Голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павлу Мовчану; Головному редактору тижневика “Слово Просвіти” Любові Голоті
Вельмишановні Павле Михайловичу й Любове Василівно!
Дякуємо Вам за те, що так уважно слідкуєте за життям, діяльністю нашого Свято-Троїцького кафедрального собору м. Луганська. Попри тиск, глумління, приниження, залякування, парафіяни вистояли. Ваша газета “Слово Просвіти” — це джерело знань, інформації, мудрості, людяності, українства.
А Слово — Дар Святого духа. Слово — це потужна сила правди, віри, оптимізму. На жаль, не так часто можна бачити газети такої якості, гарту, змісту, як Ваша. Часопис надихає до Бога, до свого коріння, любити свою землю, дбати про свою Помісну Соборну Церкву, навертає на те, що ми є українцями, що повинні бути єдині, що ми — нація. Але існують проблеми міждержавних масштабів.
Ми відрізані від Великої України кордонами, колючим дротом, блокпостами, великими людськими чергами, постійними перевірками особистих речей, незаслуженими образами. Сподіваємось на подальшу співпрацю, Вашу милість, щирість та увагу до Нас.
Колись із гордістю чули ми: Луганщина — світанок України, серце мліє і душа співає — ось із-за обрію викотилось сонечко, Божою волею саме у нас, і піде гуляти по всій нашій оновленій Незалежністю державі. А сьогодні Луганщина аж ніяк не світанок.
Скоріше — присмерк, російською — “закат”. Присмерк-“закат” усього прогресивного, спрямованого в майбутнє, в цивілізовану Європу. Отже, мав рацію поет-німець Блок, патетично вигукнувши колись: “Да, скифы мы, да, азиаты мы!” І тоді я думаю, що Луганщина — зовсім не світанок, а горизонт-обрій України. А як воно в житті — чим вище піднімаєшся на вершину, тим далі й далі віддаляється горизонт-обрій.
І зараз тут у нас, на сході України, хоч би на яку гору чи висотку ми видерлися, — хоч би на яку умовну вершину піднялися, переконуєшся: горизонт-обрій нашої України катастрофічно віддаляється і вона розмивається в ньому. Обставини, в яких ми опинилися жахливі. Держава у небезпеці. Прийшла війна, горе, сльози, смерть, біженці, сатанинська вакханалія, брехня, наруга, духовний бруд…
Й панують у нас:
Чужі пісні, чуже кіно
І чужі герої.
Чужа мова, чужа віра.
Чужі ідеали — чужа і правда
А в Луганську глухий кут,
А в глухому куті, звичайно, глухо.
Й сидимо в глухому куті —
І нема життя в нашому житті.
Тому треба постійно звертатися до пам’яті, до духовних надбань минулих літ. Пам’ять — нескінченна книга, у якій записано все. Щоб знати сьогоднішній день, ми маємо час від часу перегортати сторінки нашої історії… Ще задовго до християнської ери прикочували сюди “скіфи” — азіати, попаслися тут разом зі своїми кіньми й вівцями та й канули у небуття. А з ними відійшли у вічність хозари і половці, ногаї та алани, гунни й авари…
І лишилися в ковилових степах симпатичні байбаки, і насвистіли в цей край вільних козаків-запорожців, орачів-сівачів з Сіверщини та Полянщини, вуглекопів і сталеварів з усіх-усюд українсько-російських.
Будували зимівники з пасіками, слободи з нивами і садами, — заукраїнювали повсюди мову свою і пісню. Так з’явилася Слобожанщина, Слобідська Україна, замежувавши з другою великою вольницею Донщиною. Обидві, принаймні в побутово-культурному плані, існують і дотепер. Самі себе якось годують та за можливості зберігають свою ідентичність. Хоча й належать тепер до двох різних держав. Назавжди породичалися тут життєдайні пісні запорозьких й донських козаків, тужливі мелодії чумаків, слов’яносербські мотиви й полтавські вишиванки…
Багатонаціональні прикмети вже не відокремити від історії усього людства, не тільки України, світанкові злети наших земляків. А земля наша луганська-донецька навіки уславлена іменами Великих Українців — Бориса Грінченка і Миколи Чернявського, Володимира Сосюри і Василя Барки, Миколи Руденка і Василя Стуса, двох світлооких Іванів — Світличного і Дзюби, Олекси Тихого і Надії Світличної, ботаніка Костянтина Ситника та фізика Віктора Бар’яхтара… Вони народилися і зросли патріотами на споконвічно українських чорноземах. Справи їхньої святої не змете ніякий хижак-окупант. Ми ж добре знаємо і любимо, і ніколи й нікому не віддамо своїх земляків — усеукраїнських світочів культури, науки й духовності: Микиту Чернявського, Івана Низового, Івана Білогуба, Юрія Єненка, Олександра Дудника…
Вони — наші речники і вчителі наших сучасників-патріотів: Івана Шербула, Григорія Половинка, Володимира Семистяги, Світлани Талан, Юрія Кисельова, Віри Сліпченко, Нелі Буткової та інших. Ми віримо своїм провідникам і прямуємо за ними до омріяної мети — Великої України! На наших плечах і на нашому сумлінні лежить велика відповідальність за українське майбутнє. А як кажуть у народі: перед минулим схили коліно, а перед майбутнім засукай рукава. Минуле не лишається мертвим вантажем, а дивом вертається до нас, глибоко відбиваючись у душі. Бо майбутнє починається у нас, на слобожанському сході:
Земляче, нам Доля та
Всевишній Всі скарби земні і небесні
благословили й освятили на життя.
Ми живемо, як жили наші предки — в гармонії з Богом, відчуваємо його присутність поруч, звіряємо всі свої вчинки з Богом, вірячи, що Він поруч, почує й відгукнеться на щире прохання. Господь усе бачить, пильнує за кожною людиною, її поведінкою, приходить на допомогу, або її карає і кожному рано чи пізно віддасть заслужене: добрим — нагороду, нерозкаяним, брехунам, злочинцям — покарання. Але Господь, як люблячий батько, чекає повернення блудного сина до рідної оселі, приймаючи такого з прощенням і радістю. Знаючи це, ми звертаємося до духовних надбань минулих літ.
Кілька років тому в Луганську, на узбіччі дороги, що веде з центру міста до його південних окраїн, поблизу транспортної зупинки з чарівною назвою “Веселка” виріс собор. Великий, якісно оздоблений. Храм привертає до себе не тільки козацькою архітектурою, а й своїм призначенням. Побудували його на кошти, зароблені й зібрані парафіянами усієї України, а надихнув їх на здійснення свого задуму великий патріот нашої держави — Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Він добре знає ціну свого задуму і роль Церкви в духовному вихованні волелюбного народу.
Церква протягом тисячі років свого існування в Україні виконувала роль центру християнського життя, формуючого обличчя українського народу, його світогляд, зміст і форму духовної і матеріальної культури. Церква, попри перепони і труднощі, для кожного покоління була Домом молитви і Слова Божого, яке вказувало на записані у Святомі Письмі ідеальні стосунки поміж людьми. Вона своїх мирян виховувала у дусі пошани і любові до іншої людини, не обмежуючи віросповіданням чи расою загальнолюдської заповіді: “Люби ближнього твого, як самого себе”, — та другої гуманної заповіді: “Не убий”.
Церква стала для християнина місцем покори перед Всемогутнім, страхом перед гріхом і судом Божим, давала уяву про Царство Небесне, була місцем благодаті, вікном у небо, дарувала перехід від життя до смерті і від смерті у життя вічне. Святійший Патріарх Філарет прагне, щоб про все це з однаковим усвідомленням пам’ятали на сході і на заході, на півдні і на півночі нашої великої держави. Адже народ у нас єдиний і віра у нього єдина. Але тривалий час вона перебувала під впливом іншого патріархату, під впливом політики іншої держави, в єднанні з якою, — не за власним, звичайно, бажанням перебувала Україна. Та імперія врешті-решт розвалилася, і наша країна у грудні 1991 року проголосила незалежність і стала самостійною державою. А у самостійної, незалежної країни, за логікою, повинна бути і самостійна Церква. Цього хоче український народ. Але аж ніяк не бажають прихильники іншого релігійного устрою.
Почалися різноманітні інсинуації, різні, не завжди правдиві тлумачення історії. Договорилися до того, що Україна начебто великих заслуг у Другій світовій війні не має, що перемогу над фашизмом здобули б і без її участі. Все це і примушує Святійшого Філарета більше уваги приділити саме духовному вихованню мирян, і саме на сході України, де “добродії” з сусідньої держави намагаються передусім поширити свій вплив. Так виникла ідея побудувати в Луганську Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
Не в пориві, так би мовити, духовного протистояння, як дехто намагається пояснити цей факт, а з метою правдивого виховання мешканців краю. Ми, луганці, хочемо бути православними й жити по-православному шляхом самовдосконалення кожної особистості, позитивну енергію спрямовувати в потрібне русло, на потрібні справи, запрягтися у воза щоденних клопотів і турбот, зціпивши зуби, тягнути його бездоріжжям сучасності. Ми чудово усвідомлюємо себе невід’ємною частиною України, як говорив про це незабутній просвітянин, православний християнин, поет Іван Низовий:
Свята земля, яка зростила нас
В теплі й добрі, у щирісній любові,
Краєчок України, край Донбас,
Проукраїнський у своїй основі.
Пишаємось походженням своїм
І тішимось прамовою своєю,
І славим Україну — спільний дім.
В якому живемо правдою своєю.
Ми бережемо, плекаємо собори наших душ, а душі наші часто ріжуть наживо, приклеївши нам ярлик націоналіста, бандерівця, бандита, незрозумілого представника правого сектора, неблагодатного, неканонічного. Цей складний іспит на мужність, стійкість, терпіння, звитягу ми складаємо на відмінно. Луганськ—Донецьк увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять України.
Особистий мій шлях до Творця був тернистим. Я ніколи не був безбожником, антирелігійником, раніше не був атеїстом — вірив: “Щось” таки є, але від істини був дуже далекий. До справжньої віри Творець привів мене за часи незалежної, соборної України. 1991 року я вперше взяв у руки Біблію. І мене більше за все вразили пророцтва Даниїла, що абсолютно точно здійснилися в процесі історичного розвитку. Так, Даниїл передбачав падіння Вавилону, утворення Мідо-Перської і Грецької держав, Римської імперії. Я був вражений і незабаром пересвідчився, що Біблія — Жива книга. Водночас прийшло розуміння того, що живий і Бог. Отже, змінилося і моє до Нього ставлення.
Раніше я звертався до Бога, як, на жаль, і більшість вірян — дещо спрощено. Багато років тому, працюючи вчителем-філологом, я захопився творчістю класика української літератури Олеся Гончара. Згадуються сторінки його романів: “Прапороносці”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Циклон”, “Собор”, “Твоя зоря” та інших творів, герої яких прийшли в моє життя. Після закінчення педагогічного інституту я прийшов до школи і вперше побачив в чудово оформленому кабінеті української літератури портрет Олеся Терентійовича, на якого був схожий мій учитель української мови і літератури Веніамін Антонович Карпенко. Згодом він став заступником директора школи, згодом — директором школи, відомої в місті та області, де було по одинадцять класів — 9-х, 10-х, 11-х. Випускників нараховувалося понад 400.
Через два роки я став заступником директора з виховної роботи. З часом стосунки вчителя й учня переросли в душевну й сердечну дружбу на десятиліття. Веніамін Антонович Карпенко працював із дітьми більше 60 років. Відмінник народної освіти України, СРСР, захоплювався історичним й літературним краєзнавством. Разом ми написали до десяти книг, якот “Путівник — Кам’яний Брід”, присвячений історії Кам’яного Броду, а також славетним постатям, котрі прославили історію цього краю; “Аура творіння” — літературно-публіцистичне видання про землю особливої енергетики — Луганщину тощо…
…І ось 1989 року сталося моє знайомство з Олесем Терентійовичем. Делегацію від Луганщини запросили на Установчий з’їзд Всеукраїнського Товариства української мови ім. Т. Шевченка, куди ввійшли славнозвісні, незабутні патріоти України: професор-викладач І. Білогуб, літературознавець Б. Пастух, письменник М. Ночовний. До складу творчої інтелігенції включили і мене як автора літературно-історичного музею “Луганці”.
У пам’яті закарбувалася промова Олеся Гончара. Його слова, очі, постать, тембр голосу випромінювали любов, бо для нього Бог є любов, а без любові творити неможливо. “З любові — творчість, з любові — щастя людське”, — кредо нашого велета слова. Гончар ніколи не був атеїстом, він мав Бога в душі. В спілкуванні з майбутніми просвітянами він поділився своїми згадками про війну. Коли Гончар втрапив до колони полонених своїх співвітчизників, то звернувся з молитвою “Визволи мене, Божа Мати”. І вона вивела його з полону й охороняла в боях. Молитва. Саме вона наближає до Бога. Молитва — це наша розмова з Творцем. Найчастіше ми молимося під час випробувань чи невдач.
У важкі хвилини свого життя звертаємося до Бога, до матінки Божої, всіх святих, просимо поради і допомоги. …Згадується ще цікаве висловлювання. Я з учнями листувався з одним із найвідоміших українських письменників лауреатом Шевченківської премії Анатолієм Дімаровим. Загалом у моєму архіві понад три тисячі листів дружби з майстрами слова. Анатолій Дімаров розказав нам таку історію: “У молодості я був, як і багато в той час молодих людей, комсомольцем і безбожником. Але на війні зі мною трапився випадок, що змусив переосмислити все життя. Мені під ноги впав снаряд. Він крутився, шипів просто піді мною, як живий, і ось-ось мав розірватися. Тоді всі клітини мого тіла звернулися до Бога: “Боже, допоможи мені, збережи моє життя, я ж ще так мало пожив, нічого не бачив”. І трапилося диво… Снаряд покрутився і зупинився. Так і не вибухнув. Я залишився живим.
Цей випадок дав мені пізнати Бога і повірити в Його реальне існування”. Ці та подібні випадки привели мене до православної віри. Мене увесь час і у всіх випадках життя супроводжував образ моєї дбайливої матінки. У неї були золоті руки, добре, всепрощаюче серце, завжди людям привітна, жадана. Вона й бабуся — це символ, зразок, приклад зовнішньої і внутрішньої краси, чистоти, гуманізму. У нашому домі завжди лунав дитячий сміх. Матуся народилася на Луганщині, за походженням — росіянка, батько — українець, походив із-під російської Донщини, де й сьогодні звучить українсько-російський суржик. Національного питання для батьків не існувало.
Не існувало його ні в моєму Камброді, ні в Луганську, ніде в Україні: кожен вільно говорив своєю мовою. Мовне питання вигадали й успішно використовують у своїх цілях нечисті на руку й безсовісні політики, маючи з цього чималі зиски, “наварюючи” політичний імідж і прирощуючи нечесний капітал. Ідучи на цвинтар, мама брала й мене. Дорогою розповідала про роки війни, окупацію. Особливо запам’яталися сторінки трагічних випробувань 1932—33 рр., коли на благословенну землю квітучого українського краю прийшов голод. Вона не вірила, що тут, у житниці України, раптово зник хліб, люди залишились без зернини.
Голод 1933 року — не історична минувшина, він живе в пам’яті очевидців. Ось спогади мого батька: “Скрізь поширювався страх смерті. З ураженого голодом Луганська я пішки за 150 км діставався рідного хутора Українського, на Ростовщині, за мішечком хліба, щоб якось вижити. Шлях був довгий — і треба було ставати на ночівлю. Я підійшов до хатинки на краю села, рука піднялася постукати у віконце, раптом вона механічно зупинилася, побачивши, як за столом сидів гурт чоловіків-бугаїв, наминаючи шматки м’яса. Миттю я зрозумів, що то було не тваринне м’ясо, а людське — кинулися в очі руки, пальці й інші частини тіла… Після баченого біг кілька десятків кілометрів.
Згодом мені пояснили, що якби мене зловили, то вбили б і з’їли”. …На цвинтарі, запаливши на могилі свічку, матінка після молитви завжди просила: “Синку, ти багато знаєш всього (матінка пишалася, що я закінчив інститут, очолюю школу), дізнайся про Царство Небесне, є воно чи ні, бо за все довге життя не зустріла ні одної людини, яка повернулася звідти”. На жаль, моя Духівниця не закінчувала навчальних закладів, але була мудросвітлою. Дорога моя матусю, я виконую твої заповіти, вчуся, дізнаюся про Бога і не кажу, що “померли”, бо вони справді відійшли. Тож сьогодні в пам’ять про тих, хто не дожив, в пам’ять про тих, хто не долюбив, в пам’ять живих і ненароджених — ніхто не має права про це забувати! Вічна пам’ять невинно убієнним і тиха свіча сльози нашої!
2015 року за ініціативою голови братства святого Апостола Первозваного Віри Сліпченко на засіданні парафіяльної ради Свято-Троїцького кафедрального собору наголосили на необхідності створення недільної школи для дітей та дорослих. Рада одноголосно прийняла цю пропозицію і окреслила завдання і проблеми недільної школи. Парафіянка Оксана Черноусова внесла на обговорення назву навчального закладу, мету, завдання і план роботи. Члени парафіяльної ради ухвалили назву школи “Янголятко”, визначили мету — чесно й щиро виховувати учнів у дусі українського патріотизму, формувати поняття існування Вищої Сили, Бога, Божого Провидіння; пізнавати чарівний світ природи, вивчати історію рідного краю, українські традиції, звичаї, обряди. Провідними стали для нас слова Тетяни Майданович: “Така нам буде Україна, які у нас будуть серця”. Цього року парафіяни відвідали батьківщину нашого земляка Миколи Руденка в селі Юр’ївці Лутугінського району на Луганщині. Нас радо вітали в музеї М. Руденка.
Екскурсоводи ознайомили з біографією, життям, творчістю поета-дисидента, дійсного члена Академії наук України, автора 40 книжок, який своїм Словом будив і будить кожного, хто бере до рук його книги і стає на духовний шлях. Герой України Микола Руденко девізом свого життя обрав: Бути людиною — значить страждати. Бути вкраїнцем — страждати стократ! Того ж дня побували в музеї Бориса Грінченка — письменника, вченого, громадського діяча, автора відомого “Словника української мови”, талановитого педагога, етнографа та фольклориста у селі Олексіївка. Українська Церква Київського Патріархату м. Луганська твердо стоїть на позиціях Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської церкви, служить Богові, служить людям, служить своїй Державі, служить українською державною мовою.
Бий, дзвоне миру, бий, хмару ненависті війни розбий. Наша громада молиться за Україну, за збереження спільного дому, за високу свідомість проти ворожнечі, розколу. Молимося словом. Молимося ділом. Молимося чесною працею. Ця війна, яка прийшла в Україну, мусить бути останньою з усіх воєн, що були на землі. Тому що людина приходить, народжується для радості, для щастя, для любові. А любов — це наш Господь і Бог, і Спас наш Ісус Христос!
З вдячністю і щирим серцем, секретар Луганської єпархії УПЦ КП протоієрей Анатолій НАЗАРЕНКО
