«Незалежність святкуватимемо після перемоги», — відповідали бійці, котрим справді зараз не до свят і розваг

Світлана МАСЛОВСЬКА

…Думати не тільки про себе, а й про свого ближнього, який потребує твоєї допомоги, і не словами, а конкретними вчин- ками наближати перемогу. Ну, наприклад, як жінки й чоловіки “Заставнівської волонтерської сотні” (голова М. М’якота), котрі втридцяте, наготувавши домашніх страв, запросивши на освячення машини (вщент заповненої готовою їжею) священика церкви Святого Миколая УПЦ КП о. Дмитра Костащука, відправили її як подарунки до Дня Незалежності для наших воїнів-захисників.

Дорога на схід

Вона завжди різна для нас, волонтерів. Цього разу, як кажуть, не без дози адреналіну, адже ми, автор публікації та супроводжувач вантажу Віктор Лашта, їдемо з водієм Василем Назарком, якого називають безстрашним і “обезбашеним”, бо має звичку заїжджати в чи не найгарячіші точки, аби тільки на передовій з хлопцями зустрітися. Але поки що милуємося красивим українським небом Дніпропетровщини, рясно всіяним зорями, золотими ланами та мирними людьми, обличчя яких сонячно сяють святом… Гарний настрій закінчується, щойно з’являються блокпости на Донецькому напрямку. Насправді хлопці привітні, але вже у Карлівці, Первомайську запах війни відчутний…

Перша сумна зупинка майже посеред дороги — танк-пам’ятник, заквітчаний живими трояндами і вінками. Молоді танкісти загинули ще 2014-го, а пам’ять свято бережуть всі, хто свідомий тих подій, та ті, хто постійно зупиняється біля залізного свідка знищення молодих патріотів.

Республіка “Міст”

А ось і легендарний блокпост — “Республіка “Міст”, своєрідні ворота в с. Піски. Це недобудований міст, відбитий українськими військовими у терористів. За 3,6 кілометра починалася злітна смуга Донецького аеропорту. Тут бійці створили собі тимчасо- вий військовий штаб, облашто- ваний, як домівка — із “кухнею”, “спальнею”, з бойовими позиціями, — чинний і нині. Командир з позивним “Опер” зустрічає нас насторожено, прискіпливо оглядає авто, не вірячи, що волонтери привезли саме їм і продукти, і медикаменти, і пресу.

— Ви хіба не своїм, буковинцям, везете передачу? — запитує нас.

— Ми ж чужі…

— Ви всі — свої, рідні, — відповідаємо.

— Продукти — не звичайні, а з домашньої Заставнівської печі — подарунок до Дня Незалежності. Хочемо ще й до тих хлопців навідатись, що за мостом, у с. Піски…

— Нам не до свята. За харчі-подарунки щиро дякуємо, але за ворота не пустимо. Там зараз дуже гаряче і небезпечно… Ми й сьогодні свою “дозу” прийняли, слава Богу, обійшлося без втрат. Несемо службу цілодобово, бо тут захист тилів, це стратегічний об’єкт, який ворог і досі називає кісткою в горлі.

На війні дисципліна — запорука виживання

Хлопці серйозні, з ними не посперечаєшся, тож із Водяного беремо курс на Авдіївку. Що бачили польовими дорогами — важко переповісти словами. Ворожі фугаси перетворили забур’янені поля і лісосмуги на суцільні згарища. Запах диму, чорні дерева, земля у вирвах змушували нас насторо- жуватись і мовчки дослухатися до незнайомих звуків, які нагадували то грім з блискавицею, то гул літака, то ще щось невідоме. Але час минав, ґрунтівка переходила у гравійку і ось уже “Коксохім” залишається збоку, бо нам конче потрібно потрапити на околицю старої Авдіївки, саме там дислокується “Правий сектор”. Усі знають, це ті хлопці, які завжди найближче до ворога і дають йому відсіч без наказів військових. Чернівчанин Володимир Громко (коріння — із Заставни) зустрів нас із неприхованою радістю. Бо буковинці завжди привозять смакоту і найцікавіші новини з рідної землі.

— Сепари справді нас бояться, бо ми вже просунулися на 50 метрів і за будь-якої ціни не відступаємо, — розповідає земляк. — Тут війна кожен день, бо це вважається гаряча точка, менше ніж за кілометр — ворожі танки й інше військове начиння. Не факт, що зараз не бахнуть… Але тут інстинкти беруть гору. Звикаєш не слухати, а дослухатися, не ходити “врозвалку”, а підбігати. Увесь внутрішній світ обростає правилами, які не можна порушувати. На війні дисципліна — запорука виживання. У нас хороші позиції, але тут розвилка, ворогу потрібна траса на Донецьк, а ми не віддаємо, тому він і злиться. Ким був до війни? Підприємцем, зараз “заморозив” бізнес, хоча податки плачу справно. Вдома чекає дружина, діти. Що буде далі? Хто знає. Нам сказали тримати позиції, ми це виконуємо. Війна не має нічого гуманного. “Хто — кого” — такий жорстокий розрахунок. Головне, за що воюємо. “Правий сектор” — вмотивовані люди з різних куточків України — Київщини, Житомирщини, Закарпаття, Дніпропетровщини, Буковини, Львівщини, Чернігівщини, але всі розуміють, що після війни із російськими найманцями нас чекає ще одна війна — з байдужістю та безвідповідальністю, хабарами й несправедливістю. Повірте, ми й тоді будемо безкомпромісними.

Найдорожчі обереги — дитячі малюнки

Поспілкувавшись із хлопцями, переконалися, що дорогу війни вони обрали свідомо. Надзвичайно позитивні й жартівливі, казали, яка важлива для них наша волонтерська допомога, як один раз поласувавши заставнівською рибкою, чекають гостинців та вісточок із дому завжди. А найдорожчими шедеврами і оберегами називають малюнки чи сувеніри, зроблені маленькими рученятами від щирої, незаплямованої дитячої душі. Хлопці охоче демонстрували свій нехитрий побут у підземеллі, особисту “територію” — метр на два з ліжком, одягом, прапорами, тризубами та обов’язковим взірцем — портретами загиблих побратимів, за яких готові бити ворога щохвилини. Хлопці не хотіли згадувати чорні дні своєї служби, натомість говорили про феномен чоловічої дружби та згуртованості в бою і бажали якомога швидшого закінчення цієї війни.

Авдіївка — “конкретний” котел

Ми таки потрапили в нову Авдіївку. Завернули й до племінника, хрещеника Віктора Лашти — Руслана та його друзів. Тридцятирічний строковик уже майор, служить наглядачем за дотриманням тиші на передовій, зокрема в с. Піски та Авдіївці. За словами Руслана, котел там конкретний, ворог агресивний, тому пильність — понад усе. Попросив якомога швидше виїжджати із зони.

Їжа духовна

Далі шлях пролягав до Майорська, не менш небезпечної території, перед якою розвилка на Дебальцеве та Горлівку, до 128-ї бригади. знову коротшою і доволі небезпечною дорогою. Об’їзд блокпостів, нічні пригоди з вибухами та пожежею після обстрілів і, зрештою, хоч і тривожний, але такий очікуваний кількагодинний нічліг. Зранку — знову розвантаження ящиків з їжею та газет “Голос краю”, які для воїнів передплатило ТОВ “Хрещатик-Агро”, та просвітницькі журнали “Українська ластівка” — духовна “їжа”, якою бійці діляться з тамтешніми мешканцями. Наш земляк Іван Лисий — заступник комбата з морально-психологічного забезпечення — з Назарком давно знайомий, то й чекав його з нетерпінням. Він — відома особистість, з Дебальцівського котла вивів половину своїх служивих, пройшов Станицю, Піски, Зайцеве, та про це не хоче згадувати. Каже, що питання війни треба вирішувати на полі- тичному рівні. У наступ іти немає сенсу, тільки людей покладемо.

— Нині — День Незалежності, вітаємо вас зі святом! — кажемо Іванові.

— Свято буде тоді, коли мир настане, — відповідає боєць.

— Скоріше б це все закінчилося. У мене донька 1 вересня йде до першого класу. Так хочу взяти за рученя й повести її до школи… Синові чотири рочки, йому дуже потрібен тато… Іван не то усміхнувся, не то “клубок” у горлі приховав. Олег із Хмільника, Дмитро з Кельменців, Сергій із Житомирщини, як справжні друзі, переводять розмову на іншу тему, але повідують про неймовірну постійну напругу і втому та бажання якомога швидше вигнати ворога і повернутися з цих країв додому.

…Ми покидали ще одну військову позицію, де зручності й комфорт, смачна їжа й елементарні умови проживання солдатам тільки сняться. І то не перший місяць, рік… До Попасної неблизька дорога, тож знову змушені прощатися. Хлопці неохоче нас відпускають, кажуть, ми привезли їм шматочок дому, мирної України і море позитиву. Отже, за це варто було отри- мати дозу адреналіну.

Усім миром

На перехресті до відомої “вісімки” нас чекав ще один земляк — Василь Літовський разом зі своїм побратимом із Івано-Франківщини. Василь приїхав автобусом, на якому возить і бійців, і їжу, і медикаменти… Власне, туди, тобто до окопів, у саме пекло ми й намагаємося добратися. Чи на щастя, чи на невдачу, але дорога після дощу така розмита, що довелося прямувати в штаб, хоча й він лише за 200 метрів від окопів та ще за 300 — до ворожих позицій. З військовими Івано-Франківщини та Буковини розмовляли також недовго. Вони ще не відійшли від днями влаштованої на них вогняної пастки.

З того боку фронту засипали нашу територію фугасами, що спричинило пожежу, яка з поля перекинулася на оселі тамтешніх мешканців. Вогонь гасили, як кажуть, усім миром — військові й “жменька” населення, лише одна мешканка-сепаратистка не дозволила брати воду з криниці, обзиваючи хлопців хунтою та винуватцями всіх нинішніх бід. Спілкуючись із буковинцем Дмитром Лисичем, зрозуміли, що без волонтерів військовим справді важко обійтися. Наразі їм дуже потрібні акумулятори (на 190 ампер до БТРів), генератори, скоби, плівка та багато іншого. Дівчатам-військовим знадобилися б засоби до кухні, пральні порошки тощо. До речі…

Ви знаєте, де найкращі українки? На війні!

Так, саме там живуть доволі вродливі, та що казати найкращі дівчата українські! І не просто живуть, а лікують, загоюють рани, куховарять, працюють зв’язківцями та виконують чимало іншої і жіночої, і чоловічої роботи. І Таня, і “Лейла” (“госпітальєрші”), і Альона (зв’язківець, а за потребою кухар) на війні, аби полегшити будні військових чо- ловіків. Вони згодні на будь-які умови перебування на фронті, тільки б у тилу щось мінялося. Дівчат підтримує боєць: “Знаєте, від нас за кількасот метрів окопи, я там теж був, але захворів. Воїни звідти не виходять місяцями. А зараз пошесть мишей і щурів, ящірок і гусені. У хлопців обличчя покусані, їм ніде нормально помитися, а наші генерали хоча б у День Незалежності приїхали до них і морально підтримали. Та цього немає і, мабуть, ніколи не буде. Тому й людей не вистачає, бо чим далі, тим більше зневірюються українці в обраній владі… От якби генерали були такі як наш командир, який щодень на передовій, підтримує нас морально і спілкується на рівних.

— То, певно, хлопці перебільшують, — скромно заперечує командир.

— Я виконую свою роботу. А щодо війни — немає політичної волі у можновладців. Ось такі неприховані думки та гострі висловлювання дедалі частіше чуємо від військових — про безкарність за Іловайський та Дебальцевський котли, про затягування часу і відсутність у влади бажання якнайшвидше закінчити війну, про нелегкі солдатські будні — жорстокі, виснажливі, болісні… Ми покидали ображену, обділену, недолюблену частину України, небо якої всіяне вогняними градами, земля — спопеліла, люди — стражденні. Але це також частина України, якій потрібна наша любов і підтримка… І вже на трасі дзвінок від командира, який повернувся, не доїхавши із нашими стравами на передову, бо ворожі гради обдавали хлопців у окопах “сюрпризами-подарунками” до головного державного свята. Молитвою дякували Господу за те, що вберіг нас, за все те, що маємо на мирній землі. Проте… Варто частіше здіймати очі вгору. Там не тільки зоряна краса, а й душі тих, хто свідомо віддав життя заради нас. А що зробив ти, аби наблизити такий довгоочікуваний мир?..

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment