Ігор Качуровський. З епістолярію

До 99-ї річниці від дня народження Поета

Ігор Качуровськи        й прожив довге життя — дати його народження і смерти охоплюють майже століття: 1.ІХ.1918–18.VII.2013 — і, попри всіпекельні пастки, які ставив на нього “вік-вовкодав”, за висловом Осипа Мандельштама, зумів, ще підлітком, разом із батьками, втекти з рідного дому, аби уникнути заслання в Сибір, і — ціною добровільного вигнання, злиднів та важкої праці — збудувати свою Державу Українського Слова на чужині.

З часів Незалежности в його гостинному помешканні в Мюнхені, на Преціоза-штрассе, перебувала мало не вся українська інтелектуальна еліта, від Віктора Коптілова, Галини Гордасевич, Олександри Ковальової і Теодозії Зарівної до Андруховича, Ірванця і Жадана. З багатьма він інтенсивно листувався. І всім намагався передати набуті знання, прищепити власні переконання, вірність яким зберігав усе життя: високі естетичні критерії київських неокласиків, цих невтомних паломників до джерел світової культури, норми Академічного правопису 1928 року, “скрипниківки”, що була і є знаком опору зросійщеному правопису Хвилі–Постишева, який є чинним у нас і донині.

В останні місяці життя Поета вийшли друком дві його книжки, до яких він устиг докласти руку як упорядник і дорадник: у Львові — “Лірика” (вибрані поезії), у Дрогобичі — “ParodiariumХведосіяЧички” (збірка пародій, шаржів, епіграм, літературних жартів). Сьогодні — час видавати досі неопубліковані його твори та упорядковані ним антології: збірку “Спогади і постаті”, антологію української літератури доби  “Розстріляного відродження” “Погашений спалах”, антологію “Український сонетарій” та ін.  Зокрема і листування письменника, адже, як слушно нагадує Михайло Слабошпицький у нарисі “Епістолярний “роман” з Ігорем Качуровським” з книжки спогадів “Протирання дзеркала”, до свого епістолярію Качуровський ставився дуже відповідально. Торік у Ніжені (саме таку форму волів Ігор Васильович на противагу зросійщеному “Ніжин”) побачив світ том “Ігор Качуровський — Микола Шкурко. Листування. 1994–2013”, до якого увійшло понад 300 листів обох учасників цього епістолярного діалогу, а також понад два десятки статей і розвідок Ігоря Васильовича. Попри мізерний наклад — 100 примірників — це видання, сподіваюся, матиме відгук і започаткує цілу серію аналогічних епістолярних збірників — адже коло адресатів Качуровського було надзвичайно широке.

У день Поетового похорону, який майже збігся з початком нашого Евромайдану, 22 листопада 2013 року, коли його прах, згідно з його заповітом, ховали в рідному селі Крути — у кургані, як ховали колись скандинавськихконунґівтакозацьких ватажків,— мені спало на думку, що він супроводивмене — як Учитель і Друг —рівно половину мого життя, понад 18 років. Майже стільки ж тривало і наше листування. Перший його лист до мене датований 7.V.1996, а останню звістку від нього я отримала… через понад два тижні після його смерти. Справжня містика: лист, написаний 6 квітня і надісланий 9-го, йшов майже чотири місяці… Сам Качуровський, коли був живий, питав, чи дійшов він… І слава Богу, що таки дійшов, не загубився, бо там Ігор Васильович відповідав на мої запити щодо рукописуйого збірки “В далекій гавані” й ділився спогадами про свої ще австрійські закоханості (в Австрії він перебував у таборах Ді-Пі по війні).

Тож нині, з нагоди його 99-ї річниці, хочу вшанувати його пам’ять публікацією вибраних фраґментів з його листів, у яких — його саморефлексії, настанови, окрушини спогадів…

 

Олена О’Лір

 

7.V.1996

 

…у Франції є місто Оссер, де на пагорбі, над річкою, симетрично височіють три церкви. Трошки це нагадує Київ, але вони, ті три церкви, і разом не такі гарні, як наша Андріївська.

А в тридцятих роках (я тоді літо прожив у Києві, на Печерську) найбільшою окрасою міста був золотоглавий Успенський собор — як дивитися з лівого берега, там, де була Слобідка, а тепер — Русанівка.

