«Полуізбачі» створюють духовно-культурну посуху в Україні

Василь ЛИЗАНЧУК,

доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка

Уродженець Сумщини Іван Низовий закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Жив і працював на Луганщині. Щиро любив цей край, боровся за його українськість. Іван Низовий написав:

«Гниловоди затопили Січі,

Словоблуди мову розп’яли,

Яничари двісті раз по двічі

Прадідівську славу пропили.

 

На руїні зводимо державу –

Напівхату і полуизбу»…

 

Сподіваюся, що Ви, шановні читачі, погодитеся зі мною: нині — на 27-му році відновленої незалежності України у нас ще багато аморальних полуізбачєй, які також спричинилися до інформаційно-психологічної і військової агресії РФ проти України.

Психологічно хворі «полуізбачі» ніяк не второпають, а може, й не хотять розуміти, що вільна особа, її громадянський, патріотичний дух, всебічний моральний розвиток можливий лише у національно-культурному і високодуховному українському життєвому середовищі, за межами брехні, лукавства, цинізму, насильства, асиміляції, за межами духовно-культурної посухи.

Поняття культура має кілька десятків дефініцій, але сутність їх полягає в тому, що «до складу культури входять мова, мистецтво, фольклор, література, філософія, релігія, звичаї, ритуали, символи», — наголосила польська дослідниця українського походження Ольга Гнатюк.

Високодуховна національна культура — своєрідний моральний цемент, який скріплює  нинішнє суспільство з пращурами та їхньою інтелектуально-духовною спадщиною на засадах гомогенної концепції української ідентичності. Система міжпоколінних національних цінностей і зв’язків забезпечує адекватність повсякденної поведінки, вчинків. Сукупність морально-духовних сенсів називаємо комунікативним кодом національної культури.

Проти історичної тяглості комунікативного коду української національної культури, проти його утвердження не припиняють своєї цинічної політики моксельсько-російські загарбники. 80 років тому, 5 серпня 1937 р., розпочався великий терор у СРСР, під час якого комуністичні опричники жорстоко знищили найбільшу кількість представників української культурної еліти.

Талановитий історик Ярослав Калакура привернув увагу до фальшивої парадигми московських ідеологів про спільну російсько-українську історію, спільну культуру, спільного ворога Росії та України, модель яких всіляко формували у суспільній свідомості, насаджували стереотипи, що єдиним захисником і гарантом існування України є Росія.

Нині маніпулятивна російська пропаганда всілякими способами, формами і методами нав’язує думку, що Росія не воює з Україною, а допомагає, підтримує тих, хто захищає українських громадян від нацистсько-фашистської хунти, що засіла в Києві. Мовляв, білоруси, українці, росіяни — «единый народ — русский». «Кремлівський ворог, котрий розраховував на військовий бліцкриг, тепер поставив на підрив українського суспільства зсередини», — наголосила історик і літератор Олена Стяжкіна. Цинічна московська гібридна війна спрямована на те, щоб в українських громадян не відбулася деокупація свідомості, щоби «полуізбачі» обіймали провідні посади в державному управлінні.

На жаль, досі чимало людей в Україні не розрізняють понять «знати» і «розуміти»: будь-яку маніпулятивну інформацію сприймають за правду, розповсюджують її, хизуючись своїми «знаннями». У них відсутнє глибоке розуміння сутності інформації на засадах україноцентризму. Це стосується і деяких політиків, службовців, депутатів, журналістів, які під мелодію російської балалайки в умовах московської агресії проти України пропагують нейтральність. Мовляв, культура поза межами добра і зла. Поза межами політики й війни, вона є загальнолюдською. Кому вигідні ці маніпулятивні навіювання щодо маргінесу української національної культури? Відповідь на це запитання знаходимо також у зіставленні таких цифр. Керівництво СРСР на розвиток культури в Українській РСР виділяло на людину 3,8 карбованця, а в РФ ці витрати сягали 12,8 карбованця. Тарифікація інтелектуально-культурної праці в Росії й нині значно вища за національну українську в Україні.

Зовнішні та внутрішні українофоби всілякими способами нав’язують руйнівні постулати, що бойки, гуцули, лемки, закарпатські русини — це окремі народності, а їхня самобутня культура не є українською. Мета такої маніпуляції полягає в тому, щоби роз’єднувати, сіяти непорозуміння в єдиному українському природно-національному культурному організмі з певними етнографічними особливостями.

Відомий демограф Артур Віртр наголошував, що синдромами занепаду нації є зменшення народжуваності в країні, еротизація мистецтва, схиляння перед чужим і занепад національної культури й мови. Подібну ситуацію, на жаль, спостерігаємо в Україні. Наприклад, вірус російщення проник у найдальші гірські села Західної України. Прислухаймося до розмови і почуємо, як наші західноукраїнські (з Гуцульщини, Бойківщини, Покуття, Опілля…) «Стьопи» (не Степани), «Колі» (не Миколи), «Міші» (не Михайли), «Діми» (не Дмитри), «Вані» (не Івани), «Пєті» (не Петрусі), розмовляють, коли ідуть «пішком» на «остановку», сідають на «двойку», «шістьорку», «сімьорку», «восьмьорку», виходять на «слідуючій» «остановці», ідуть на базар і продають «клубніку» по «сорок сємь гривнів і сімдесят капєйок» або по «сорок восємь гривнів і восємдесят капєйок». Вторгувавши «деньгу»,  вони «карочє» йдуть по «магазінам», дістають із «кармана» «кошільок» і купують для своїх дружин «тіпа» «кольца», «цепочки», «сосіски», «лімони», для дітей — «конфєти» і «жвачкі» (сколькі стої?!), а для себе — «сігарєти», «спічкі», «водку», «сільодку», «краску», «предохранітель», «закріпітель», «отвйортку», «носки», та «вообще» ще «кучу» потрібних речей.

А як спілкуються хлопці, дівчата, діти не лише у містах, а й у селах: «Прівєт», «Прівєтік», «карочє», «канєшно», «ладно», «рєзко», «тіпа»-«тіпа», «успакойся», «патамушо», «довольний», «ну, да», «не счітаєтся», а ще «тьолка», «кайф», «кльово» і все це у суміші з неповторним «бліном» створює сучасну «солов’їну» українську мову.

На жаль, не лише на скотеках, вибачте, дискотеках, а й на гуцульських, бойківських, лемківських весіллях бурхливо «прівєтствуют» Машу Распутіну, тобто її попсу, «гопки» Вєркі Сердючки, з вереском «благодарят» за «Мясоєдовную», «Ах, Одесса», «За таблєточку — купілі малолєточку», «Кручу — верчу»…, «Бєгу, бєгу, бєгу»… та інші чужинецькі низькопробні сурогати, які спрямовані на розтління, денаціоналізацію, деградацію української молоді. Отже, яким може бути суспільство, яке зростає на імпортному культурному, духовному, інтелектуальному матеріалі?

До речі, в Японії шкільною навчальною програмою передбачено, що діти обов’язково мають вивчити 300 японських народних пісень. Японці розуміють, що народна пісня є одним із могутніх і перших чинників національного виховання, національного самоствердження. Втрата етносом своєї культури спричиняється до його розчинення в інших етносах.

Досі, на жаль, ще не всі в Україні зрозуміли, що російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української держави. Для російської маніпулятивної пропаганди широко використовують не тільки ЗМІ, а й культурно-розважальну індустрію. Російська культурна експансія проти України здійснювалася свідомо і наполегливо впродовж усіх років незалежності. Цьому сприяла відсутність національної ідеології державного будівництва, концепції культурної, гуманітарної та інформаційної політики.

Доречно наголосити: патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина — частка своєї Батьківщини і від її честі залежить честь країни. Той, хто губить на життєвій дорозі українські національні й загальнолюдські морально-духовні почуття, цінності рано чи пізно починає служити злу, сприяє «полуізбачам» підсилювати духовно-культурну посуху в Україні.

Мовно-культурну шизофренію культивує чимало телевізійних і радіоканалів, власниками яких олігархи-чужинці: Україна для них — це лише плідна територія для нечистоплотного збагачення. Вони толерують московський культурний колоніалізм, щоби руйнувати українську культуру зсередини. Наприклад, замість справжнього естетично-морального українського гумору, творцем якого є також коломийський гуморист Микола Савчук, телевізійні канали ТЕТ, ICTV, СТБ та ін. пропагують різноманітні програми, у яких паплюжать українську мову, глумляться над українськомовними піснями, національно-культурними традиціями і звичаями. Українську національну психіку руйнували Тарапунька зі Штепселем, довгоносики, кролики, Сердючка, «Файна Юкрайна» тощо, а нині це аморальне дійство продовжують невмирущий «Віталька», «Дізель-шоу», «Одного разу під Полтавою», «На троїх» та ін. разом із фільмами «Останній Москаль», «Село на мільйон». Усіх не перечислиш. Дійства «95 кварталу», «Ліги сміху» доносять своїм глядачам ідеї, що українська держава — це несерйозно, українська мова недолуга (хіба що для сміху!), а української культури, українського питомого гумору взагалі немає. У коміків Зеленського і Кошового найчастіше викликають сміх сексуальні оповіді, або зневага до українських національних цінностей на кшталт: «Я наскільки патріотичний, що у мене недавно прорізався не зуб, а тризуб мудрості». Тішилася цим недолугим, аморальним висловом Настя Каменських. І Настя, і коміки нав’язують українськомовним дітям спілкування російською мовою. У програмах «Голос країни», «Голос. Діти» українськомовна пісня — надто рідкісне явище. Вважаю, що пісенні конкурси треба проводити за таким принципом: учасник пісенного змагання обов’язково має виконувати українськомовну пісню, а другу — будь-якою іншою мовою. «Зіркові тренери» також повинні показувати приклад — спілкуватися з учасниками конкурсу, які живуть в Україні, тільки українською мовою.

До речі, цього року виповнюється 1165 років давньоукраїнській державі, первинна назва якої Русь. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитував «Откуда єсть пошла Руська земля»? І сам відповів: «В літо 852 нача ся прозивати Руськая земля», тобто задовго (30 років) до появи варяга Олега в Київській Русі. Прадержава українців Русь — метрополія імперії Рюриковичів, які прийшли до Києва зі Скандинавії через Псковські та Новгородські землі, — «стала центром поширення християнства та візантійської форми європейської культури на величезні східноєвропейські та частково азійські простори» (І. Смешко). Понад два століття Русь була одним із флагманів культурного прогресу того часу в загальноєвропейській історії, наголосив  професор Ігор Смешко.

Руйнацію давньоукраїнської держави Русь розпочав князь Андрій Боголюбський, матір’ю якого була половчанка. Він у 1155 р. викрав із жіночого монастиря у місті Вишгороді, що під Києвом, ікону Святої Богородиці та втік із нею до Володимира на Клязьмі. Згідно з легендою, цю ікону написав ще святий Лука. До Києва із Константинополя її привезли Рюриковичі. Після викрадення ікони Андрієм Боголюбським її назвали чудотворною іконою «Володимирської Божої Матері». Спочатку її вважали найбільшою «московською», а згодом — найбільшою «російською святинею»…

У березні 1169 р. «син землі суздальської» Андрій Боголюбський у союзі з кочовими племенами половців пограбував, зруйнував стародавнє руське-давньоукраїнське місто Київ, проголосив себе Великим князем і заявив про перенесення столиці Великого князівства із Києва до Суздаля. «Азіатська материнська складова кочівника-половця, очевидно, перемогла у крові князя Андрія над європейською батьківщиною» (І. Смешко). Вважаємо, що Андрій Боголюбський розпочав першу етнічну війну моксельців-московитів-росіян проти русичів-руських-українців. Нинішня Російська Федерація продовжує антиукраїнську політику: інформаційно-психологічна, гібридна і військова агресія.

Розбудовуючи нині українську державу, яку хоче будь-що знищити ненаситна Московія, а їй свідомо чи підсвідомо сприяють деякі політики з імперським мисленням з інших сусідніх держав, ми покликані постійно звертатися до нашого минулого та бачити, відчувати у ньому «пульсуючі» точки, які й зараз дають нам життєдайну енергію. Адже всупереч багатьом ворогам український народ жив, зберіг свою культуру, мову, ідентичність. На жаль, нинішні загрози українській культурі й мові набули нових відтінків, які створюють московські агресори, «полуізбачі»-п’ятиколонники, грабіжники мільярдери і мільйонери.

По-перше, 80 % населення України за європейськими нормами — бідняки, люди вкрай нужденні і маловмотивовані до культурно-громадянського самоствердження.

По-друге, як можна проводити національну політику державотворення, якщо багато людей, насамперед очільників різних рангів, депутатів, службовців, працівників ЗМІ не відчувають відмінностей між українською і чужою культурою?

Відомий журналіст, культуролог Віталій Портніков у зв’язку з дискусіями про квоти українських пісень на телебаченні, радіо та з приводу того, що «к нам не пускают российских артистов», звернувся до тих громадян України, для яких рідною досі «полуизба», а не уквітчана українська хата, не український світлий культурний дім. Прошу уважно прочитати, на мій погляд, важливі роздуми Віталія Портнікова: «25 років поспіль я не втомлююся говорити вам одне і те ж: маєте вирішити, українці ви чи ні? Є у вас своя культура чи ні? Є у вас своя мова чи ні? Є у вас своя гордість чи ні? Не шукайте хорошого чужого пана. Хороший — все одно чужий.

Я — російський філолог. Я закінчив Московський університет. Але тільки вся ця культура  чужа для мене. Просто так сталося. Просто я — не росіянин. І те  саме можу написати про італійську, французьку, польську, угорську, японську цивілізації. Я народився євреєм в Україні. Шолом-Алейхем, може бути, не такий великий, як Толстой — але він мене розуміє. Шевченко, може, поступається Гете, —  але я його розумію. І тих, для кого він писав, теж. Це ж так просто.

Коли ви навчитеся ставитися до російської культури — і вже тим більше до вульгарної російської «попси» як до чужої — перед вами відкриється величезний світ. Світ чужих культур і світ своєї культури. Втім, я вже не вірю, що ви навчитеся. Більшість з вас так і помре під московські пісні і з образою на Росію, яка не захотіла визнавати ваше право бути європейцями і залишатися в «русском мире»  одночасно.

Спробуйте хоча б навчити цього своїх дітей. У вас обов’язково вийде. Вам обов’язково вдасться. Моїм батькам, як бачите, вдалося».

Отже, справжня культура має бути національною. Немає культури без національного обличчя, стверджував Євген Маланюк. У розмаїтті культур — краса світу і невмирущість людства.

Відомо, що довготривале поневолення України різними колонізаторами негативно впливало на розвиток національної культури. І в Росії, і в Польщі, Румунії, Угорщині, нищення українства було, так би мовити, правилом хорошого тону. Прикро про це писати, але правди не сховаєш, — антиукраїнство було державною політикою загарбників. А той факт, що життя під гнітом якось тривало, що були у ньому і позитивні моменти, зокрема й культурні досягнення, аж ніяк не можна приписувати жодному колонізаторові, переносячи на них позитивні українські культурні здобутки. «Бо все позитивне виникало не завдяки, а всупереч гнобленню», — слушно наголошує культуролог Анатолій Свідзинський.

Національна культура глибоко впливає на всі аспекти людської діяльності, організовує матеріальне виробництво, стосунки людей між собою, а також людини з природою, власне, все її повнокровне буття у світі.

Неперервність національного культурного розвитку — передумова забезпечення незнищенності нації, утвердження української України.

Бережімо українську культуру від сучасних «полуізбачей», від духовно-національної посухи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment