Ольга ЖМУДОВСЬКА
Минув місяць відтоді, як 24 серпня 2017 року відбулася прем’єра нового українського фільму “Червоний”, створеного режисером Зазою Буадзе за сценарієм Андрія Кокотюхи. Фільм вражає і довго “тримає”, пробуджуючи потужні асоціації, примушуючи згадувати все, що за останні 25—30 років стало можливим, нарешті, дізнатися про людей, яким завдячуємо своїм українством, які свідомо вибирали небезпеку, аби убезпечити від зникнення народ.
І хоча більшість авторів рецензій і відгуків про фільм говорять про деякі недоліки стрічки, в підсумку можна зазначити, що недосконалості картини пояснюються вельми характерною рисою для майже всіх сучасних українських картин про сталінський період — намаганням втиснути в обмежену екранним часом кіноповість якомога більше інформації про жах і нелюдськість самої системи, яка панувала в радянській державі.
Саме тому постаті головних позитивних героїв і стосунки між ними відображено дещо схематично, а образи негативних героїв — майже карикатурно. Цей фільм — насправді велика творча перемога, бо кристалізує всі ті знання про українських повстанців проти радянського (та й усіх інших антиукраїнських) режиму, дає можливість побачити характер і особистість українця, що після гартуючих і формуючих характер років опору на рідній землі опинився у неволі. Фільм насправді про те, чому українців неможливо приборкати, переучити, пригріти й змусити забути про Україну.
Творцям стрічки вдалося показати по-справжньому цікаву особистість головного героя і не впасти за звичкою в українську традицію “поетичного кіно” — прекрасну, як надбання українського кінематографа, але згубну для сучасного українського кінотворення, від якого час і процеси у світовому кінематографі вимагають більшого різноманіття форм творення.
Бо “Червоний” — один із небагатьох українських фільмів, які можуть привернути увагу, зацікавити, викликати захоплення не лише внутрішнього, українського глядача, а й позмагатися напругою та вигадливістю подій за глядача іноземного. І хоч підґрунтя, сенс подій у одному з ГУЛАГівських таборів наприкінці 40-х років минулого століття зрозумілий лише тим, хто знає справжню українську історію, але драматичність відчайдушного опору нелюдській системі сталінських таборів політичних в’язнів, величезну частину яких складали українці, може тримати увагу глядача в будь-якій частині світу, навіть непідготованого до розуміння реалій тих обставин.
У будь-якому разі вдалося створити бойовик, здатний зацікавити не згірш, ніж, для прикладу, знаменитий американський “Танго і Кеш” зі Сталонне в головній ролі. Та все ж головна аудиторія кінострічки — ті, що знають історію, і радує факт, що тепер у цю категорію вже потрапляють нинішні школярі й студенти, які навіть в очолюваних колишніми комсомольцями навчальних закладах хоча б коротко, але отримують правдиву інформацію. Тож хоча автор сценарію, написаного з власного ж роману, Андрій Кокотюха і зазначав, що книгу писав за розповідями чотирьох колишніх бранців ГУЛАГу, і що саме вони, а не Червоний (його зіграв Микола Береза, актор, режисер, директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса) є головними героями роману, все ж саме він, повстанський ватажок — у центрі уваги. І правомірно: бо саме він є відповіддю на запитання, якими ж були ті незламні дивовижні люди, яких і нам, їхнім дітям, родичам і співгромадянам, складно уявити реальними людьми.
Бо вони з’являлися на полотні історії не з елітних ліцеїв і військових шкіл. На формування їхнього патріотичного світогляду не працювали найкращі професори з військових наук, на їхнє гартування не витрачали величезних державних коштів, їм не обіцяли зоресяйного кар’єрного зростання і слави у віках. Звичайні діти зі звичайних, гноблених за українство сімей, одного дня вирушали у небезпечні походи — і багатьом із них не судилося дожити бодай до зрілості.
Глядач у кінотеатрі, що не читав роману Кокотюхи, не знає, звідки і з яких пригод прийшов у табір той незвичайний і упертий Червоний, але одразу розуміє, що за ним прийшла і його репутація, з якою Червоного одразу визнають провідником усі в’язні — принаймні політичні, серед яких не лише українці, а й литовські “Лісові брати”, і представники інших народів, що опиралися радянській системі. Відображений у фільмі поділ табірних в’язнів на політичних, кримінальних, “доходяг” і “зсучених” (тих, що пішли на співпрацю і прислужування табірному начальству) — важлива лінія. І хоч втілена часом схематично, уривчасто, але дала можливість побачити, як саме різняться люди, які опинилися в однакових обставинах, але з різних причин, і керуються різними мотивами.
Отож саме в цій площині зображено найважливішу лінію протистояння і зближення Данила Червоного із другим головним героєм — Віктором Гуровим (його зіграв Олег Шульга), також українцем, але народженим і вихованим в іншій частині України, на радянській Чернігівщині. Гуров — військовий льотчик, якого збили над окупованою німцями територією, після чого він зумів пробитися до своїх, але потрапив до таборів за підозрою у дезертирстві.
Власне, звичайна практика для тих часів — параноїдальна недовіра сталінського НКВД до власних громадян, навіть героїв, була чи не нормою в тій “радянській” державі. Для Гурова Червоний — ворог, бо протистоїть його лідеру Сталіну, якого Гуров продовжує обожнювати попри все, що сталося з ним. Таких як Гуров, що, переживаючи катування сталінських посіпак, гинули, але вірили, що стали жертвою жахливої помилки, а не сталінської політики, у ГУЛАГу були мільйони. Чому вірили? Можливо, це було єдиним виправданням усього їхнього попереднього життя, відмовою від власної особистості заради інтересів “родіни”, виправдання зрад і наклепництва на близьких людей, байдужості до трагедій тих, кого засудили раніше…
Гуров виріс у радянській частині України, і лише в таборі зустрів людину, яка залишилася собою і — насамперед — українцем. Важливо, що й автор сценарію Андрій Кокотюха, і режисер Заза Буадзе підкреслюють, що Гуров — не мерзотник. Він насправді хороша людина, яка прагне бути чесною, вірною своєму народу, яка здатна любити. Та в системі координат, у якій він був вихованим, у якій зрада на догоду владі є честю, усі його чесноти виявляються фальшивими і стають джерелом його особистих страждань і причиною підлот щодо інших людей.
Протистояння з Червоним, для якого табір не став рабством, а лише кліткою, примушує Гурова відчути фальш власного існування, жахнутися тому, що майже перетворився на виконавця чужої злочинної волі. Саме момент, коли два українці почали діяти спільно, захищаючи свою людську гідність, є чи не найважливішим у кінофільмі. Гуров, врешті, гине, і питання, чи зміг би він до кінця визнати правоту Червоного, чи став би його соратником надалі, залишається без відповіді. Але відповідь на нього може дати будь-хто з українських глядачів, бо всі ми донині існуємо в тому шаленому протистоянні українства і радянщини.
І нині на території України відбуваються сутички Гурових із Червоними, і нині їхні нащадки стають перед вибором: хто їм ближчий, зрозуміліший? Події останніх чотирьох років української історії засвідчують, що дух, ідея, які допомагали Данилові Червоному і його побратимам перемагати в найжахливіших обставинах, виявилися живими і непереможними, проявившись через півстоліття у зовсім юних українських громадянах найвеличнішим чином. Діти покоління, яке виховували як Вікторів Гурових, виявилося дітьми Данил Червоних.