Красу природи і красу поезії я сприймав відколи себе пам’ятаю, красу архітектурного твору зрозумів — споглядаючи Успенський собор. З музикою (клясичною) було найгірше: я почав її сприймати вже в дорослому віці…

 

27.Х.1996

 

…Боже, чого тільки не робили укр[аїнські] редактори з моїми творами. В статтях дописували цілі абзаци, друкували без підпису, під моїми перекладами поставили: “Переклала Леся Храплива”, а моїм іменем підписали поезію Бориса Олександрова…

В статті про творчість Олекси Ізарського-Мальченка (“Сучасність”) ґенерику виправили на генетику, а “Народна Газета” не вподобала назви Ескоріялі замінила на “Екскуріал”.

Тому півсторіччя (до речі, оце якраз минуло 50 років, як я почав друкуватись — точніше: мене почали друкувати) я дуже переймався, протестував, переживав, коли мені редактори міняли зміст якогось речення на протилежний або виправляли українську мову на галицьке язичіє. А потім звик…

 

3.ХІІ.1996

 

Скромність і нахабство це один з критеріїв, за яким можна відрізнити справжнього поета від несправжнього: несправжні завжди самовпевнені, нахабні, зарозумілі; справжні натомість у більшості випадків — скромні.

 

6.ХІІ.1997

 

Я дуже люблю “юґендстиль” — єдиний мистецький стиль, створений німцями (Франц фон Штукк), найвизначнішим представником його вважається чех Альфонс Муха, а що Муха жив у Парижі, то ім’я його вимовлялося “Мюша́”. Муха породив Білібіна, а Білібін нашого Нарбута.

У поезії це Лесьмян, Максим Богданович, у нас “Лісова пісня” та “По дорозі в казку”.

[…]

З покоління шестидесятників (яке, між нами кажучи, сподівань не виправдало, і то через недбале ставлення до форми, в першу чергу…) ще є добра поетеса Тамара Коломієць, з критиків найцікавіша Галина Гордасевич, а за нею Базилевський та Череватенко.

Мені натомість більше до душі старше покоління: Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Іван Гнатюк…

 

14–25.І.1998

 

Яка там “Слава” (та ще й з великої літери): мене від виходу першої збірки і по нинішній день наші великі критики, яким належало, так би мовити, керівництво діяспоральною літературою, просто не помічали.

Відомий я став у кол[ишньому] Рад[янському] Союзі завдяки радіобесідам (Солженіцин під час зустрічі в Цюріху сказав, що моє ім’я відоме йому ще з Москви). Це казали й інші дисиденти. Зондування виявляло, що з усіх радіопередач найбільше слухають Качуровського).

Для Юрія Клена, Вол. Державина, Ігоря Костецького певну вагу мало те, що я — учень Ярхо1.

Але різні Лавріненки, Костюки, Шевельови, Бойки (Юрій Блохин) імени “Ярхо” ніколи не чули, тож при перелікові еміґр[аційних] літераторів я завжди потрапляв до “та інших”.

Після виходу вибраного Петрарки2 з’явилася стаття про укр[аїнські] переклади цього поета, стаття солідна й докладна — однак без мого імени.

Приблизно тоді ж хтось (уже не пригадую, хто саме) дав перелік перекладачів укр[аїнської] діаспори. Там було 18 імен, але мого не було.

 

11.ІХ.98

 

Вміння дати — поруч із поважними творами — поетичний жарт — це одна з характерних рис справжнього таланту. В еміґраційній поезії це вміли зокрема Юрій Клен (містифікація “Дияболічні параболи”), Мих. Орест, Борис Олександрів, ну, і я.

В Києві, здається, одні працюють лише в серйозних жанрах, а інші в царині малої літератури.

 

3.ХІ.1998

 

Колись у Буенос-Айресі я прочитав-зімпровізував доповідь про українську жіночу поезію, а через кілька днів дослівно відтворив у пам’яті і вислав до “Укр[аїнських] Вістей”, де цю доповідь надруковано (чого не міг пригадати дослівно — це звернені до мене запити…).

А тепер імпровізую перед публікою ніби так само, як і тоді, але пригадати вже не можу: провали в пам’яті.

[…]

А щодо “постмодернізму”, то сам термін це нонсенс: “модерний” означає “сучасний”, “теперішній”.

Кожна доба має свій модернізм — те, що смакові доби відповідає або претендує відповідати.

 

28.ІІ.2000

 

Щодо моїх власних філософських уподобань, то в молодечі роки вони обмежувалися трикутником Кант–Шопенгавер–Ніцше.

Гостру мою антипатію в повоєнні (перші) роки викликала модна в той час філософська течія екзистенціялізму.

 

29.ІІІ.2000

 

Ірині Бетко я вдячний за те, що саме вона супроводжувала мене 1992 та 1994 р. до Ірпеню, де я ще застав і Кочура, і Дмитра Паламарчука. У Паламарчука я побачив портрет гарної дівчини, але Ірина зробила знак, щоб я ні про що не питав. Потім пояснила: це дочка Дмитра Хомовича, яка вчинила “самогубство”, кинувшись з якогось поверху. (Я певен, що то було вбивство…).

 

29.VІІ.2000

 

Протягом багатьох років (війна й повоєнні часи) доля тримала мене

 

Оподаль од людей, розмов, бібліотек…

 

Перший укр[аїнський] поет, з яким я познайомився під осінь 1944 р., був такий Іван Ковалів (він же — скрипаль), автор тоненької збірочки благеньких віршиків. Але він позичав мені збірку “Під осінніми зорями”. Більше ми не зустрічалися й не листувалися.

Навесні 1945 р. на станції в місті Філлях (Каринтія) я заговорив випадково з юнаком, який виявився поетом. Це був Борис Олександрів, з яким зав’язалося спочатку приятелювання, згодом щира дружба, що протривала — підтримувана сталим листуванням, аж до Борисової смерти 21 грудня 1979 р.

Згодом ми жили в Шпітталі над Дравою, потім Борис із своїм батьком перемандрували до Зальцбурґу, де він видав свою збірочку “Мої дні”, а також почав друкувати в газетах мої вірші.

Я лишався в Каринтії, звідки кілька разів (5 або 6) проривався до Зальцбурґу (ми були в різних зонах — я на англійській, а Борис — на американській). В Зальцбурзі познайомився з Ю. Кленом (який також проривався туди з французької зони), з Докією Гуменною, ред. Петром Волиняком, зустрівся зі старим знайомим Юрком Степовим. А приятелювали ми втрьох — Борис, я та білоруський поет Алєсь Салавей. Він потім збожеволів.

Страшну зиму (“видадуть — не видадуть”) ми пережили в Шпітталі, а 1946 р. нас, українців, перевезли до Філляху, де Вол. Жила займав якісь високі пости в таборовій адміністрації. Там ми приятелювали з Марією Струтинською (вона була одного віку з моєю мамою) та підтримували зв’язок із Ольгою Мак.

Тоді ж з Мих. Орестом листовно познайомив мене учитель за фахом Петро Цімовський. Вони разом були у Відні. Від Петра Ц. я почув, що у Мих. Костьовича була тоді пострижена й переорана шрамом од кулі голова.

Сам Мих. Костьович ніколи про себе нічого не оповідав.

З Орестом — як Ви зауважили — ми так ніколи й не зустрілися.

В Буенос-Айресі нас зібралося трохи більше: Анатоль Васильович Калиновський, Кость Петрович Бульдин, Олексій Федосійович Сацюк, дуже культурний шахрай-співак Анатолій Григорович Кабанців (він мав приватну консерваторію — а нот не знав). Тримався з нами, дбаючи, щоб не пропустити чиїхось іменин, Михайло Мусійович Гаврилюк, якого звали професором (а вдома він був завкооперації).

Оксана Драгоманова була культурна й хороша людина, чого не скажу про ідола укр[аїнської]еміґрації — Євгена Онацького.

Там же були (й належали до Спілки Укр. Літераторів, Науковців і Мистців) Юрій Тис — прозаїк, Марія Цуканова — прозаїк і драматург. До тієї ж Спілки належали художники й артисти різного профілю.

Жили ми, як казав Бульдин, “на відсотки набутих знань”.

Спілка влаштовувала доповіді й концерти. Я запитав одного з “тріо”, чому це вони причепилися до Цезаря Кюї?

— Тому, що жоден галичанин не подумає, що це — російський композитор…

Двоподілеміґрації відчувався і в Спілці. Врешті через виїзд до США багатьох членів вона припинила існування.

Пізніше я приятелював із піяністом Тарасом Микишею та його учнем Сашком Дмитрівим […]. Микиша помер раптово, і жінка-єврейка поховала його за єврейським обрядом, що нас дуже вразило.

Ще пізніше приятелювали ми з журналістом ГейноЦернаском, учнем Зерова. Досить близькі були ми з проф. Галайчуком, з архітектомШульмінським (Галайчук і Шульмінський це ті, що рекомендували мене в укр[аїнську]ред[акцію] Радіо “Свобода”). З молодших — з Мих. Василиком — нині він професор якоїсь нудної економіки…

У Мюнхені (осінь 1969 р.) ми зустрілися як добрі друзі із Оксаною Керч (жінка Вол. Куліша) та її сестрою Софією Наумович (Ольга-Любомира Вітошинська) — хоча в Буенос-Айресі, де вони певний час перебували, належали до гостро-протилежних таборів. Коли я їздив (десь у 70-х рр.) до Парижу, то зупинявся у Вітошинської.

Зустрівся з Іваном Максимовичем Кошелівцем (з яким познайомився ще в Зальцбурзі) […].

Ректором УВУ3 був непоганий поет (автор баляд) Вол. Янів. […]

Приїздили до Мюнхену в різні часи Леонід Лиман, Юрій Стефаник, дуже милі Марта і Остап Тарнавські (з вигляду я пам’ятав їх по Зальцбурґу, але знайомий не був). Кілька разів — як і Тарнавські — відвідував Мюнхен Святослав Гординський. […] Один раз викладав на УВУ Юрій Шевельов.

[…]

Цікавою людиною (як вчений співрозмовник) був Панас Феденко. Знайомі були і з його сином Богданом, що написав франц[узькою] мовою роман “Таорміна” (Лідія Борисівна4 читала і хвалить).

У Парижі я зустрічався з російсько-єврейсько-українським літератором Еммануїлом Райсом. Він читав раз чи два лекції на УВУ. Він зараховував “Шлях невідомого” до найвизначніших творів світової прози, але написати цього не наважився… (а може й написав — тільки йому не надрукували…).

Приїздив читати лекції й давній знайомий Вол. Жила. Так відновилося знайомство. Приїздив робити докторат (якого не зробив) Микола Француженко. Ще заїздила до Мюнхену Віра Вовк. Це, мабуть, і всі.

Десь 1989 р. на запрошення проф. Цимбалістого їздили ми — кожен окремо — до Лондону: спочатку Лідія Борисівна (вона прочитала там доповідь про Кодекс Ґертруди), пізніше я.

Там я познайомився особисто (листовно ми були знайомі давно) із Галею Мазуренко, якій наст[упного] року буде рівно 100. А також із прозаїком Віталієм Бендером та поетом Андрієм Леготом.

Зі Славутичем особисто уперше зустрілися 1996 р. в Києві…

Вибачайте за кострубатий стиль і недоладний (експромтом) перелік.

[…]

ПС. Додаю ще список укр. літераторів, з якими я листувався стало або в певний період:

Маланюк, Багряний, Ю. Дивнич-Лавріненко […], Гр. Костюк, Костецький, Інна Роговська (добра поетеса), Л. Далека (добра поетеса), Дм. Нитченко, Василь Онуфрієнко, Леонід Полтава, Вол. Шелест (листуюся досі), Олекса Ізарський (листуюся), Петро Карпенко-Криниця, Олекса Веретенченко, Ганна Черінь, Діма, Мих. Ситник, Вас. Гайдарівський (чи не найкращий прозаїк нашої еміґрації), Сергій Домазар (непоганий прозаїк), Володимир Шаян, Вол. Державин, шевченкознавець Павло Зайцев… Автори спогадів (люди без освіти — один тракторист, другий із незакінченою семирічкою) Кузьма Каздоба та Грицько Сірик також належали до моїх кореспондентів.

 

2–4.Х.2000

 

Коли Кошелівець писав, буцімто укр[аїнська] література протягом 20–50-х рр. розвивалася “під знаком графомана”, то він робив вигляд, буцімто не знає ролі, котру виконували редактори у процесі загального нівелювання.

Право всенахабного втручання в авторський текст було дано редакторам іще в 20-х роках.

Так воно тримається й досі.

 

4.І.2001

 

Пишуть мені звідусіль: ах, яка це була праця — перекласти “Стежку”5. А на переклад Фаллерслебена, анонімної англ[ійської]баляди (писаної ямбом) та фраґменту з Льопе де Веґи я витратив по 10–15 хвилин на кожну річ. Найтяжча праця для мене — виводити рукою, яка не слухається, дарчі написи.

 

Без дати [Серпень 2001]

 

…котрогось дня після Твого від’їзду сталося таке диво:

 

Мені наснилось, ніби я — це Ти,

І звуть мене Бросаліна Олена…

 

18.ІХ.2001

 

…Я не люблю приймати іспити: мені буває соромно й незручно ставити запити, а коли студент не знає, що́ відповісти, — ще прикріше, ніж тому студентові.

Але єдине, що я хотів би, це щоб мені привели на іспит ВАК […] (щось таке від “вакуум”) у повному складі: на жоден запит з технічних проблем літературознавства ніхто з них не дасть жодної відповіді…

 

19.ІІ.2002

 

У школах, особливо сільських, талановита молодь дістає нормальне естетичне виховання. Як я мав нагоду переконатися на підставі віршів школярів із села Ковалівка на Вінниччині, усі вони починають, сказати б, у формах тієї поезії, що протривала від Гомера до Борхеса. Щойно у вищих навчальних закладах їх переважно зводить на манівці “геніяльна” погань.

 

3.V.2002

 

Щодо філософських баз мистецтва, то їх звичайно підводять заднім числом. Я свого часу повірив, ніби реалізм базується на франц[узькому]позитивізмі Конта. Але реалізм існував завжди. І Конт тут ні до чого.

 

30.VIII.2002

 

На відміну від Шопенгавера я вважаю, що скромність і самовпевнене гордопіднесення голови з талантом (чи Божим даром) не мають нічого спільного. Це різні речі.

Маланюк і Орест щодо таланту приблизно однакові. Але Орест це втілення скромности, а Маланюк — зарозумілости.

 

16.ІХ.2004

 

…Триподіл світового мистецтва:

  1. Автори високовартісні, що їх знають усі і що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.
  2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.
  3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хто зна, чи не їм належить більшість світових шедеврів.

 

26.ІХ.2005

 

Я раніш ділив свою біографію на три частини (тепер ділю на чотири): 1) від нар[одження] до 1948 — страхи і злидні (у першій половині 20-х та в другій 30-х рр. — самі страхи (без злиднів)), 2) 1949–1969 — злидні й тяжка праця, але без страхів, 3) 1969–2001 — нормальне людське життя, 4) від вересня 2001 до ? — існування хворої людини (не життя).

 

[Лютий чи березень 2006]

 

24 червня 2007

 

Чи Ти зауважила, що [назва відомого літературного журналу. — О.О’Л.] переклав мій текст з української мови на радянську: Блест-Гана, Гонгора і т. п.?

Що — крім комплексу раба — може перешкоджати редакторові друкувати так, як належить? Боїться відступити від російського написання (яке, до речі, відповідає звучанню ориґіналів).

 

3.VІІІ.2008

 

Згадав, що з переїздом до Мюнхену я втратив можливість читати комусь вірші, які накопичилися в моїй пам’яті за перші 50 років життя. В Аргентині були слухачі, але їх дедалі меншало.

 

—————————————

1 Борис Ярхо (1889–1942) — російський філолог-медієвіст, фолкльорист, теоретик та історик літератури, віршознавець, перекладач. Його лекції Ігор Качуровський слухав у роки навчання в Курському педінституті (перед війною).

2 Петрарка Франческо. Вибране / Пер. з італ. мови, вступ. нарис І. Качуровського / Ін-т Літератури ім. М. Ореста. — Мюнхен, 1982.

3 УВУ — Український Вільний Університет.

Лідія Крюкова-Качуровська, дружина письменника.

5 Стежка крізь безмір: Сто німецьких поезій (750–1950) / Пер. з нім. мови, вступ. сл. І. Качуровського. — Париж–Львів–Цвікау: Зерна, 2000.

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment