Між двома світами

Маргарита ДОВГАНЬ

Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО

Воїн генерала Кульчицького

Біля нейрохірургії стоять двоє солдатів — старший і зовсім юний, ніби син його. Представляюся. А мій фотокор Сергій несподівано додає: пані Рита — шістдесятниця, вона з Василем Стусом дружила… І тут сталося несподіване!

— Ви знали Стуса?! Ви з ним дружили?! З очей старшого — сльози. Обіймає, бере мої руки, цілує їх і примовляє: “Ви правда знали живого Стуса?! Та це ж наш Символ, наш Геній. Як Шевченко! Я ще підлітком читав його твори у самвидаві! Ми на Майдані стояли коло портрета Василя, читали його поезії! Ви ж для нас — як живий зв’язок із Ним…”

Обійми, радісне здивування… Микола і його юний побратим Сашко Трищук запрошують до них у палату. Я вже роздала свої гостинці і книжки у травматології, в хірургії. І тут згадую: в останню хвилину, виходячи з хати, чомусь повернулася до столу, взяла фото Василя та й поклала у кишеньку сумки. Заходимо до палати. Виймаю це фото, показую. Микола побожно цілує портрет. Просить підписати. Ставить фото над ліжком. Довго дивиться на нього. Потім згадуємо рядки Василевих поезій: “Народе мій, до тебе я ще верну…”, “Боже, не літости — лютости, Боже, не помсти, а мсти…”, “Зігрітий дух шумує, наче брага і прагне йти у вічність — напролам!”… Раптом Микола відкриває свій ноутбук: “Я покажу Вам кадри війни, яких не побачите ніде…” І ми завмерли біля міні-екрана. Ми там — на фронті! Ось бачимо останнє перед загибеллю фото легендар- ного генерала Кульчицького біля гелікоптера, яким він ось-ось вознесеться… у небеса, навічно; бачимо ворожі вогняні чотирикутники, з яких летить смерть на нашу землю; бачимо 25 легендарних хлопців, які тримали висоти Карачун і Малочар.

Ось картинки суворого солдатського побуту — в усьому хазяйновитість, винахідливість і… добрий, мирний пес біля ноги солдата. А на наступних кадрах: розстріляні бандою мирний фермер і його родина; на чорному полі вцілілі воїни збирають обгорілу зброю, а коло тої зброї лежать… обгорілі, аж чорні, тіла побратимів, з якими щойно говорили, сміялися, гнівалися, діяли! …Через Василя Стуса Микола став мені як рідний. А до того з’ясувалося, що ми з ним вчилися в одній школі на Печерську. Лише з різницею у півстоліття!

Киянин Микола Микитенко, юрист і викладач історії (має дві вищі освіти), стояв на Майдані з 2013 року. Перший його бій — у листопаді, коли Янукович хотів поставити “Йолку”, а народ запротестував і пішов під пісню Руслани проти “Беркута”… З березня 2014 р. Микола вже під Краматорськом. Складними видалися перші дні на фронті — мало зброї, ні води, ні їжі. “Та був з нами великий полководець — генерал Сергій Петрович Кульчицький!”… Наприкінці травня, коли генерал загинув, командира взводу Миколу Микитенка (позивний — “Ворон”) тяжко поранено в голову. Вижив дивом. Лівий бік був паралізований. Медики Харківського шпиталю першими привели Миколу до тями… Суворий воїн і сонячний чоловік Микола нині у київському шпиталі. Гімнастичні вправи. Спеціальне лікування. Здоров’я покращується. Стосунки лікарів і пацієнта стали дружніми. Микола прагне повернутися на передову. З гордістю додає: “У мене там і зять, і донька Юлія — снайпер!” І я пригадала, як у теленовинах згадували безстрашного і талановитого стрільця з позивним “Джулія”. Так це ж Миколина героїчна донечка! Вся в тата.

***

Хочете — вірте, хочете — ні, як іду до шпиталю — зустрічаю Миколу. Якось у гарячий день повів мене земляк до шпитального буфету… на прохолодну окрошку. Другим разом зустрілися на лавочці біля травмпункту. На Миколі кепка американського рейнджера, а легкий піджак — німецького бундесверу. На навчаннях колись обмінювалися. Микола, сміючись, розповідає: якось для жарту на передовій перевдяглися в іноземне вбрання. У бандитів паніка: уже натівці до бандерівців прийшли!.. А це нещодавно — йшла до офтальмології, знов Микола перестрів. Представив головному офтальмологу: “Ця людина Василя Стуса знала!”… Як ми з Миколою зустрічаємося, таке відчуття, наче і Поет тут, з нами, хоч невидимий! І Слово Його чується:

…раби зростають до Синів своєї України-матері…

…Ти ще виболюєшся болем,

Ти ще роздерта на шматки,

Та вже крута і непокірна,

Ти випросталася для волі,

Ти гнівом виросла…

З козацької Сумщини

Жив собі й спокійно працював у своєму Кам’янську технік-електромеханік. І був щасливим: четверо дітей підросли, аж п’ятірко онуків радують. Раптом на рідний край посунув ворог. І 56-літньому главі сімейства Віктору Павловичу Голосному стало страшно, особливо за малесеньких внучат. Згадав він свого дядька — героя Другої світової війни, який воював з фашизмом. І попрямував до військкомату.

Лікарі не давали “добро”. Кардіограми тривожили. І все-таки 25 серпня 2016 року пішов Віктор Голосний на фронт захищати рідний дім! Воював у 53 бригаді протитанкового дивізіону, а пізніше — у 43 окремому мотопіхотному батальйоні. 18 червня 2017 року на Світлодарській дузі ворог почав обстріл наших позицій із забороненої зброї… Віктора Павловича щойно привезли з операційної до 4 палати травматології. Вже з рахунку збився, стільки операцій переніс. Віктор Голосний усе життя спортом займався. Для здоров’я. Лижі, штанга, перекладина. Як зі шпиталю вийде — надіється також на спорт. І працювати планує, і допомагати у вихованні малечі.

Божий дар

54-літній подолянин Микола Коваленко — бувалий моряк. Довго ніс тяжку службу на атомних підводних човнах. Згодом став моряком риболовецького флоту. І Тихий океан, і Атлантика, і Середземне море — всі великі води планети йому знайомі. А тут — війна. І став моряк Коваленко на захист рідної землі… У червні був тяжко поранений. 21 день в реанімації. Операції. Перебування між двома світами. Життя перемогло.

З телефонних розмов

Навертаю колег до української мови

Побесідували в кінці липня телефоном з моїм давнім героєм, людиною, яка в буквальному розумінні пройшла пекло війни. Його, обгорілого з ніг до голови, рятували, оновлювали доктори України і Америки. І врятували… Сергій Бабський З Житомирщини, людина всебічно освічена, патріотична, повернувся до повноцінного мирного життя… Отже, чую від Сергія: “Ми переїхали у Дніпро. Мене запросили на посаду головного інженера в серйозну корпорацію. Як і в Коростені, працюю на кар’єрі. Знімаємо (у Сергія з Оксаною двійко синів) трикімнатну квартиру.

Всі обов’язки переді мною як учасником АТО держава виконує акуратно. Навіть став землевласником! — мажорно сповістив Сергій. — Ось тільки на землі поки не примудрюся господарювати. Правда, батьки, як можуть, помалу хазяйнують на нашій рідній Коростенщині. А ось тут, у Дніпрі, багацько людей зневірених, байдужих до всього, навіть до своєї природи, своєї сутності.

Зруйноване українське коріння дається взнаки. Роблю, що можу. Навертаю нових своїх колег до спілкування українською мовою. Думаю, поки влада чітко і радикально, без винятків, не заговорить сама державною мовою і категорично не вимагатиме від всіх чиновників і фірмачів, від газетярів і телевізійників, від педагогів говорити давньою, багатющою нашою мовою, доти не буде ладу, гармонії в країні. Це ж смішно і трагічно — розмовляти мовою нападника, окупанта!”

Потрібна реабілітаційна школа

Ще в кінці Другої світової війни американці відкрили у Відні реабілітаційну школу для солдатів, які втратили на війні руки, ноги. І, подумати тільки, всі ці десятиліття школа зберігається, модернізується, працює надійно й ефективно! Допомогла вона і багатьом українським воякам, які залишилися без кінцівок у цю кляту війну. І раптом… Чергового разу приїхали від нас група солдатиків до Австрійської столиці, до такої потрібної їм школи, аби навчитися впевнено ходити на протезах, аби жити далі повноцінним мирним життям і… вирішили, мабуть, “відсвяткувати” приїзд?!

Словом — напилися, влаштували бешкет. І австрійці після цього більше наших солдатів приймати не хочуть. Сказали — втрата репутації їм дорожча за втрату грошей. І правильно сказали! А у нас тепер через кількох негідників страждають багато воїнів-інвалідів, які б могли в тій добротній австрійській школі навчитися впевнено ходити на протезах. Серед тих, хто ось-ось мав поїхати до Відня, був і Анатолій Горбенко з Сум, який залишився без обох ніг. Він і розповів мені цю сумну історію, коли зателефонувала своєму герою, аби поцікавити- ся його післявоєнним життям. Анатолій оптиміст. І в хаті у них все добре. Але тема реабілітаційної школи його непокоїть. По-перше, жорсткіше треба воювати з шанувальниками чарки в армії. Час і в Україні також відкрити серйозну реабілітаційну школу для людей, яких жорстока війна поставила на протези.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment