Дмитро КРЕМІНЬ: “Полювання на янгола”

Ріка Геракліта

Я тут стояв. Текла внизу ріка,

Шалена хвиля билась о каміння.

Гриміло небо громом літака.

Текли віки, народи, покоління.

Текла трава, немов зелений шовк,

Чужої віри прапором безсмертним…

І тут якийсь блукалець підійшов

Із писаним о цей пейзаж мольбертом.

— Тобі в цю річку двічі не ввійти.

У цю ріку ти не ввійдеш і разу.

Перенеси заблукані світи

Фантазією в мезозойську фазу.

Там філософський камінь на горі,

А там — і хрест козацький на могилі.

Нехай тобі засяють олтарі

Церков козацьких, камені Мигії.

Твоя дорога — шлях твій і політ,

І ця земля козацька посполита.

Та доки є Мигія — Геракліт

Стоїть отам, де річка Геракліта.

Благословенна мова мудреця,

Але і вічність, і земля, і мрія —

Не тільки річка швидкоплинна ця,

Але й мольберт художника Андрія.

Його нема між нами стільки літ,

Але він є, хоча його немає,

І мчить потік, і плаче Геракліт,

І я б заплакав, що життя минає.

Але сьогодні плакати не варт,

А варто жити, як уміють люди.

Колись тут був козацький Бузький Гард.

Пройшли століття, і чи він ще буде?

Чи з краю в край замерехтять огні,

Помчаться білі яхти в гавань літа…

Але тоді Андрієві й мені

Вже буде все по річку Геракліта!

 

 

Бусол

Не судім цього птаха строго,

Ображати природу — гріх.

Схожий він на сільського святого

В білосніжних одіннях своїх.

А коли на покошенім лузі

Білі крила ввійдуть в апогей,

То до нас іще вернуться друзі,

А в оселях прибуде дітей.

А насправді немає нікого —

Ні дітей, ні людей, ні села…

Тільки бусол із ликом святого,

Тільки човен пливе без весла.

Чи сніги залетіли торішні,

Де з тобою стрічалися ми?

А сніги — то незрубані вишні?

На прощання ти їх обійми…

 

 

Пастораль

Коли вже підем давніми стежками,

Де спів дитинства і вечірній дзвін?

А ми неначе й досі пастушками

На вітровії чорних перемін.

 

Уже б у снах піти в далекі гори,

Та нині й сни палають у вогні.

Гармати б’ють. Гарчать чужі мотори.

А в спогад як сховатися мені?

 

Окраєць кукурудзяного хліба,

Шматочок сала, пляшка молока…

Та ще висока дідова колиба,

Та ще ріка з урочищем Ріка.

 

Це все дитинство, це усе наука,

Записана у пам’ять назавжди…

 

І плачеш ти, бо ця гірка наука —

Зі смеречини й царственного бука,

Це ніагари чистої води.

І я з косою йду на Ясенову,

А брат Михайло йде на Лубляну.

А брат Іван…

 

Коли побачу знову

Сестер, братів, і рідних пом’яну

Своїх батьків?

Із роду-первороду

Століття тут живе моя рідня.

І я серед козацького народу

Сідлаю тут у китицях коня.

Ці ягоди, цих трав солодка мова,

Високі гори в димці, спів долин.

І тихий плач порубаних ялин.

А дзвін гуде про те, що з Теметова

Не повернувся досі ні один…

 

 

Пропала грамота

Що треба козакові Василю,

Лиш передати грамоту цариці…

Кіно люблю. І Гоголя люблю.

В чортів гетьманську грамоту ловлю.

Та де тепер пророки і провидці?

Обсіли ріки знані корчмарі,

Нові гетьмани, а здавалось — кормчі.

І відьма на старому димарі —

Секрети січові їй видно в корчмі.

І Басаврюк, що од старшини старш,

І яра кров полковника Данила…

А грамота пропала. Тільки марш,

І йде війна там, де Савур-могила…

 

 

Синові на згадку

Набережна вулиця в Казанці,

Номер 209 над Висунню…

Я писав до тебе рано-вранці,

Комп у мене просто одесную

Проминули — музика і танці,

Але я живу, а не існую.

Як відходять наші роки юні,

Все частіше — не роки, а дати…

Ми й самі любили на трибуні

Про прийдешнє вірші прочитати.

У пориві щастя і любові,

Знав часи опальні і фартові,

А життя поставив я на карту —

Задля щастя, успіху і фарту.

Спогадаю молоду кохану —

Матінку свою згадай, Тарасику…

І життя видніється з туману —

Слово й слава, а не гра у класику.

Повертайся!Ти сьогодні мусиш

Слово правди мовити по суті.

Дикі гуси в небі. Дикі гуси.

А домашні — плачуть на Висуні…

 

 

***

Соборна вулиця, де строгі

Архітектурні чудеса.

Богині півдня довгоногі.

А ставропігія — згаса.

 

Це — Миколаїв, не Одеса.

Тому ти, крихітко, радій,

Що не в Парижі наша меса,

У кожній долі молодій.

 

І я не вірив, що минає

Життя вулканне, молоде.

Левант із моря долинає,

А норд сьогодні все не йде.

 

Та відзігорна ця Соборна,

Монмартр південний — як мана.

Віолончель або валторна,

І ти в сандаліях одна.

 

Пройди сама на босу ногу —

Я й негліже тобі прощу.

Там душ Шарко, і слава богу,

І ми діждемося дощу!

 

 

* * *

На далекім острові, на Кіпрі,

Біла вілла, море, шапіто.

Ноти ці забуті на пюпітрі,

Та по них не гратиме ніхто.

На далекім острові, на Кріті,

Ти мені привиділась на мить.

Так за віщо ти, найкраща в світі,

Так і не дала Тезею нить?

І кому тепер до Мінотавра?

Хто тепер у смерті перший гість?

Але все, що треба знати завтра,

Нам егейська хвиля розповість.

 

 

***

На п’єдестали скинутих богів

Не ставте знову ідолів, допоки

На просторі лугів і берегів —

Нові траншеї та нові окопи.

 

Ув ідолів — лише фантомний блиск,

А сяйво непогасної лампади —

Не вкрадений могильний обеліск.

… Четвертий рік війни і канонади…

 

 

***

Любов свої воздвигне храми!

Хрестознімателі в любові

Ниць упадуть.

Але, живі,

Ви не приходьте із дарами,

Аби не став ваш храм во крові

Священним Храмом-на-Крові.

 

Але в часи гіркі та грізні

Ми присягаємо Вітчизні,

Де половецько-соловецьким

Нас не купити крадькома.

Ми і по смерті є у неньки,

Як ті Веселі Боковеньки,

І в пеклі смерті нам нема!

 

 

Тихе полювання

rymaik

Полювання на білих грибів…

Плачуть янголи понад дахами.

І богиня, яку ти любив,

Нині пахне чужими духами.

Нині пахне чужими губами,

Так що клен од журби одубів.

 

Що ж робити мені із грибами

Під хрестами отецьких гробів?

І що з нами сподіється далі?

Чи зрідніє колись чужина?

Ув осінній грибовній печалі

Лиш моя материзна одна.

Але все це — художні деталі,

Водить нас по лісах сатана!

Де ж небесне моє полювання,

Безгромів’я святого Іллі?

Але тихе іде полювання,

Полювання іде на землі.

Полювання на білого гриба…

Але й свиту його заберем!

Невелика, ви знаєте, хиба

Бути в лісі великим царем.

Від коліс і фартової гуми

Пахне в лісі, аж кривиться ліс.

Але й пахнуть гріховні парфуми,

Аж кричать, мов гриби з-під коліс.

Третій місяць у лісі дубасю,

Переходжу з галопу в кар’єр.

А несе мені вітер з Донбасу

Дух загублених душ і кар’єр.

А десь мовка про сірого вовка,

Лісникова сторожка проста.

Лісова ця стежина пожовкла

Та твої, ще невинні вуста…

 

 

Монумент

Ескіз до пам’ятника Воїну АТО

Монументом із написом 200

Він стоятиме зірко, мов страж.

Де південний розпечений пляж,

Я зустрів його в рідному місті,

А подумав, що все це — міраж.

І платани шумлять огнелисті,

Приховавши його камуфляж.

І кевларова каска, і берці,

Концентрична фігурка на серці…

Хто ти?Янгол із зони АТО?

А тебе не стрічає ніхто.

І здається, лише з камуфляжу

Двоє в янгола крил на спині,

А ще вчора він був на війні,

Рать громив із окопчика вражу.

Так невже ти привидівсь мені?

У степу, де Савур, де могила,

Чорним янголом крякає крук.

І немає у янгола рук,

І за спиною складені крила.

Чи прилинув із рейсу “ем-ейч” —

Де ж у янгола щит його й меч?

Виростають у мертвій долині

Металеві капуста і дині,

А під осінь домів прилетиш —

Обізветься тривога, як ніж.

І заплаче, як зустріч остання,

Мить прощання, немов полювання,

Несподівана мить по війні,

Бідний янгол на білім коні.

Охрестися хореєм і ямбом,

Хай осанною б’ють цвіркуни.

 

Повертається він із війни,

Хай без рук, але з крилами янгол.

Навантажили з написом 200

У пречорному трумні вагон.

Погорілі дерева без листя,

Впала тінь на засохлий газон.

А мелодія лине сумна…

І тоді, як затихне війна,

Пом’янемо цю тінь незабуту

У розривах не бою — салюту…

 

Жінка-янгол над нами — одна!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment