Відповідь манкурту

о. Юрій МИЦИК, д.і.н., проф.,

Інна ТАРАСЕНКО, к.і.н.

Василь Авраменко (1895—1981) — знаменитий український хореограф, балетмейстер, популяризатор україн- ського народного танцю, був активним учасником визвольних змагань 1917— 1921 рр., в боях за Україну був поранений… Після поразки емігрував до Канади. Тут він створив власну танцювальну школу і по праву вважається основоположником українських народних танців у Північній Америці. У Оттаві (Канада) в центральній бібліотеці-архіві зберігся особистий архів митця, з документами якого нам вдалося попрацювати. Серед різноманітних документів вирізняється листування Авраменка зі своєю ріднею і в Україні (Стеблів, Київ тощо), і за її межами (Китай-Харбін).

Рідня — це племінники та племінниці. Вони писали митцю з родинних почуттів, хоча нерідко скаржилися на тяжке життя і навіть просили матеріальної допомоги. Був серед племінників і Онисим Авраменко, який служив офіцером у червоній армії аж у Забайкаллі і надокучав дядькові проханням грошей. Був з ним на “ти”, бо були майже однолітки (Авраменку було 33 роки, його племіннику трохи менше).

Онисим хвалився своєю службою, успіхами дружини на любительській сцені в більшовицьких п’єсах, і просив грошей, які начебто були необхідними для її оздоровлення, причому всі листи писав російською, хоча знав українську. Митець спочатку відмовчувався, а коли племінник став пропагувати “прєлєсті” совєцького раю, тоді Авраменко написав йому 28 червня 1928 р. гнівного листа і того ж дня написав цілий трактат, у якому викривав російську колоніальну імперію, принагідно навівши уривки з “Кобзаря” Шевченка, незначно змінивши текст в деяких місцях (видно, цитував вірші по пам’яті). Згаданого листа варто надрукувати на шпальтах “Слова Просвіти”.

***

1928, червня 28. — Лист Василя Авраменка до Онисима Авраменка До “пролєтарія” — Ониська Авраменка. Ст. Дівізіонная, Забайкал. обл. 28 червня 1928 р. СССР Шановний небоже! Дякую тобі за надісланий твій історичний для мене лист, з котрого довідався про твою свідомість, як сина трудового українського народу — до України, а також що ти за людина взагалі. Ну, потрудився ти, небоже! Скажи так, в душі своїй, хто тобі складав той “комуністичний маніхвест”, в котрому ти й про платіну, й про золото, й про Чемберлена, й про Сако з Ванцетті і нарешті про те, що ти таки “замухришка” згадав. А під кінець, “что ми адні любім только” Тараса Григорієвича Шевченка… Хто це “ми адні” — отта гидота, як ти, що цурається рідної української мови, що вийшла з бідного українського селянства, а тепер стала “гаваріть на апчепанятном язикє” і з Москви бере патент і вказівки, як любити й шанувати нашого народного пророка, котрого в свій час Москва й замучила, пославши на 10 літ в страшні солдатські тогочасні казарми… Ти смієш мені кидати обвинувачення в зраді нашому народові. Ти, що став янича- ром для трудового Українського Народу… Ти “успєл забезпечіть безвозвратно за счет государства” свою семію і мовчи, коли забезпечив, не хвались, що маси народу, якого ви опікуєте, пропадають в бідноті, темноті й хворобах, а вам добре живеться…

Дуже радий, що “забезпечив”, хотів би я, щоби всім там у вас жилося добре, дійсно як в раю земному, але щось не так є… Шкода, що там у вас не записався весь народ 100% з усім господарством: з возами, телятами й т. д. у вашу партію (а це треба було б зробити), щоб тоді ви співали. А ти теж “гаваріл би на апчепанятном язикє” й “успєвал би” за счет єтіх “не комуністов”? Скажу тобі словами Т. Шевченка: “Заснула Вкраїна… Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла. І в дупло холодне гадюк напустила А дітям надію в степу оддала…” (з поеми “Чигирин”) А ти під натиском, напевне, “державної українізації” в “свабодной соціалістической странє Українє” (де з соціалізму лише назва) не хочеш ґаваріть “на мужицком” язикє, а пишеш по-панському — па апчепанятному, а далі “Доборолась Україна До самого краю: Гірше ляха свої діти Її розпинають Замість пива праведную Кров із ребер точуть. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями…”. Так було, так є й тепер, що говорить батько Тарас до України: “Степи твої запродані Жидові, німоті, Сини твої на чужині, На чужій роботі… Дніпро, брат твій, висихає, а Могили твої гори — Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають. Та поможуть москалеві Господарювати Та з матері полатану Сорочку знімати…” Й от поділили на 4 части Україну сусі- доньки любі (Москва, Польща, Румунія й Чехія забрала трохи) та й мило собі “опікуються” “хахлами”, “русінами”, “рутеніями” і т. д., раніш грабували Україну, дерли і вбивали, тепер м’якше…

Тепер збирають тільки великі податки в одній частині до “Польскі”, в другій до “матушки Маскви” — патаму что ана всяму свєту галава, забирають молодих хлопців з нашого народу у своє військо, опанували наші школи й виховують таких молодчиків, як і ти, що забув стид і сором, що сам знає, що є “замухришка” нещасний, а сміє дядькові своєму, що ввесь час працював і боровся за український трудовий селянський люд, що руйнував царський катівський лад під час Революції і від того ні дня, ні години не мав спокою, не маю маєтків, не маю часто ні цента за душею, але живу і працюю для ідеї відродження українського народу! Ти, осмілився кидати обвинувачення в народній зраді, в “контрреволюції” й т. д. Тяжко мені, що таку гадюку для українського народу, яким ти став через несвідомість свою, земля носить. Навчися раніш говорити до мене рідною мовою, мовою нашої бідної матері, прочитай “Кобзаря” — відчуй його горе за долею змученого козацького народу українського і будь простою людиною — сином свого народу, а не нікчемним “прасвєтітелем з апчепанятной літератури безплатнаво государствен- наво іздательства” — бо про це багато мож- на говорити, та це не моя справа.

Нехай у вас буде все найліпше, і вимастіться не тільки всі в червону, а навіть в огненную краску, не в красці суть, а в тому, що Ви робити будете, чи довго на Україну комісарами будуть посилати “Безрубахових”, “Пятакових”, “Пьяних” й т. д., а українці будуть десь в лісах Сибіру, чи в степах Туркестану “прасвєщать на апчепанятном язикє” “глупих” мєстних жітелей — чтоби скарєє сталі рускімі”. Кажуть, що створіння, що звикло повзати — літати не може. Так і ти, звик вже ходити в ярмі московському і хочеш ще народ наш в ньому залишити, “Ви адні только любіте” Т. Шевченка, а чи шануєте Заповітів його, щоби “чужому научатися — свого не цуратися. Бо хто матір забуває — того Бог карає!..”

Але що тобі говорити про Україну, про те горе, що діялося і діється там — ти себе “забезпечіл”, що тобі тепер Україна? Тобі московський додуд (така пташка на болоті) закуєт, нащо тобі наша сіра зозуля в леваді селянській. Бажаю тобі успіху! Все ж таки коли хочеш писати до мене, то стань перше українцем й пиши на нашій мові. Твій дядько”. (Машинопис)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment