Лікування від валуєвського лінгвоциду

Олег ГРИНІВ, професор, м. Львів

Як повідомляли засоби масової інформації, щоб працювати провідником (чи провідницею) потяга в нинішньому Казахстані, треба скласти іспити з казахської мови й історії казахського народу. Тепер уявімо, що такий порядок запроваджено в Україні. На реакцію не довелось би довго чекати. Приміром, нардеп Тетяна Бахтєєва як доктор медичних наук, напевно, вимагала б скасувати цю норму, бо кандидати для роботи в поїздах від української мови відчують болі в головах, а ще, можливо, захворіють на кок люш від вимови деяких звуків, що не властиві “языку” москалів.

Зате добре знаємо: закон Колесніченка—Ківалова на здоров’я українофобів начебто вплинув позитивно, тому донбасівська депутатка його підтримала. Невже медичка так низько оцінює інтелектуальний рівень наших громадян, що сумнівається в їхній спромозі вивчити державну мову? Бахтєєва навіть звинувачує нашу владу: “Лично я, как депутат и гражданин (коли вже ворогів України позбавлятимуть українського громадянства? — О. Г.), выступаю категорически против предложенной реформы образования. Нововведения не несут цели дать высокий уровень образования, выпускать из школ квалифицированных учеников. Реформа наоборот затягивает процесс учебы, ухудшает доступность образования”.

Вона навіть переконана, що цю реформу скоро скасують, бо, як знаємо, для її однодумців державна українська мова — як червона плахта перед розлюченими биками. Не можу збагнути, чому виборці допустили таких українофобів до парламентської зали. Послухаймо, що говорить патентований “опозиціонер” з табору перефарбованої бандоолігархії Юрій Бойко про вересневий виступ президента перед парламентом: “Выступление президента разочаровало… мы так и не услышали, каким образом будет развиваться страна.

У Порошенко нет плана, нет четкой картины, нет ответа, как преодолеть экономический кризис”. Напевно, такий план чи таку чітку програму мають прихильники Януковича. Про план регіоналів ми дізналися з так званих “Харківських угод”, які узаконювали на тривалий термін перебування в українському Севастополі військового флоту ворожої держави, що дало змогу чекістській Російській Федерації окупувати Кримський півострів.

За сприяння Януковича і його партії, чільне місце в якій посідав Ю. Бойко, розпочалася нинішня економічна криза. Згадаймо, які кошти вивезли за кордон! Сподіватися, що опозиційний (насправді АНТИДЕРЖАВНИЙ) Бойко виведе Україну з кризи, марно! Його мета інша: виставити себе перед світом у такому світлі, що лише Бойко як майбутній претендент на посаду президента має оптимістичну економічну програму для сплюндрованого москалями (союзниками чи наставниками бандоолігархів у Верховній Раді України) нашого Донбасу і цілої держави, яку неодмінно перетворить на московську колонію за білоруським варіантом.

Тоді буде “розв’язане” мовне питання, цебто потоптані паростки української мови як державної. Українофоби бунтують тому, що державну мову тепер мають вивчати ґрунтовно в школах національних меншин, а це, з одного боку, віддаляє українців від Московії, а по-друге, сприяє утвердженню української політичної нації на українській мовній основі. Тут доречно нагадати слова нашого філософа мови Олександра Потебні: “Мова є заразом шлях усвідомлення естетичних і моральних ідеалів, і в цьому відношенні відмінність мови не менш важлива, ніж щодо пізнання”.

Безумовно, вивчення державної мови не заважає представникам національних меншин удосконалювати знання рідної мови за прикладом цивілізованих країн. Водночас запитаймо: чи можуть українські громадяни не знати державної мови? Як вони можуть працювати для українського суспільства? Відрив України від Московії має не лише політичне й економічне значення, бо українці посилять безпосередні контакти з передовими європейськими й північноамериканськими народами, а й допоможе остаточно покінчити з “пропащим часом” (М. Драгоманов), який настав після Переяславської унії (1654 р.). Його наслідки плачевні!

За сто років після скасування Гетьманщини кількість шкіл на ту саму кількість української людності скоротилася майже вдесятеро. Треба зазначити, що раніше українські школи підтримували Церква й січове козацтво. Наприкінці ХVІІІ ст. наша Церква залежала від Москви, а січове козацтво перестало існувати. Після Полтавської трагедії війна Московії проти України була спрямована насамперед проти нашої мови. Вітчизняний дослідник Олександр Бордґард (1919— 2002 рр.) писав: “У тій перманентній війні проти України, яку вела Росія в усі часи свого існування, немалу роль відіграла й боротьба за знищення української мови як основи української культури та національної ментальності. Ми сьогодні, коли ця боротьба загострилася до нечуваних масштабів, розуміємо це краще, ніж будь-коли”.

Боротьбу проти української мови імперські українофоби навіть “обґрунтовували” посиланням на доморощених яничарів. Імперський міністр внутрішніх справ граф П. Валуєв писав: “Сами малороссияне весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. Як вважають дослідники, під “малороссиянами” граф мав на увазі лише перевертня, донощика М. Юзефовича, що походив з козацького роду, але запродався поневолювачам. Читаючи ці слова, відразу відчуваєш їхню упередженість: адже перший класик нової української літератури працював у Полтаві, що була поневолена москалями і не могла зазнати польського впливу.

Цікаво, що на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському (1903 р.) власті дозволили виступати українською мовою лише галичанам, які приїхали з Австро-Угорської імперії. Проте заборону влади порушила відома письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки. Невблаганний час змушував поневолювачів відступати. Через рік у академічному збірнику “Статьи по славяноведению” в Петербурзі була надрукована українською мовою стаття М. Грушевського “Загальна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”.

Наприкінці минулого століття в хорі українофобів зазвучав голос “великого гуманіста” А. Солженіцина, який тоді поселився в американському штаті Вермонті: “…В отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованый немецкими и польски ми словами, и соблазн отучить карпатороссов (українців Закарпаття. — О. Г.) от русской речи, и соблазн полного украинского сепаратизма”.

Українофоб, мати якого Таїсія Щербак з українського роду, не переймається тим, що у Львівському університеті читав лекції історик М. Грушевський — і галицькі студенти розуміли його українську мову. Зрештою, порівняймо мову творів наших письменників ХІХ— початку ХХ ст. галичан Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Михайла Яцкова і наддніпрянців Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького та Михайла Коцюбинського — побачимо, що Збруч не розділив української людності на дві національні спільноти за мовною ознакою. Звісно, намагання реанімувати українську мову в змосковщених регіонах і серед національних меншин — завдання непросте.

За часів тоталітарного режиму компартійна влада спрямовувала свої зусилля на безпардонне знищення української мови в тих регіонах, де вона зберігалася в містах. Ідеться про Західний регіон, зокрема Львів як місто з міцними українськими традиціями. Навіть була схвалена окрема постанова про “виховну роботу” серед населення Львівщини, а обласну компартійну владу очолив В. Добрик, протеже генсека Брежнєва.

Проте за час, що минув після виходу України з совєтського “іга”, проблемам реукраїнізації населення, тіснішим контактам українців сходу й заходу не приділялося належної уваги. Винятком були лише Різдвяні свята, коли школярі зі східних областей приїжджали в Галичину, ознайомлювалися з національними традиціями. Не можна схвалювати кадрову політику, коли на відповідальні державні посади наставляли осіб, що не знали державної мови. Іноземцям, проти яких порушені кримінальні справи на бать ківщині, надавали українське громадянство з порушенням чинного законодавства.

Звідси — феномен колишнього керівника Одещини М. Саакашвілі, що негативно впливає на образ нашої держави за кордоном. Треба наголосити, що й нині державні посади посідають громадяни, які за кілька років не спромоглися вивчити державної мови. Попри вжиті парламентським керівництвом заходи, частина парламентарів виступає на пленарних засіданнях мовою агресора. Збереженню мовного статусу в Україні чимало сприяє діяльність УПЦ МП, яка підпорядкована клерикалам у державі, що веде агресивну війну проти України, а до української мови ставиться негативно.

Існування такої конфесії в нашій державі суперечить елементарній логіці. Мова агресора лунає в тран спорті. У міських маршрутках, як правило, частують пасажирів записами “Шансону” й “Русского радио”. Не дає належного прикладу телебачення. Не кажу вже про оголошення, в яких рясніють “зуд”, “шкоднік” та інші подібні шедеври. Не виняток у цьому навіть “Голос Америки”, який транслюється в Україні. Заходи, які вживає Міністерство культури, не дають відчутних наслідків. Зрозуміло, не обійтися без санкцій проти відповідних суб’єктів права. Хіба не так діють у Франції, Польщі чи інших державах? У багатьох навчальних закладах також не дотримуються конституційної норми про мову. Приміром, на перервах керівники шкіл і вчителі розмовляють з учнями чи технічними працівниками мовою агресора. Прикро, що деякі керівники вишів навіть на телебаченні ігнорують державну мову. Те саме треба сказати про масові заходи на різних рівнях.

Надзвичайно тривожне становище з періодичними виданнями. Навіть у кіосках і в поштових відділках міста Львова не вдасться купити таких газет, як “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “Українська літературна газета”. Зате вони заповнені примітивним російськомовним мотлохом. Коли слухаю мову нинішньої памолоді, стає моторошно. Рясніє груба нецензурна лексика, вульгарність, яку можна кваліфікувати як хуліганство й притягати до кримінальної відповідальності. Задумуймося над питанням: за що вмирають наші юнаки на Донбасі? У суспільну свідомість обивателя вкарбувалася “мудрість”: “Главное не язык, а чтобы человек был хорош!”.

Пригадую, як у гірському районі військовий у званні капітана чи майора заявляв: “Главное, чтобы было понятно, а не язык”. Тодішні українофоби виправдовували своє несприйняття української мови “железным аргументом”: “Я говорю языком Ленина!”. Звісно, мови Маркса вони не знали. Маємо усвідомити, що Москва дотримується правила: “Русский мир” там, где господствует русский язык!”. А де панує “язык”, там у будь-який час може з’явитися “русский солдат”, щоб захищати “русскоязычное население”. Не треба забувати, що процес реукраїнізації гальмується тим, що великий бізнес потрапив у неукраїнські руки. Ще донині держава не створила повної соціальної структури української нації. У таких умовах про національно-духовне відродження говорити важко.

Мова агресора панує монопольно в деяких галузях народного господарства. Приватні власники цинічно не дотримуються чинного законодавства про мову. Мають рацію ті аналітики, які пропонують звернути особливу увагу на підтримку національного малого й середнього бізнесу. Ще в довоєнний час у галицьких областях кооперація досягнула широкого розмаху в різних сферах. Нині найактивніші наші громадяни виїжджають працювати за кордон, де готові на будь-яку некваліфіковану працю. Як залучити цих людей до праці на рідній землі? — це питання, яке стоїть перед патріотичними бізнесменами. Проведення територіальної реформи в нашій державі може мати протилежні наслідки в справі утвердження української мови. Усе залежить від того, хто очолить органи місцевого самоврядування. Не може не турбувати те, що в Україні нема потужної національної партії, яка б захищала інтереси української людності.

Утратив колишні позиції Народний рух України. Відсутні інші партії національної орієнтації. Нема парламентської фракції партії “Свобода”, яка реагувала на порушення народними депутатами мовного статусу. Захистити й утвердити державну мову можуть державні органи, але вони проявляють байдужість. Отож треба зважати на реалії. Гадаю, що варто подумати над перетворенням ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка в національну патріотичну партію, навколо якої згуртуються інші патріотичні сили.

Для цього не доведеться докласти надміру зусиль. За програму такої партії доцільно взяти Програму НРУ, який нині потрапив під вплив олігархічних сил, а їм національні інтереси чужі. Інші патріотичні сили мають виступити єдиним блоком, поставивши в центр своєї діяльності надання Українській державі національного характеру. Трагедія нинішніх партій у тому, що вони, як правило, перетворилися на бізнес-клуби, які обслуговують певні олігархічні групи. Всеукраїнське Товариство “Просвіта” народилося як культурно-просвітницька організація.

Нині доцільно надати їй політико-просвітницького характеру. Нова партія має спиратися на національний середній і малий бізнес, який зацікавлений у послабленні впливу великого бізнесу і демонтажу олігархічної системи, створеної переважно за президентства Л. Кучми. Нині міжпартійна боротьба не відповідає національним інтересам. Якщо така політика триватиме надалі, Україна як незалежна держава і як нація приречена. Хоч як дивно, нам доводиться повертатися до 1991 року, коли Народний рух України не був вчасно перетворений у політичну партію. Гору взяли безпідставні амбіції, кишеньковий “вождизм”, далися взнаки міжусобиці. Наслідки очевидні: встановлена олігархічна система з бізнес-партій, яким чужі національні інтереси, пригальмоване національне державотворення, національним інтересам протиставлені корпоративні інтереси, мета яких — надзбагачення за рахунок мільйонів знедоленого населення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment