Палітрою їй слугувала веселка

Іван КОРСАК

Спливло вісімдесят літ, як відійшла у засвіти прекрасна українська художниця, чиї роботи в стилі постімпресіонізму відомі не тільки на європейському континенті, — Софія Левицька. А ще вона немало доклала праці, аби дух українського народного мистецтва спопуляризувати далеко за межами землі нашої.

Софія Пилипівна — рідна сестра письменника, лікаря Лесі Українки і Олени Пчілки, міністра охорони здоров’я УНР Модеста Левицького. Життя судило сестрі й братові несхожі дороги: Модеста Пилиповича вони повели з України через Грецію, Італію, Австрію, Польщу на Волинь, яка ще тоді була під польською займанщиною, а Софії доля судила Париж, де й прожила до останніх своїх, то щасливих, то неймовірно стражденних років. Не було в них змоги бачитися часто.

Останнього разу Модест Пилипович з українським прем’єром у екзилі В’ячеславом Прокоповичем, побратимом часів їхньої революції, відвідали Софію у вельми скромній, але затишній майстерні на Монмартрі. Вони жваво сперечалися про український клас в Ekole dе Paris, паризькій школі мистецтва. — Немає такої школи, — дражнив Софію Прокопович. — Є іспанська, італійська, українська, польська, от побачите, збіжить час і будуть виставки окремо по різних націях… Бо який би модерн і постмодерн не являвся на світ, а без національного колориту — то все дистильована водичка… І листами не часто обмінювалися сестра з братом.

Софія скупо писала про себе, бо вельми радіти нічому — з першим чоловіком-алкоголіком не склалося, дочка тяжко і безнадійно хвора. Зате душу відвела на мистецьких справах, ще й каталог виставки галереї Гійома в одному з листів додала. У каталозі поряд із Модільяні, Матіссом, Ван Гогом роботи Олекси Грищенка, що був першим захопленням Софіїної юності. Зате з якою втіхою ділиться радістю: вона разом з поетом Роже Аляром переклала французькою Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки” та оздобила їх власними гравюрами.

Від болю життя та негараздів, пише Софія, тікаю у світ казкових образів — у поважному мистецькому колі гарну оцінку здобули її роботи “Вершники”, “Білий одноріг у райському саду”, “В зачарованому городі”. — То особливий феномен, українські жінки-художниці, які викликали у Парижі справжнісінький фурор, — ділився Прокопович з Левицьким своїми відвідинами Парижа. І нагадував сказане іншим славетним митцем, Пікассо: — Якби нам хоч одна така художниця, як Катерина Білокур, ми змусили б говорити про неї весь світ. Модест Пилипович пізнавав знану змалку вдачу своєї сестри — ані під нігтем заздрості до чужого успіху, щира втіха удачею інших.

Ось із захопленням пише про Соню Делоне з Граджиська Полтавської губернії, що вийшла тут заміж за відомого француза і здобуває вже світову славу — вона не тільки створила окремий напрям у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує всю французьку столицю у кольори далеких полтавських ланів. І не вицвітуть ті кольори з уяви художниці навіть через багато десятиліть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: “Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підперізують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо. Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем.

Проїжджають великі підводи з нервовими і швидкими кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості a la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі”. Серйозні знавці дедалі частіше говорять про унікальний фресковий живопис перемишлянки Софії Зарицької, якій митрополит Шептицький допоміг вивчитися. Ганна Старицька, родичка Михайла Старицького, по закінченні Софійської академії мистецтв знайшла свій стиль у “неформальному мистецтві”, створила вишукані серії абстракцій та колажів, нове слово сказала в оформленні книг.

Харків’янка Хана Орлова своєрідно стилізує ідеї авангарду в скульптурі. Картини полтавки Марії Башкирцевої експонуються в музеї д’Орсе в Парижі, в музеях Ніцци. “А сама я зараз працюю, — пише Софія, — над ілюстраціями до поеми Поля Валері “Змій і Жуенвільський літопис”. Водночас готуюся до виставки у Варшаві. Там, до речі, будуть також і гравюри художника з Волині Ніла Хасевича з його вельми цікавим волинським колоритом”. Звісно, небагатослівна Софія про себе. Але це про неї знаний символіст Еміль Бернар скаже: “То є істинно чарівна душа. Її слухати можна наче музику, музику душі. Всі почуття дзвенять в її голосі і, видавалося, що вона не від світу сього. Коли Софія тримала пензель в руках, то палітрою їй слугувала, напевне, веселка. Своїм творчим генієм, своїм індивідуальним чуттям Левицька заслуговує те достойне місце, якого домагаються їй і надають першокласні художники”.

Гійом Аполінер у захопленні від робіт Софії на першій виставці кубістів в Осінньому Салоні, гарні відгуки у пресі про персональну Софіїну виставку в галереї Вайгля. А ще портрети, які дають Левицькій зарібок, пейзажі, дизайнерські роботи… Поль Валері писатиме Емілю Верхарну про Левицьку: “Я щасливий, що мав можливість зустріти людину такої високої душевної проби”. Виставки Софії у Львові, Празі й Берліні викликають дискусії у фахівців, і не лише у них. Через десятиліття роботи Софії подолають океан і демонструватимуться в Сполучених Штатах, у Пітсбурзькому університеті… Як тільки люд наш розкидало по світах, — думалося над сестриним листом Модесту Пилиповичу.

— Люд той, незалежно від національності, що походить з землі української, по мачинці творить світову культуру. А чи вдасться колись зібрати їхні імена та сказати, що то і наша гордість? Чи судить доля бодай колись зустрітися із сестрою, поговорити про все на світі, як поспішали тоді в Парижі натішитися розмовою? Доля розпорядиться зустрітися сестрі з братом лише в посмертних споминах Софії, де пригадає вона різні бувальщини з літ молодих. “Жила я влітку на дачі коло Василькова, дві станції залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була зима, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним, бо пошти не було, щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині.

Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на дорогу не зважав він: одна думка була, щоб допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, та й каже: — На тобі гроші, тільки не кажи Зіні (то його дружина), бо бачиш, як трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для тих бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки. …Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона про те не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав. Така вже була в нього натура, що для другого останню сорочку з себе зняв би… Нічого йому ніколи не треба було, і ходив він так одягнений, що люди не раз з нього кепкували, а жінка навіть нарікала й казала жартуючи: — Я тобі пошию піджак зі своєї старої спідниці, то ти ще й скажеш, що добре. То воно може й справді краще буде, ніж те, що ти носиш.

…Мати наша його найбільше з усіх нас, — а нас шестеро було дітей, — любила. Він найстарший був. І ніхто з нас не мав ані найменшого жалю, ані заздрості ніякої, що його найбільше мати любила, бо всі ми його любили й шанували, й почували, що його душа найкраща…” Двоє таких прекрасних мистців з однієї сім’ї, які пішли такими несхожими життєвими дорогами, як і шляхами мистецькими… Але обоє вони вартують куди пильнішої нашої уваги. Роботи Софії Левицької зберігаються в приватних колекціях Франції, Італії, Польщі, Німеччини та інших країн, окремі побували вже не тільки в американському Пітсбурзі, а й демонструвалися у Японії та інших неблизьких краях.

Деякі сусіди зовсім не проти зарахувати ім’я Софії до свого національного набутку; раптом з’являються її біографії, де місцем народження художниці називають замість Вихилівки на Поділлі місто Ченстохов і належить вона, мовляв, до польської культури. Іншим сусідам і зовсім не властиво церемонитися. Ім’я “София Филипповна Левицкая” зустрічаємо в “Рейтингах русских художников. Женщины-художницы”. А що думала та “русская” мисткиня, то вельми зримо постає з її композиції “Визволен ня Польщі”. Там Юрій Змієборець не зі зміюками бій веде, а з орлами: ось він уже здолав двоголового і той повержений на землі лежить, ще один у небі, але й того наздожене прудкий спис Юрія… Коли я писав “Тиху правду Модеста Левицького” і там один із розділів присвячувався сестрі Софії, то ще не густо було публікацій про творчість і життя художниці.

Слава Богу, вже є видатна праця Віти Сусак “Українські мистці Парижа. 1900— 1939”, Ореста Голубця “Мистецтво ХХ століття: український шлях”, низка інших вагомих робіт. Гірчило тільки, як перечитував “Український авангард ХХ століття” Наталії Столярчук, книгу вартісну безперечно, але в якій ім’я Софії Левицької належно не зазвучало. Спливають літа. Але це ім’я ніколи не спливатиме у безпам’ять.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment