Вимагаймо більшого

Григорій ДОНЕЦЬ, м. Київ

Нас, українців, постійно намагаються загнати в становище звинувачених, котрі мусять виправдовуватися, захищатися, просити тільки через те, що ми хочемо бути українцями і жити за своїм звичаєм. І ми, здається, поволі звикаємо до такої ролі, самі цього часом не помічаючи.

От, скажімо, Микола Григорук, безперечно, розумна й патріотична людина, написав гарну статтю (“СП”, ч. 33 за 2017), але в ній вкралося ось таке речення: “Українець у своїй державі повинен мати хоч один свій канал”. Але чому ж лише один? Та всі канали в Україні повинні бути українськими, а для представників нацменшин, які мають свої історичні батьківщини, достатньо й одного на всіх, адже існує супутникове телебачення, що робить досяжними канали будь-якою мовою.

А у нас, на жаль і сором, усі телеканали, навіть проукраїнські, залишаються і досі українсько-російськомовними. Доходить до цинізму, коли заборонений російський телесеріал з’являється під виглядом українського фільму, як-от: на каналі “2+2” демонструють “наш” російськомовний серіал виробництва “Київтелефільм” під назвою “Мєнтовскіє войни”. Та ще й з російським актором у головній ролі. Мовляв, щоб не забували, хто в домі господар. Це якесь незбагненне пігмейство, меншовартість, повзучий рашизм. У свій час Григорій Сковорода радив прагнути верховіть, щоб досягнути бодай середини. У цьому зв’язку дещо збентежує допис Максима Меркулова ( “СП”, ч. 33 за 2017), в якому автор націлює українців на далеку “радісну” перспективу: Київ стане рідномовним містом через 30—40 років. До речі, ці “оптимістичні” міркування пана Меркулова мені зустрічаються уже в третій газеті. Складається вра- ження, що тут має місце якесь зумисне “заколисування” свідомості читачів. Але ж ясно, якщо так мислити, то ми ніколи не випростаємось із-під ярма “русскава міра”.

Відома річ: держава будується не в прийдешньому, а тільки тут і зараз. І поки ми, ніби вибачаючись, випрошуємо якісь квоти і відкладаємо на майбутнє наше відродження, зараза ворожого московства продовжує залазити у всі щілини й отруювати мізки українців. Так, нещодавно мені потрапила до рук така собі російськомовна газетка “Метро.com.ua”, яку роздають біля усіх станцій підземки в Києві двічі на тиждень.

У цій дармовій газетці від 17.08.2017 року повідомляється, що тепер буде виходити ще й “тєлєпрограмма на нєдєлю” “Метро ТВ”, звісно ж, мовою окупанта. Взагалі вже десятиліттями Київський метрополітен, якому нібито постійно бракує коштів і який весь час треба рятувати, послідовно займається зросійщенням громадян, організувавши безкоштовну роздачу на всіх входах до підземки російськомовної газети, що називається то “Метро”, то “Метро афіша”, то “Метро.com.ua”, але одне в ній незмінне — зневага до державної мови, а отже, й до української нації.

Пригадую, як у період Революції гід- ності це багатолике “Метро” завзято підтримувало злочинну владу, зокрема ганебний закон від 16 січня 2014 року. Вельми показовим є і те, що у вихідних даних “Метро.com.ua” вказана адреса редакції: “Киев, ул. Що- рса, 31”, хоча ще з 2015 року ця вулиця носить ім’я національного героя України Євгена Коновальця. Отакий у нас “український контент”. Багно “русскава міра” дедалі більше проникає і на Першу програму Національного радіо, де раз по раз надається час фахівцям і експертам, котрі говорять чомусь “масковскім нарєчієм”. Якщо й справді вони великі спеціалісти, то чому не спроможні ви- словлюватися державною мовою? Врешті можна ж просто глушити їхні повчання і давати український переклад. Особливо цим зловживають спортивні оглядачі, надаючи слово спортсменам і тренерам, які майже всі російськомовні та ще й, даруйте, не завжди кажуть те, що варте оприлюднення.

Стало недоброю традицією коментувати футбольні матчі дуетом — спортивним коментатором і колишнім футболістом, котрий, звичайно ж, говорить по-російському. А втім, чому тут дивуватися, коли президент Федерації футболу України (народний депутат!) демонстративно не спілкується державною мовою. То, може, уже настав час так само демонстративно не допускати до українського ефіру тих, хто нарочито не поважає українську мову, як це цілком справедливо вчинив Остап Дроздов? Питання риторичне. Просто огидно й досі чути від деяких народних обранців і політологів про те, що двомовність в Україні склалася історич- но.

Хоча, здається, вже й дурневі зрозуміло — склалася вона не сама по собі, а її брутально склали нам московські окупанти. Себто така ситуація — це потворний спадок колоніального минулого, атавізм, що підлягає викоріненню. І деколонізацію першочергово слід розпочинати саме з повномасштабного відро- дження української мови. Кожне слово, мовлене по-російськи, поширює чужий і ворожий нам світ, посилює агресію загарбника. Від явних і несвідомих агентів “русскава міра” нерідко доводиться вислуховувати, що українська мова повинна здобувати собі право на повноцінне функціонування у вільній конкуренції, навіть не враховуючи її державний статус. Але якось “забувають” зауважити, що це має відбуватися по справедливості, себто щонайменше на рівноправних засадах. А для цього достатньо буде на 350 років заборонити російську мову (як московська імперія забороняла нашу мову), а потім уже можна буде погратися в конкуренцію на абсолютно однакових умовах. Хоч як прикро, та треба визнати, що значна частина українського суспільства вражена серйозною недугою малоросійства, а влада, засліплена хворобою клептоманії, і не думає щось робити для духовного оздоровлення титульної нації. Сьогодні, за таких умов, лише максимальна мобілізація всіх патріотичних сил, тільки український націоналізм спроможні вивести народ зі штучно створеного зайдами і яничарами хаосу і таки розбудувати справжню Українську державу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment