Сенсаційна українська знахідка в Америці

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої освіти України

 В американському Бавнд-Бруці віднайдено перше,  петлюрівське, видання твору Івана Огієнка “Українська культура”, яке побачило світ  Києві рівно сто літ тому, але весь наклад якого було знищено за вказівної червоної Москви  

Сто літ невідомості

Ідеться про факт направду сенсаційний: авторові цих рядків під час недавнього наукового стажування в США пощастило віднайти єдиний поки що на сьогодні примірник першого видання знакового для історії національного книговидання твору — “Української культури”. Щойно, через сто літ після виходу з друкарні Української Центральної Ради!

Вдумаймося, шановний читачу, в сутність несподіваної знахідки: проминуло рівно століття, як ця книжечка була віддрукована. Але досі ніхто ні з дослідників, ні з читачів її не бачив. Немає певності, чи бачив, чи тримав у руках її сам автор. Адже в своїх денниках він лиш занотовує раз, ще в Україні, ту мить, коли захоплений його лекцією під час відкриття в Києві нового, українського за сутністю і назвою, університету 5 жовтня 1917 року Симон Петлюра дає вказівку своєму помічникові старшині Чернявському терміново підготувати до друку цей текст і видати… мільйонним накладом — для української молоді загалом і Української армії зокрема.

Отож Іван Іванович знав про вказівку “зверху” надрукувати. Але за пережитих фактично на колесах революційних місяців, що судилися на українських теренах, до автора цей примірник, більше всього, міг і не потрапити.

Не дивно, що пізніше Огієнко-Іларіон ніде й ніколи не згадував про це видання як реальне, не робив посилання на нього, не вводив до своїх численних бібліографічних списків, які зазвичай готували до друку в періодичних виданнях соратники-однодумці до чергової ювілейної дати. Окрім цього варіанта рукопису “Української культури” був ще один твір, який автор вважав назавжди втраченим, таким, який уже ніколи не міг побачити світ. Ідеться про його ранній рукопис не менш сенсаційної долі — “Містечко Брусилів та його околиці”. Його мені пощастило віднайти в колишніх київських спецфондах. І також — о дивний збіг! — рівно через сто літ від часу створення.

Як народжувалася книга незвичної долі

Добре відома українському читачеві більш ніж 300-сторінкова книга Івана Огієнка “Українська культура” має чи не найщасливішу долю з-поміж низки інших його знакових праць. І це хоча б тому, що від першого виходу в світ 1918 року перевидавалася значними накладами шість разів, із них тричі — в Україні  і тричі  — за кордоном. Однак досі фактично невідомою навіть фахівцям була доля її попередниці — 36-сторінкової брошури, одягнену в благеньку м’яку обкладинку малинового кольору, що спеціально призначалася для  вояків  Української армії.

Як вона з’явилася й куди поділася?

Нещастям для молодого викладача Київського  університету Св. Володимира, куди він усе ж потрапив ще 1916 року після драматичних  перипетій вигнання з аспірантури, виявилася його вдача: не вміти приховувати  своє загострене відчуття національної гідності, говорити правду, відстоювати її. За це не раз уже був битим жорстокими реаліями життя.

Ось і цього разу доцент-початківець кафедри російської словесності не міг збагнути ситуації, в якій перебував колектив цього всуціль зрусифікованого закладу: на руїнах прогнилого царату поступово вимальовуються обриси  Української самостійної держави, а цей університет і далі тупо відстоює ідею “вєрності царю і отєчєству”. Весь професорсько-викладацький склад поводився  так, що ніби в країні нічого не сталося.

Те воістину фарисейське мовчання “наукової і просвітньої еліти нації” доцент Огієнко прорвав у незвичний спосіб: на початку квітня 1917 року він, замість схоластичного й нецікавого йому лекційного курсу “Історія східнослов’янського наголосу”,  пропонує своїм студентам першу лекцію… з історії української мови. До того ж, українською мовою.

З формального бору, то справді було порушення статутних вимог університету і нечуваним викликом цілій ученій раді. Адже дозволу на таку лекцію викладач не мав. Але в тій направду таки форс-мажорній ситуації така “виходка” Огієнка пояснюється давнім і несправедливим ігноруванням владою потреб студентів знати  і чути в аудиторіях головного університету краю мову народу, з якого вони походили. Колись таке мало ж настати.

Ініціатива та, яку, до речі, з усього університету підтримав лиш один старший  колега — професор Шаровольський — дорого обійдеться їм обом. Після терміново скликаної ректором М. Цитовичем — давнім україноненависником і колишнім лютим головним київським цензором — вченої ради  проросійськи налаштована більшість ухвалює на тій раді два рішення:

— затверджує і вправляє в Петербург на адресу Тимчасового уряду Керенського документ із промовистою назвою — “Протест Совета университета Св. Владимира против насильственной украинизации Южной Росии”;

— виключає з університету доцента Огієнка і професора Шаровольського “за самочинний перехід на викладання лекцій з російської мови на українське наріччя”.

Вислідів тієї драматичної для становлення наукової кар’єри молодого науковця були два:

— рішенням новопосталої навесні 1917 року в Києві Центральної Ради в червоному корпусі університету Св. Володимира на перехідний період діяли два університети: російськомовний Володимирів та новий українськомовний, який отримав назву Український народний університет.

— у цьому новому університеті  Іван Огієнко стає професором кафедри української мови і водночас секретарем історико-філологічного факультету; і саме йому ректорат доручає оперативно розробити і з жовтня того ж року розпочати читати новий курс  “Українська культура”.

На 5 жовтня призначалася початкова урочиста лекція, на якій молодий професор мав озвучити тези нового курсу. Лекція була публічна, тому актова зала була вщерть заповнена — і студентами та викладачами двох університетів, і небайдужою молоддю  “з вулиці”. За переказами, охочих  зібралося кілька тисяч. Прийшов навіть   Генеральний секретар військових справ УНР Симон Петлюра

То був золотий час Огієнка, коли на тлі мовби завороженої аудиторії (та своїми виразами облич показувала, що й досі не йме віри  почутому) він відчував, що за плечима виростають крила.

Лекція справила на присутніх  сильне враження. Враженй був і чи не найповажніший слухач в актовій залі — Симон Петлюра. Він там же ухвалює рішення видати текст цієї лекції окремою брошурою з метою просвітницької роботи серед  вояків Української армії.

Розголос від нашумілої лекції в червоному університеті пішов і Києвом. Відомий та той час видавець Є. Череповський пропонує авторові оперативно підготувати рукопис до друку окремим видання, ще й обіцяє гонорар. Заскочений зненацька привабливою пропозицією, Огієнко обіцяє рукопис за кілька місяців, адже лише розпочав готувати цей новий для ього курс.

Ось так, фактично з-під коліс, з університетських лекцій, підготовлених у стислі терміни, але на совість, народилася книга, рівних якій, без перебільшення, на ту пору в Україні не було.

 

Примірник зі скрині старої еміграції

Упродовж понад двох десятиліть, відколи поступово стали розкривати архівні спецфонди (туди, здавалося б, навічно були запроторені рукописні й віддруковані твори найбільш небезпечних для ідеологів комуно-більшовицької системи авторів із тавром “буржуазних націоналістів”), я довго й настирливо шукав усе, пов’язане зі спаплюженим і оббріханим за вказівкою офіційної Москви Іваном Огієнком. І не тільки тому, що наукова, журналістська і видавнича діяльність цієї особистості стала свого часу предметом моєї докторської дисертації. Весь час, уже після захисту докторської й написання  першої книжки, переслідувало сильне бажання докопатися до відповіді на два засадичні запитання:

  1. За що прізвище цього талановитого українця увійшло до першого десятка зловісного списку радянського Головліту, точнішими словами — цензурного радянського управління, за яким усіх перелічених там заборонялося згадувати в будь-якому контексті?
  2. Чому на видані в Україні після жовтневого перевороту дві дослідницькі праці Огієнка — “Українська культура” та “Історія українського друкарства” було видано особливе заборонницьке табу?

Таким чином, незважаючи на активні пошуки, ніде в колишніх українських архівних чи бібліотечних спецфондах жодного примірника першовидання “Української культури” не було виявлено.

Жевріла надія: якщо таке видання таки побачило світ  у буремному 1917-му (інша річ, що про фактичний наклад із запланованого Петлюрою мільйона примірників нині довідатися неможливо), то щось може рано чи пізно “виплисти” з домашніх схованок непоодиноких українських патріотів “старої гвардії”. Адже книголюби і книгомани, які ще не перевелися в сучасній Україні, час від часу віднаходять давно пошукуване у рідкісних нині букіністичних відділах книгарень чи на зібраннях колекціонерів.

Однак, як пояснив мені один постійний продавець давніх українських книг на знаменитому книжковому базарі біля пам’ятника Івану Федоровичу у Львові,  із плином часу такі з’яви стають дедалі рідшими. У період сталінських репресій у Центральній і Східній Україні в тюрми засилали навіть тих, хто тримав у себе вдома книги, видані не радянськими видавництвами. Тому багато людей, особливо у селах, просто палили такі книги тільки тому, що вони були українською мовою. Подібне почалося в 40-50-х роках ХХ століття й на західноукраїнських землях. Там радянські “визволителі” почали пакувати в численні ешелони-товарняки сотні й тисячі сімей неблагонадійних галичан — передусім тих, хто був пов’язаний зі старими “Просвітами”, молодіжним рухом Січових стрільців, соколів, пластунів, а тим більше з УПА.

Тому й не дивно, що ця  сенсаційна знахідка стала можливою не в Україні, а за океаном — в Америці. У родинах старої української еміграції, свідків так званої піонерської доби, нині модним стало повертати в нечисленні культурно-освітні осередки, архіви та бібліотеки духовний скарб своїх дідів-прадідів, які все те пильно зберігали у своїх скринях, часто привезених ще зі “Старого краю”. Ось в одній із таких скринь і зберігався цю сотню років примірник Огієнкової “Української культури”. На слід такої скрині я натрапив у своєрідній столиці українського православ’я Бавнд-Брук, що неподалік американського Джерсі-Сіті. Втішена власниця цієї та інших рідкісних Огієнкових книг пані похилого віку на ймення Марія попросила не називати її прізвище, коли відчула, що виносить із хати те надбання діда-баби не кудись “аби з рук”, а передає в надійні руки.

 

Дух митрополита вказав шлях пошуку

І ось у моїх руках цей давно розшукуваний примірник. Він уже вдруге перетнув океан і повернувся в те місто, де був народжений. На початку — в голові автора, а незабаром, у форматі А-5 скріпленою двома металевими “шпильками” брошурою з обкладинкою малинового кольору, віддрукований  на дешевому газетному папері в друкарні Української Центральної Ради.

Так, це  справді “Петлюрине видання”, бо вийшло під маркою Українського Військового Генерального Комітету, керівником якого восени 1917 року Симон Васильович був. Назва цього комітету, як видавця, зазначена у верхній частині обкладинки і титулу. Автора подано із зазначенням його першого наукового звання: Іван Огієнко, приват-доцент Київського університету.  Назва книги “Українська культура” виконана в стилі давньоукраїнської графіки. Нижче вказується вид видання: “Академічна промова на одкритті Українського Народного Університету в Київі”.

Книжечка ця закінчується словами, яких немає в повному виданні “Української культури”: “В день великого нашого національного свята, коли закладаємо новий Університет, нове наукове огнище, я й хотів пригадати вам про українську культуру… Нехай воно, те огнище, сяє ясним світом знання, тим живим полум’ям, що освітить все життя наше і покаже правдиву стежку народові нашому, стежку до тихого щастя, до бажаної волі; ту стежку, якої повсякчасно шукали ми цілі віки…”

На прикінцевих сторінках цієї книжечки вміщена цікава інформація, яка проливає світло на проблемно-тематичні пріоритети  та обшири українознавчих студій майбутнього вченого-українознавця  світової слави. Передусім на окремій сторінці читач довідується, що незабаром у Києві заходами видавця Євгена Череповського побачить світ повне видання “Української культури” цього автора. Анонсувалося, що “буде коло 192 сторінок, багато малюнків” та пропонувалося оформити попередні замовлення на придбання книги. Подавалася також адреса книгарні Є. Череповського (Київ, вул. Фундукліївська, 4). Нині це початок вулиці Богдана Хмельницького з боку Хрещатика. Вихід книжки анонсування на кінець 1917 року. Насправді ж вона з’явилася в світ  вихідними відомостями 1918 року.

Остання, спідня, сторінка обкладинки заповнена списком надрукованих праць приват-доцента І. Огієнка. Тут зазначено 17 назв. Це і окремі брошури та книги, і  розлогі статті, що  публікувалися в “Записках НТШ” та “Літературно-науковому вістнику”. Крім п’яти назв, що побачили світ упродовж 1907 до 1910 років, рік виходу в світ інших  зазначений один — 1917-й. Видавець інформує читачів, що ці книги є на складі книгарні Череповського і їх можна придбати за 50 копійок.

Список цей також викликає запитання і спонукає до пошуків. Адже в ньому зазначені праці, яких нині немає в жодній книгозбірні. Скажімо, “Тернистим шляхом: Про кривди народу українському”, “Одродження Української церкви”, “Історична хрестоматія української мови”.

Ось така коротка історія щойно віднайденого примірника праці Івана Огієнка. Вважаю його незвичну з’яву в Америці й повернення в Україну в рік 135-річчя автора Божим провидінням.

А може, це дух самого митрополита Іларіона просто вказав правдивий, хоча й дуже далекий, шлях пошуку?  І допоміг у такий спосіб повернути цю книгу в Україну?

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment