкаведисти, а ще завклубу, а у школі вчителька російської мови, яка вчила учнів старших класів. “Даша! Зачем ты привела этого лоботряса? Он может нас обворовать!” До мене тільки пізніше дійшло значення цих слів. Я більше був вражений тим, що така стара, а вміє розмовляти по-кацапськи. До речі, син начальника енкаведе вчився у п’ятому класі нашої школи. Його боялися навіть вчителі. Замість того, щоб відповідати урок біля дошки, він, не вивчивши урока, співав: “Я по свету немало хаживал, жил в землянке, в окопах, в тайге…”
Приспів був: “Дорогая моя столица, золотая моя Москва!” Вчителька приглушеним зляканим голосом казала йому: “Добре, Костя, сідай”. Такий був час, і не дай Боже, щоб він повторився! Мені можуть не повірити ті, хто не пережив це лихоліття. Але це чистісінька правда! Доба незалежної України змусила мене також подивитись на суспільство по-новому. До цього я не вбачав ворога у російській мові. Тепер мимоволі задумуюся, коли чую, як щебече малеча на подвір’ї мовою сусіда-нападника, що постійно нагадує про себе штучною громовицею з боку ростовського напрямку, з окупованого Новоазовська. Це за 40 км від Маріуполя.
Маріуполь — місто двох сталеливарних гігантів, великого машинобудівного заводу. До Другої світової війни їх будували в’язні сталінських концтаборів, та й після їх відновлювали такі ж. А в крові їхніх дітей та внуків залишилися гени російських або зросійщених рабів, які з нелюдською ненавистю сприймають українську мову.
“Птичий язык” — зневажливо та безбоязно вигукують нам у спину. Настав час, коли необхідно впро- ваджувати в дитячих садочках українські ігри з високохудожніми текстами. Для написання їх слід заохочувати талановитих письменників та поетів. А поки що я чую, як місцева дітвора захоплено промовляє: “Раз, два, три, четыре, пять, вышел зайчик погулять, вдруг охотник выбегает, прямо в зайчика стреляет… ”
Дуже асоціативно з сучасною реальністю. Але ж ті “охотники” стріляють не в зайців, а у захисників нашої рідної землі. Чи знайдеться на планеті така країна, діти якої змалку гово- рять мовою ворога, який загарбав частину їхньої країни? Українські емігранти в чужих країнах при- вчають своїх діток до рідної мови з пелюшок. Ми ж на рідній землі не можемо (чи боїмося осуду?) навчити своїх діточок прабатьківської мови. У чому ж причина? Невже це можна пояснювати лише на генетичному рівні — триста років під ярмом.
Якщо ми нині не подолаємо цей умовний бар’єр, не відновимо вживання української мови в усіх сферах людської діяльності, а в побуті насампе- ред не примусимо внутрішніх емігрантів поважати мову та користуватись нею — втратимо Україну. Назва може залишитись, а українська держава зникне, як зникло в історії чимало країн на планеті, мешканці яких не зуміли захиститися від загарбників. Наш Пророк понад століття тому попереджав: “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде…” На часі україн- ським патріотам серйозно задуматись над цією життєвою пробле- мою, гуртуватись та виборювати не лише територіальний, а й духовний простір.
