З «Недописаної книги»: щоденникові медитації, афоризми

Євген БАРАН

До лаконічного формату писання підійшов не зразу, але й не випадково. Мене завжди дратувала зайвина слів. Напевне, це відповідає моїй психічній конструкції. Бо матеріяли поза трьома сторінками для мене були мученими. Першим, кого читав з творців короткого афористичного жанру, був Станіслав Єжи Лєц, потім — Шамфор. Але найбільше вплинув на пошук форми Володимир Брюґґен зі своїми “Блокнотами”. Сьогодні видав дві книжечки під назвою “Недописана книга” (Івано-Франківськ, 2016; розширена версія першого видання: Луцьк, 2016; Івано-Франківськ, 2017), на черзі третя “Говорить Євген Баран” (Чортків: Золота Пектораль, 2017).

Чи буде наступна і в якому форматі — не знаю. Навіть більше. Не переймаюся. Живу. Ці короткі записи — щоденникові медитації, афоризми — друкувалися на сторінках “Української літературної газети”, “Літературної України”; часописів “Харків”, “Золота Пектораль”, “Перевал”.

• Книжка — це завжди провокація і завжди надія, що її герой зігріє тебе людським теплом…

• Коли темно і безвихідь, — рух відкриває простір…

• Світоглядний флюґеризм таке ж зло, як вбивство, пограбування, зґвалтування. Чому ж злочинця звинувачуємо, а флюґеру майже заздримо?..

• Жіноча краса — це зміна чоловічих уявлень про перспективу ліній…

• Прикривати власне нікчемство системною проблємою можуть тільки професіонали.

• Говорити про творчість треба в контексті творчости. Говорити про людину треба в контексті гріха. Як поєднати гріх і творчість, тоді як Змій і Ева — органічніша єдність?..

• У мені живе не жага правди. У мені живе чужа правда, яка час від часу мене випалює, як напалм. А потім я відроджуюся, і не знаю, хто я і чому маю говорити чужу правду…

• Згадуючи Людмилу Малкович (1967— 2011). Таке згадування важке. Бо кожний має свій спогад. Я знав її так мало, що можу творити міт. Але цей міт не буде пов’язаний з кимось, хто носить се прізвище. Се буде мій міт про Людмилу Малкович, яка мала в собі українського ідеалізму більше, ніж усі, хто її знав. Тому вона так рано пішла. Аби не розчаровуватися в тих, хто йшов за нею чи, навіть, поряд із нею.

• Скільки б не знимкувався біля пам’ятників, не закам’янієш і не зрозумієш їхньої скам’янілої тоски…

• Замкнуте коло: влада вимагає жертв, жертви рвуться до влади.

• Дотримування “протокольних речей” — се не міщанська забаганка. Се нагадування про культуру спілкування, коли сама культура в “загоні”.

• Що найгірше у смерті рідних — що ти ні божеволієш, ні приймаєш ірреальної очевидности. Лише “зависаєш” у черзі до своєї пори.

• У вічній гонитві “писання-друкування” і видавець, і письменник — заручники. Тільки не кожен видавець і не кожен письменник хоче бути в ролі жертовного ягняти.

• Зле, що влада не наша, але й ми на нашій землі не по-нашому жиємо.

• “Львівське сміття” — стратегічні можливості влади.

• Ніхто в цьому світі нікому не треба. А коли треба, — дивне неспівпадіння зводить наше бажання любити нанівець. Ми ще цю екзистенційну трагедію можемо проговорити. І тільки.

• Серафинецьке: Говорю із Василиною Бабій (Загоровською), якій 97-й. Вона дивиться на сина, якому 68, і так ніжно каже: “Мій Василько, він у мене найстаршенький”… Що вартує цілий світ проти материнської любови.

• Я все-таки традиціоналіст, у тому сенсі, що школа і традиція (розуміння, зберігання, передавання) — єдине, що може врятувати людину від поглинання хаосом.

• Людина — це межа; де нема межі, там нема людини. Обережність — не межа, це утробний страх. Треба вміти розрізнити, і мати мужність йти.

• Сьогодні я був свідком смерти і воскресіння. Смерть спантеличила мене і приятелів, а воскресіння внутрішньо обурило родину.

• Сказав би щось про літературу, промовчав би щось за особисте. Ото, між словом і мовчанням — я.

• Ми дивуємося сталінській тиранії. Тиранія виростає не на страхові. Тиранія виростає на сподіванні власного добробуту будь-якою ціною.

• Отак є: спочатку говориш із людиною, а потім вона повертається в дипломах і медалях.

• Сьогодні Національна премія ім. Тараса Шевченка — для самураїв. Але літературний самурай ще не значить писатель.

• Все вартує вивчення, тільки вивчення не вартує усього.

• Помирають матері, й мої приятелі із запеклих і категоричних юнців перетворюються у втомлених і сивочолих мужів.

• Людське життя, як і людська смерть, вартують лиш тоді, якщо за ними стоїть історія Людини. Коли ж там проминання споживачів хліба, — се треба прийняти як календарну закономірність.

• Люди не змінюються. У кращому разі дрібніють, у гіршому ск… Нещасливі вмирають плачучи. Стоїки вмирають мовчки. І тільки одинаки перед смертю уточнюють: “То що, мені вже п…ц? …”

• Екзистенційне: є моменти, коли ми не хочемо, аби рідні йшли (так як були моменти, коли ми в запалі цього хотіли), а тепер стримати їх годі.

• Великому човну мудрого Харона.

• Боже, дай терпіння моїй глупоті, бо мудрість, коли така є, дасть собі раду сама.

• Для того, аби залишатися собою, треба позбуватися випадкових подорожніх, які думають, що саме вони регулюють твій шлях.

• Ми буваємо такими непримиренними борцями за народну справедливість, а програємо родинний простір, віддавши його на поталу вродженому авантюристу.

• Оригінальним легше бути, аніж чесним і добрим.

• Нелітературне. Завжди підтримував людей, які в естетичному і світоглядному пла- ні були, як мінімум, вторинними. Бо вважав і вважаю, що кожній людині треба давати шанс вирватися за межі власної клітки. Маю приклад: Бог кожного дня дає нам шанс і не запитує, чи ми гідні його. І хоча часто я помиляюся в людях, але не помиляюся у вірі.

• Що ми за нарід такий? Нема про кого говорити, але є кого згадати.

• Як поєднати бунтарство з традицією і школою? Коли зрозумієш, що без цих трьох складових немає творчості.

• Завжди цікаво спостерігати як з віршописця виростає поет (як з личинки метелик). Не всі проходять цей шлях. У всіх — ріжні причини невдач, тільки прорив видається подібним.

• Кожне покоління народжується зі своїм Богом. І або виростає з ним, або деградує без Нього. Про тих, що “зависли” між виростанням і деградацією не кажу. Хоча їх і більшість.

• Слухаючи Портяка: нема вічних історій: є смертні люди, які переповідають банальні анекдоти, як біблійні сюжети.

• Все правда, поки вона не література.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment