Більше трьох років минуло з часу кульмінаційних подій Революції гідності. Здавалося, після тих кривавих подій на Майдані і ще кривавіших — на Донбасі, Україна, її правляча верхівка, суспільство мали б зробити належні висновки. Але очільники держави й надалі мислять і діють у традиціях позавчорашнього дня, йдучи у фарватері північного ворога і дбаючи насамперед про власні інтереси. Це особливо видно на стані інформаційної безпеки. Наша держава, не перший рік перебуваючи в екстремальних умовах, досі не має ефективного публічного інституту, головне призначення якого — задоволення інформаційних потреб суспільства і захист національного інформаційного простору. А думка і позиція передових лав українського суспільства залишаються голосами волаючих у пустелі. Про це йшлося в інформагентстві «Українські новини» під час круглого столу на тему «Суспільне мовлення. Ризики та загрози інформаційної безпеки України». Організатори заходу — ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, громадські об’єднання «Українська Альтернатива», «Держава майбутнього» та ін.
Перед тим, як перейти до дискусії, ведучий, голова ВГО «Українська Координаційна Рада» Андрій ХОМА, одразу закцентував увагу учасників на тому, що суспільне телебачення і радіомовлення є одним із головних інструментів забезпечення зв’язку влади і суспільства, протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам. Але не менш важлива його роль у формуванні громадянського суспільства в державі.
Павло МОВЧАН, голова ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка повідомив, що щойно закінчила роботу Головна рада Товариства. Серед питань, які вона розглядала, одним із найважливіших було питання про інформаційну безпеку, зокрема і про ті тривожні тенденції, що почали проявлятися в Суспільному мовленні ще до того, як його очолив Зураб Аласанія.
П. Мовчан нагадав, що проблема захисту національного інформаційного простору виникла не сьогодні. Це намагалися вирішити 24 роки тому депутати демократичного блоку парламенту України і представники громадськості, ініціювавши створення громадської ради з його захисту. Це було тоді, коли несподівано для всіх Л. Кучма став президентом. Тоді ж створили відповідне Міністерство інформації, яке очолив Зіновій Кулик, і тоді ж розпочалося роздержавлення всіх державних національних каналів. Водночас запустили неконтрольований процес переходу медіа-простору в руки олігархічних груп. Чемпіоном серед олігархів з контролю над телебаченням став зять Кучми Віктор Пінчук. Нині він має в своєму активі три найбільші телеканали — ICTV, СТБ і Новий канал. Вони входять у пінчуковий холдинг StarLightMedia (власниками є сам Пінчук і його дружина Олена, донька Кучми).
Крім цього, за президентства свого тестя Пінчук придбав й інші медіа-активи: у холдинг увійшли музичні канали М1, М2 та QTV. Загалом канали Пінчука охоплюють 22 % української телеаудиторії (згідно з дослідженням Інституту масової інформації і Репортери без кордонів). Це більше, ніж частка інших олігархів: Inter Media Group Д. Фірташа, 1+1 Media І. Коломойського, Медіа-Групи Україна Р. Ахметова.
— Ми розуміли, — зазначив П. Мовчан, — що наша держава втрачає контроль над найважливішими позиціями, які гарантують її безпеку. Оскільки ми були в почині і державотворення, і захисту, то, зрозуміло, що в перші роки незалежності не всі збагнули, наскільки інформаційна безпека є важливою для України. Власне, створивши таку раду, ми сподівалися, що зможемо впливати на кумівську політику. Але ми прорахувалися — канали вислизнули з рук держави.
Нині ми свідки продовження надзвичайно небезпечної тенденції. «Просвіта», “Українська Альтернатива” вже неодноразово зверталися через різні комунікативні канали у різних форматах, зокрема й через різні круглі столи до влади і суспільства. Бо руйнівні тенденції, започатковані ще за часів Л. Кучми, дедалі більше набирають непоправних обертів. Вони реально загрожують національній безпеці.
На жаль, ще ніхто до кінця не усвідомив і не дав оцінки тому, що відбулося і відбувається в Україні. Інформаційна сфера в Україні надзвичайно звужена. Захист нашого інформаційного простору шляхом квотування російськомовного контенту, за твердженням експертів, малопродуктивний. Обмеження — це не той шлях. Україна як держава має і мусить дотримуватися тих національних принципів, на яких стоять більшість успішних країни світу. Це насамперед домінанта національно-державна.
За совєтських часів, коли ми чули: «Говорить Київ, слушайтє Москву!», то бачили у всьому й усвідомлювали свою залежність від метрополії. Ми це пережили. Сьогодні ж, коли я, наприклад, слухаю «Голос століци», коли дивлюся канали 24, 112, (можу назвати майже всі канали), то складається враження, що час повернувся назад. Я бачу на теле- і радіоканалах усе тих же російських делегованих журналістів, (абсолютно переконаний, що вони делеговані ФСБ Росії). І коли ті, хто, здавалося б, повинні були за логікою речей зникнути з українських каналів, продовжують працювати не на нашу країну. Більше того, руйнування загальнонаціонального простору набуває нових рис і стає визначальною тенденцією, не втрачаючи своєї методичності й антиукраїнської спрямованості. І це бачимо не лише в столиці, а повсюдно в областях.
Із цим безпосередньо пов’язано створення Суспільного мовлення і обрання його очільника. Українська громадськість ніяк не може втямити, як Зураба Аласанію, нині президента Суспільного мовлення, якому ще недавно висловив недовіру колектив НТКУ, шляхом маніпуляцій і «договорняків» знову повернули до влади. Зрозуміло, що не останню роль тут зіграла партія “Батьківщина”. Але це, як стверджують аналітики, Піррова перемога політичного альянсу, до якого увійшли Аваков, Турчинов і Юлія Тимошенко.
Отже, призначення чи то пак «обрання» Аласанії на другий термін є антидержавним кроком і мета його — доруйнувати те, що поки що називається українським інформаційним простором. Його має завершити цей закликаний легіонер харківської групи.
Так звана харківська група добре відома. Століття тому, за часів Української революції і боротьби за відродження Української держави 1917—1920 рр., їхні попередники вже реалізували московсько-більшовицький проект. Тоді теж було розіграно карту створення запасної столиці у Харкові, щоб підмінити Київ. Таким чином і сьогодні Харків (харківське угруповання) готують як майданчик для майбутніх, тепер уже московсько-путінських проектів. Що там присутня рука ФСБ, Москви, для мене немає жодних сумнівів. Як нема жодних сумнівів щодо того, що руйнують систему українських ЗМІ не для того, щоб примітивно зачистити майданчики, привласнити нерухомість і майно. Маємо інформацію, що теле-радіостудійний комплекс на Хрещатику, 26, уже демонтують. Редакцію каналу «Київ» уже викинули з їхнього приміщення на Хрещатику, 6. Тимчасово його перевели на Хрещатик, 26, а згодом усіх заженуть під «олівець» (телестудійний комплекс на Дорогожичах). Відомий режисер, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леонід Мужук стверджує, що й «олівець» сам по собі незабаром може впасти, якщо таке «реформування» не зупинимо.
І тому ми, як представники громадськості мусимо вдатися до всіх необхідних важелів впливу, щоб змінити ситуацію, поки не пізно. Ми не можемо бути просто спостерігачами того, як нашу Українську державу, яку ми починали будувати на демократичних, національних засадах, зокрема й в царині інформаційної безпеки, через так зване роздержавлення прискорено ведуть до руйнації. Цього ми допустити не можемо.
Микола ГОЛОМША, голова партії «Патріот», співголови громадського об’єднання “Українська Альтернатива”:
— Доти, доки держава має ЗМІ, які підконтрольні тільки фінансово-промисловим групам, що продукують залежний контент, олігархічні групи, а через них Москва маніпулюватимуть суспільною думкою, керуючись лише своїми інтересами. Тому ми мусимо погодитись, що без впровадження суспільного мовлення кардинальні зміни в країні неможливі.
Наше Суспільне телебачення і радіомовлення України (НСТУ) утворене у формі публічного акціонерного товариства, 100 % акцій якого належить державі. Взагалі існують загальновизнані принципи функціонування суспільного мовлення. Одне із них — його незалежність від влади та бізнесу.
— У статті 6 Закону передбачено, що Статут цього медіа затверджується Кабінетом Міністрів України. Таким чином це дає змогу Уряду впливати на головний документ, яким у своїй господарській діяльності керуватиметься НСТУ. Зміни до Статуту також вносяться Кабінетом Міністрів України за поданням Наглядової ради НСТУ. На противагу цьому, було б доцільніше, щоб Статут НСТУ затверджувався Верховною Радою України, як представницьким органом влади. Це дасть змогу повніше реалізувати визначені у ст. 3 Закону принципи діяльності НСТУ, а також унеможливить потурання органом виконавчої влади, і насамперед Урядом, гарантій незалежності НСТУ.
Найсуперечливішими у Законі є статті, які стосуються фінансування медіа НСТУ та управління його майном. Закон визначає, що держава забезпечує належне фінансування НСТУ, яке передбачається окремим рядком у Державному бюджеті України та становить не менше 0,2 % видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік. Такий механізм фінансування дає владі важелі впливу на функціонування НСТУ.
Наприклад, 2017 року НСТУ повинна була отримати 1,28 млрд грн (близько 47 млн євро). Утім, державний бюджет на 2017 рік передбачає, що НСТУ отримає лише 970 млн грн, що створює на самому початку реорганізації дефіцит у понад 300 млн грн (Додаток № 3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік»).
Звичайно, згідно з Законом воно може отримувати прибутки від продажу власної теле- і радіопродукції, плати за користування авторськими та суміжними правами; державного і місцевих бюджетів; добровільних і благодійних внесків, пожертвувань фізичних і юридичних осіб тощо.
На практиці всі інші джерела фінансування (окрім фінансування з державного бюджету) ефективно ще не запрацювали. Більш того, майно НСТУ і надалі залишатиметься у власності Кабінету Міністрів, що надає владі ще один важіль впливу на це медіа.
Звернімося до досвіду Європи. Там Суспільне мовлення існує близько 90 років. При цьому вже відпрацьовані кілька схем його фінансування. Основним джерелом його фінансування мають бути внески громадян, але найчастіше життєдіяльність ЗМІ підтримує кілька джерел. Основне джерело фінансування — це збір від телеглядачів і реклами. На другому місці за поширеністю — «держбюджет і реклама», на третьому — «збір з глядачів + реклама + безпосередня бюджетна підтримка».
Одним із перших незалежних каналів, що завоював нині світову популярність, стала компанія ВВС. Телебачення фінансувалося за рахунок глядацьких внесків ще з часів зародження ТБ. На сьогодні внесок глядачів становить 70 %, решта — реклама та підтримка з держбюджету. Контроль діяльності здійснюється спеціальною радою з 12 осіб, яких призначає королева на підставі пропозицій уряду.
Схема фінансування громадського телебачення за рахунок спеціального збору поширена і в інших країнах Західної Європи. У Швейцарії на ці кошти існує близько 7 телеканалів і 18 радіостанцій, які ведуть мовлення на декількох мовах. Мовне розмаїття при невеликій кількості населення стало причиною рекордного для Європи розміру збору: 169,15 швейцарських франків за радіо плюс 293,25 за телебачення. Від сплати збору звільняються пенсіонери та люди з обмеженими можливостями. При цьому така плата покриває тільки 70 %, а решта — реклама, яку, звичайно, намагаються обмежити, щоб глядач бачив різницю між комерційним каналом і публічним.
За способами оплати існує також велика різноманітність. Наприклад, у Польщі, Румунії, Сербії, Македонії, Чехії, Великобританії оплата за суспільне ТБ включена в рахунок за електроенергію. Але не всі вважають це справедливим, оскільки не всі, хто платить за електроенергію, дивляться ТБ.
Щодо України, то ми на етапі підготовки законодавчої бази для суспільного мовлення обрали різнопланові джерела фінансування, які наразі, окрім державного ще не запрацювали належним чином.
Інша, не менш важлива проблема — це діяльність регіональних мовників (обласних державних телерадіокомпаній (далі — ОДТРК) та їхнє фінансування, яке б забезпечувало справжню незалежність від впливу місцевої влади на місцеве телебачення. Багато хто вважає, що достатньо перебудувати державний телеканал на громадський, і він відразу стане незалежним, даватиме якісний, об’єктивний матеріал. На превеликий жаль, це не так.
У нас досі не визначено, яким чином буде забезпечуватися медіапростір у регіонах, і насамперед — щодо його фінансування. Не дав відповіді на це питання і Уряд, ухваливши 5 серпня 2015 р. горезвісну постанову № 567 «Деякі питання утворення публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України». Вищезгаданою постановою запущено процес реорганізації 32 суб’єктів медіа простору — Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, Державна телерадіокомпанія «Культура», Державна телерадіомовна компанія «Крим» і всі обласні державні ТРК.
Отже, можна з певністю стверджувати, що маємо відсутність чіткої концепції побудови Суспільного телебачення і радіомовлення в Україні. Це виявляється насамперед у:
а) недосконалості територіальної структури Суспільного телебачення і радіомовлення в України, який би враховував необхідність забезпечуватися медіапростір у регіонах;
б) залежності від суб’єктивних чинників фінансування Суспільного телебачення і радіомовлення;
в) як наслідок, збереженні економічних чинників впливу на Суспільне телебачення і радіомовлення.
За всіма подіями, що відбуваються з так званим реформуванням українського медіапростору простежується не лише низка недоопрацювань і системних помилок, а й кримінальний шлейф. Євген КАЛЕНСЬКИЙ, екс-віце-президент НТКУ торкнувся недавніх сторінок з біографії Зураба Аласанії, коли він був гендиректором НТКУ.
Ніби підсумовуючи дискусію на круглому столі, співголова Української Альтернативи, академік НАПНУ, член Головної ради Товариства «Просвіта» Георгій ФІЛІПЧУК зауважив, що тут зібралися небайдужі люди згідно зі своїм конституційним правом ст. 17 Конституції України. Там зазначається, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
— За умов нинішньої російсько-української війни не лише кожне слово, — сказав він, — а й чин мають величезну потенційну вагу. Перемагає або зло, або добро. Якщо ми не байдужі до долі своїх співвітчизників і нації, держави, то зобов’язані звернутися до нашого народу, де українці як титульна нація становлять 90,6 % на теренах України. По всіх законах України і ООН вона наділена всіма правами державної нації. Ще французький психолог і філософ Гюстав Лебон у праці «Народи і нації» писав: «Народи можуть багато чого втрачати на своєму шляху — територію, ресурси, навіть державність. Але вони здатні повертати втрачене за однієї умови — якщо зберегли душу свого народу». Так от як раз за душі українців, проти їх колонізації одвічним нашим ворогом сьогодні триває війна і на східному фронті, і в інформаційному полі.
— Хіба сьогодні в діях окремих представників влади ми не бачимо пролонгації постколонізаторської політики? — запитує він. — І ми хочемо, щоб у нашому інформаційному просторі були інші речі? Вони кажуть: говорімо спочатку про економіку, а вже потім про душу. А я хотів би зробити таку поправку. За останніми даними міжнародних експертів — Асоціації бухгалтерів, Україна посідає «почесне» 3-є місце в світі за рівнем корупції, — 1-е — Азербайджан, 2-е — Нігерія. Корупція в Україні сягає 46 %! Що таке 46 % для України? Це 1 трильйон 93 мільярди гривень! Таку цифру нам навіть важко собі уявити. Якби ми за останні роки бодай на 10 % зменшили рівень корупції, то Україна отримали б більше 100 млрд грн, які можна було б використати для розвитку і консолідації нації. На те, що формує українську душу, її інтелект.
А тим часом чотири олігархічних групи в Україні, які ніколи не мали спільного з українською душею, які ніколи не мислили українськими категоріями (бо для них Україна територія, на якій можна безкарно заробляти неправедні статки), окупували 76 % теле- і 93,5 % радійного інформаційного простору. То як можна сьогодні, коли нація воює, вийти переможцем у смертельному двобої з переважаючою силою зла, без потужної зброї захисту — інформаційної?
Георгій Філіпчук неспроста згадав про внутрішню окупацію. До цього спровокував його, зокрема, виступ на круглому столі радника прем’єр-міністра України, віце-президента Академії економічних наук України Анатолія Пашка. Академік дозволив собі зневажливо, принизливо відгукнутися на вимогу учасників говорити державною українською мовою. Цей радник третьої особи в державі прирівняв українців до індіанців США. Але з тою різницею, що вони не переймаються станом своєї мови. Що ж, повідомлення про нашу смерть, про що мріє Москва і їхні офіціанти — п’ята колона всередині нашої країни, є передчасним. Незбагненним є той факт чому «друзі народу», примостившись у верхніх щаблях української влади, безперешкодно продовжують свою руїнницьку роботу не лише в царині інформаційної безпеки.
