Одвічні скарби Копаної гори

Василь ГЛАГОЛЮК, заслужений працівник освіти України, просвітянин

Василь Клічак — уродженець села Рудники Снятинського району на ІваноФранківщині, очолює Видавничий Центр “Просвіта”, доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, лауреат літературних премій, автор збірок віршів “Дощовий годинник” (1989), “Пелена” (2003), “Вздовж дарованих Божих днів” (2015), низки публікацій у часописах.

Ось переді мною нова збірка поета0вісімдесятника “Копана гора”, яка вийшла у світ 2017 року. Вона складається з розділів “Копана гора” та “Мізерніє усе малозначуще”. Автор залишається вірний темам, досліджує людський дух, красу. У своєму передньому слові Дмитро Дроздовський пише: “Копана гора” — поетична збірка, в якій схоплено життя.

Це своєрідна відповідь посткатастрофічному часу… Це поезія хоча й мінімалізованої метафоричності, проте особливої символічності. Їй притаманна символізація світу”. Читаючи “Копану гору”, помічаєш, що ця збірка тематично продовжує попередні збірки, тут багато портретів сьогодення, осмислення сучасних подій і речей навколишньої дійсності. Автор не обійшов увагою злободенну тему війни. Одного з опублікованих раніше з “атовських” віршів — “Присутність Божої руки” — шанувальники поезії називають шедевром. Цікаві присвяти й водночас портрети “Спартак” академікові Михайлові Слабошпицькому, “Слово” — вчительці О. В. Слобідник, “Священний ідеал” — патріотові, колишньому політв’язню Дмитрові Жовтяку, поема-реквієм “Сім затихлих струн” (“Тютюнник”, “Забаштанський”, “Діденко”, “Римарук”, “Череватенко”, “Перепадя”, “Талалай”). Іванові Драчеві присвята називається “Стефаник”, Володимирові Стеблюку — “Іловайськ”, Вадиму Свириденку — “Дебальцево”. В диптиху читаємо про Гагаріна і Сикорського.

В іншому диптиху — про чоловіка з Котовська і козака нерозіп’ятого… Автор у світовідображенні зберігає свій стиль, розгортає образний лад, нічого не вигадує, просто має талант помічати, вміє реальний образ переплавити на художній. Це також відчувається в його віршах, коли він пізнає час: “Восени 1940-го”, “Восени 1943-го”, “Влітку 1962”, наділені пізнавальністю — “Шевченко у Нижньому Новгороді (1857—1858)”, “Хлопчики”, мікропоема “Марафон”, поема “Ниті розмов і доріг”, балада “Пригода” та інші. Поет прагне істини, тому не захоплюється фантазіями, він вдумується в реальне існування енергії миті, шукає і знаходить правду в суперечливому бутті, осягаючи позитиви і негативи життя, дотримується точності в творенні образу, навіть якщо це стиль ліричного щоденника, коли “виразніша стала мова”, він залишається невтомним ліриком, справжнім поетичним майстром слова.

Його поезії хвилюють. Особливо зворушливий вірш “Сповідь”, присвячений пам’яті батьків Йосипа і Марії. Сльозу викликає вірш “Де Україна?”, в якому поет спрямував думку на загиблих під Крутами, а завершує її так: Де Україна? — в хлопцеві отім, що муки ледь витримує в полоні. Й наперекір всім недругам своїм душею українця не холоне. У розгорнутій післямові “Золото поета” відомий поет, лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк, зауважує: “Слово поета у кожному випадку викликане перш за все інтенсивністю переживання… Василь Клічак, вступивши в пору життєвої і творчої зрілості, збагнув, що найбільший скарб закопаний якраз на горі його дитинства. Вона береже не тільки казки дитинства і легенди юності, а й золото життєвої правди багатьох поколінь співвітчизників автора. Береже і його щире золото”. Побажаймо ж авторові успіхів!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment