Одкровення епохи

Листи двох поколінь / Упорядник Ю. Роговий. — Полтава: Дивосвіт, 2017. — 164 с.

Олексій НЕЖИВИЙ, доктор філологічних наук, професор

Треба тільки прочитати книжку, щоб упевнитись: назва цієї рецензії аж ніяк не перебільшення життєвих діянь насамперед трьох людей, тобто одного адресанта й двох адресатів вісімдесяти трьох листів. Хронологічно перший лист датовано 2 серпня 1962 року, а останній 25 березня 2007 року. Автор цього самобутнього епістолярію — видатний краєзнавець, літературознавець, письменник, видавець, громадський діяч Петро Ротач.

Листи його адресовані двом людям — батькові й синові: лауреатові Національної премії України імені Тараса Шевченка Феодосієві Роговому та письменникові, літературознавцеві, упорядникові численних книжок свого батька Юрієві Роговому. Усього листів Петра Ротача опубліковано сто двадцять, із них до Феодосія Рогового — тридцять сім і до Юрія Рогового — вісімдесят три. Приводом до початку листування стало прохання Петра Ротача надіслати біографічну довідку до Словника “Літературна Полтавщина”, адже до цього його спонукала саме творчість Феодосія Рогового, бо дедалі частіше з’являються на сторінках газет і журналів його гуморески, статті, нариси. До того ж, як зауважує адресант, у його Словнику знаходять місце не лише члени Спілки письменників…

Уже в наступному листі від 3 квітня 1963 року читає характерне для Петра Ротача одкровення: “…ставлення до моєї роботи полтавських діячів вам, я думаю, відоме. Тут видати не можна. А деінде не знаю…”. Подібні зізнання не є свідченням зневіри чи навіть відчаю талановитої особистості, а відбивають антигуманне єство тоталітарної системи, для якої Петро Ротач і Феодосій Роговий були завжди підозрілими, тому перебували під постійним наглядом караль- них органів, бо в роки Другої світової війни загарбники силоміць вивезли їх на каторжні роботи до Німеччини. На сторінках обласної газети “Зоря Полтавщини” з’явилася (16 січня 1970 р.) стаття зі зловісної назвою “Чортополох”, де автор продемонстрував справжній зразок викривально-звинувачувального доносу.

Згадуючи каторжанські роки Петра Ротача, він зосереджувався на його тодішніх публікаціях, кваліфікуючи їх антирадянське спрямування. А його багатогранну й плідну літературну діяльність післявоєнних років характеризує тодішньою кримінальною термінологією, як, наприклад, “націоналістичне нутро”, “націоналістичне обличчя”, роблячи висновок, що “таким творам не місце в радянській пресі, покликаній нести в маси сяйво ленінських ідей”. Із того часу й аж до кінця вісімдесятих років жодна публікація Петра Ротача в Україні не була надрукована. Тому його листи до Феодосія Рогового варто розглядати насамперед як своєрідний вид епістолярної літературної критики, що була позбавлена ідеологічних догм соціалістичного реалізму.

Безперечно, що вдумливого читача й самобутнього літературознавця цікавила творчість Феодосія Рогового, творча доля якого складалася нелегко. Перша невеличка збірка “Провідини” вийшла 1973 року, та й то завдяки постійній допомозі Григора Тютюнника. Однак у видавництві “Молодь” її довго готували до друку (чотири роки), і в результаті редагування із майже двохсот сторінок машинопису залишилось близько п’ятдесяти. У листі від 22 травня 1973 року Петро Ротач висловився у притаманній йому манері письма: подякував за книжечку, стримано сказав, що враження загалом добре, хоча й назвав два слабших оповідання, зазначивши, що одне з них є авторською спробою перевірити свої спроможності в галузі психологічної характеристики.

Найголовніше полягало в загальній оцінці творчого доробку Феодосія Рогового: “Нарешті скажу: я в захопленні від таких речей, як “В об’їзд”, “Тодось”, “Поновини”. Ці оповідання виліплено в “тютюнниківській” майстерні. (Що не кажи, а це одна “школа”, і буду це твердити, якщо навіть суперечитимеш). Про мову нічого й казати — вона бездоганна. У твоїх оповіданнях вчувається добре знання матеріалу і любов до тих людей, про яких пишеш”. Здавалось би, твердження щодо любові до людей не входить до літературознавчого дискурсу, однак саме ця ознака, напрочуд вдало визначена, і є основою таланту і Григора Тютюнника, і Федосія Рогового. Наступної книжки Ф. Роговому довелося чекати ще довше.

Його перший роман “Свято останнього млива” побачив світ 1982 року. Про багатолітні редакційні поневіряння (1974 року роман було завершено) одного з кращих прозаїків в усій українській літературі Юрій Роговий написав окреме дослідження “Довга дорога до “Свята” (Слово для Батька)” (2000 р.). Зі своєю оцінкою не забарився і Петро Ротач. У листі від 31 жовтня 1982 року полтавський побратим захоплено ділився справжньою радістю від прочитання талановитого твору: “Скажу коротко: молодець ти! Тільки тепер стало мені ясно, чому ця книга така дорога тобі. Я прочитав роман — весь від початку до кінця — невідривно… Окремі сторінки гідні бути названі класикою. […]

Книга написана рівно, розумно, сильно, мужньо, тепло. Рецензій ти прочитав на неї багато, ще прочитаєш у газетах і журналах. Дуже ясно пройшов рядом зі своїми героями автор з такою любов’ю до простої людини, що сіє хліб і вирощує худобу, з язичницькими схиляннями до природи, з любовним поглядом у минувшину. Багато страждань принесла тобі ця книга. Але частково ці страждання знайшли місце на її сторінках”. Потім критики відзначать художні засоби образотворення національних характерів у романі “Свято останнього млива”.

Однак, читаючи лист, констатуємо, що одним із перших це й зробив Петро Ротач у епістолярній критиці: “Знаєш, мені особисто імпонує твоє ставлення до минулого нашого народу: доброзичлива оцінка того, що варте пам’яті і любові, заклик зберегти його і нести далі, в будуччину. Одним словом, написав хорошу, чесну, правдиву книгу”. Особливо близьким і рідним серед письменників, чиє коріння в полтавському краї, для Петра Ротача завжди був Григір Тю- тюнник, тому в його листах про творчість Григора Тютюнника говориться найбільше. Є і розду- ми про книжки: “Чому б не видати цього прекрасного (я скажу — першокласного) письменни- ка бодай у 2-х томах, видати в на- лежному, гідному цієї прози художньому оформленні, а не в такому, як “Коріння”; або після виходу в світ книжки перекладів Василя Шукшина “Кали- на червона”: “…читаю його, і мені здається, що читаю Григора Тютюнника. Оце справжній переклад!”; і великий сум, коли Григора не стало; і певна розрада, що того, вже посмертно, вшанували Шевченківською премією.

У листі від 5 грудня 1984 року Петро Ротач ділиться творчими планами: написати текстологічне дослідження про новелу Григора Тютюнника “Деревій”, якій, на його думку, передував етюд “Паливода”, однак не задовольнив автора, адже “він не міг вкласти в цей образок все, що мав на душі”. Цей задум був блискуче реалізований у статті “До висоти шедевру: “Григір Тютюн- ник: від етюду “Паливода” до новели “Деревій” (журнал “Українська мова і література в школі”. — 1989. — №4). Так само уважно Петро Ротач перечитував кожний новий твір Феодосія Рогового, виписував із тексту справжні художні перлини, разом із тим висловлював побоювання, що роман “Поруки для батька” важко буде сприйматись, “не дійте до глибин душевних тим людям, хто не переживав ні голоду, ні арештів, ні кривд несправедливих”. А ще, знаючи рукопис, нарікав на редакторське і цензурне засилля, бо “…перестраховики викидають з роману факти правди”.

В останньому листі від 14 вересня 1990 року знову зустрічаємо актуальні до цього часу роздуми про рівень читацької культури, адже вдумливого читача треба виховати національною школою, якої ще нема, однак “письменникові гріх поступатись талантом перед недорозвинутим смаком якоїсь категорії читачів”.

Листування Петра Ротача з Юрієм Роговим розпочалося 8 листопада 1992 року, коли виникло бажання видати книжку спогадів про Феодосія Рогового. Батьків побратим, досвідчений літературознавець, не тільки схвалив задум, пообіцявши написати свій спогад, а й підтримував порадами. Уже в другому листі читаємо: “Я згадав про листи. Думаю, що до книжки спогадів про Ф. К. (тобто Феодосія Кириловича — прим. О. Н.) варто буде додати й кращі з його листів, які він писав до своїх друзів, людей, яких шанував…”.

Із роками їхнє епістолярне спілкування ставало дедалі ближчим, більш професійним, тобто літературознавчим, інколи вже й Петро Ротач радився з молодшим товаришем, навіть просив допомогти фактологічним матеріалом, як, наприклад, у написанні коментарів до листів Федосія Рогового. На жаль, задумана книжка письменницьких листів до Петра Ротача, яка готувалася у київському видавництві “Критика”, так і не побачила світ. Особливо цінною є інформація про літературне життя рідного краю — Полтавщини, роздуми про творчі плани, а разом із тим і тривоги про матеріальні труднощі з виданням книжок, багато з яких писав десятиліттями.

Найбільше тривожила Петра Ротача підготовка до друку найголовнішого видання його життя “Полтавської Шевченкіани”, тому в передостанньому листі від 7 березня 2007 року повідомляв, що сигнальний примірник Книги першої тримає в руках. Останній лист датовано 25 березня 2007 року: “Я радію, коли читаю в листах, як віддано служите пам’яті Батька”. Отож з’явилася ще одна книжка, підготовлена зусиллями Юрія Рогового, який, попри труднощі, повсякчас прагне, щоб творча спадщина його батька Феодосія Рогового, талановитого українського письменника, лауреата Шевченківської премії, була досліджена, підготовлена до друку й оприлюднена, як і все, що дотичне до неї. Окрім того, він — автор самобутніх літературних творів, уже встиг видати кілька збірок поезії, що переважно мають форму японських віршів, однак містять у собі глибокий національний зміст, народжений рідним світовідчуттям, саме тим вічним духовним джерелом, яке живило творчість справжніх українців Феодосія Рогового і Петра Ротача.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment