Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу початку в червні 1857 р. Шевченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Щомісяця ми публікуємо один-два записи Тараса Шевченка з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. У цьому числі розповідь про поетові нотатки, зроблені в Нижньому Новгороді 26 і 27 вересня 1857 р. Коментарі, зокрема, цікаві розкриттям Шевченкового ставлення до Бога і церкви.
26 вересня
Опять дождь, опять слякоть. Настоящее безвыходное положение. Старинны[е] нижегородские цер[к]ви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры, и отвратительная погода не дает мне рисовать их. Я, однако ж, сегодня перехитрил упрямую погоду. Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и нарисовал из окна Благовещенский собор. Древнейшая в Нижнем церковь. Нужно будет узнать время ее построения. Но от кого? К пьяным косматым жрецам не хочется мне обращаться, а больше не к кому. Нижний Новгород во многих отношениях интересный город и не имеет печатного указателя. Дико! По-татарски дико!
Опять дождь, опять слякоть.
Тарас Шевченко, який 20 вересня 1857 р. прибув дорогою з заслання до Нижнього Новгорода, про непогоду в місті відзначав у Щоденнику впродовж 20–23 вересня: “Погода постійно погана”.
Настоящее безвыходное положение.
На мою думку, в цій фразі відображено не лише поетове незадоволення погодою, а й значно серйозніші неприємності. Адже у місті Шевченкові відразу оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання “необхідних” формальностей, і він, замість того, щоб їхати далі до Петербурга, змушений був залишитися. Наступного після приїзду дня Шевченкові друзі М. О. Брилкін — головний управитель нижньоновгородської контори пароплавної компанії “Меркурій” і чиновник тієї ж компанії П. А. Овсянников порадили йому “прикинутися хворим”, щоб уникнути повернення до Оренбурга. В ті перші дні перебування в місті Шевченко жив у нервовому напруженні, чекаючи дальшого вирішення своєї долі. Певною мірою це, можливо, вплинуло на жорсткість запису від 27 вересня. Проте Тарас Григорович “тримав удар” долі і прагнув творчо працювати, зокрема йому хотілося малювати нижньоновгородські церкви.
Старинны[е] нижегородские цер[к]ви меня просто очаровали.
Ледь зійшовши на берег у Нижньому Новгороді, Шевченко звернув увагу на старовинну “красуню” — церкву, збудовану на честь засновника Нижнього Новгорода великого князя Георгія (Юрія) Всеволодовича. Того ж дня йому не сподобався Преображенський собор у Нижньо-новгородському кремлі. Зате привабили церква св. Георгія біля Георгієвської вежі кремля та Благовіщенський собор навпроти Дмитріївської вежі.
…пошел в трактир…
У “Словнику мови Шевченка” це слово не зафіксовано. Трактир — від латинського tracto — “вгощаю”, за іншою версією прийшло в російську мову з польської, де означало “тракт”, “дорогу”. З’явилося в московському побуті у XVIII столітті, в Росії трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього існували кабаки). До речі, про кабак Шевченко згадує у записі від 27 вересня. Під час російсько-японської війни на початку ХХ століття більшість трактирів стали називатися ресторанами. У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” Шевченко розповідав про “білоцерківський трактир”, де не міг допроситися чаю. 7 серпня записав у Щоденнику, що в Астраха- ні немає “жодного трактиру, де можна було хоч як-небудь пообідати”, а 6 вересня зафіксував, що в Самарі не зміг дочекатися замовлених котлет у нібито “найкращому трактирі в місті”: “Величезна хлібна пристань на Волзі, приволзький Новий Орлеан! І немає порядного трактиру. О Русь!”
…нарисовал из окна Благовещенский собор.
Шевченко виконав рисунок сепією і білилом на тонованому папері, наклеєному на аркуш більшого формату. На рисунку внизу ліворуч помітка олівцем: “NN. Соборъ Благовѣщенія”. На звороті напис чорнилом, зроблений пізніше: “NN. Благовѣщенскій соборъ. Основанъ въ 1378 году В. К. Дмитріемъ Константиновичемъ”. Художник намалював східний фасад п’ятибанного Благовіщенського собору, на другому плані праворуч — Дмитріївську вежу та кремлівську стіну, ліворуч — будинок у “казенному” стилі ХІХ століття. У панорамі майдану художник прагнув передати особливості стародавніх будівель, яскраво висвітливши білилом архітектурні форми собору та вежі, наближені до переднього плану композиції, приглушивши брунатно-сірим кольором будівлі на дальньому плані1 .
Дико, по-татарски дико!
Найперше впадає у вічі Шевченковий інтерес до нового міста, його бажання насамперед познайомитися з путівником по Нижньому Новгороду. Щоб уповні зрозуміти поетове обурення, треба згадати, що він у серпні 1857 р. так і не зміг знайти в Астрахані книгу “Записки об Астрахани” М. С. Рибушкіна. Хоча ця книга вже давно була написана й видана! Більше пощастило Шевченкові якраз із книгою про Нижній Новгород. Уже 9 жовтня М. О. Брилкін приніс йому першу частину книги “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода, в двух частях, составленные Н. Храмцовским”. Познайомившись із працею російського історика-краєзнавця М. І. Храмцовського (1818—1890), поет зауважив у Щоденнику, що хотів би докладнішої, вичерпнішої розповіді про нижньоновгородські пам’ятники історії та архітектури, але залишився вдячним автору. Друга частини книги М. І. Храмцовського вийшла у 1859 р., і Шевченко її не читав.
27 вересня
Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратя[ся] к нарисованному чудовищу, три раза набожно и ко[ке]тливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой.
…вошел в притвор…
Притвор — західна частина храму. З одного його боку була паперть, з іншого — прохід до середньої частини храму. Притвор має богослужбове призначення, в ньому, за Статутом, повинні відбуватися літії на великих вечернях, панахиди за померлими.
…меня поразило какое-то безобразное чудовище…
Див. репродукцію Шевченкового рисунка перед записом від 27 вересня. Цей образ так вразив поета, що 16 лютого 1858 р. він знову повернувся до нього в Щоденнику: “Нерукотворний страховинний образ, копія з якого мене колись злякала в церкві Георгія”. Михайло Грушевський якось навіть писав, що Шевченко ніби-то “не розумів вартості ні староруського, ні візантійського мистецтва: все валив в одну купу, не розбираючи, що в тім традиційнім культі було звироднілого, а що мало якусь естетичну вагу”2 . З приводу цієї заяви зауважу, що вона пояснюється, говорячи влучними словами Дмитра Степовика, “нерозвиненістю українського мистецтвознавства порівняно з літературознавством”.
Справді, за часів Грушевського, та й набагато пізніше творчість Шевченка як професійного художника було досліджено й осмислено значно менше, ніж його поетичну спадщину. Сучасні шевченкознавці виходять із того, що малярсько-графічна творчість Шевченка, з суто професійного погляду, є рівновелика і рівнозначна його словесній, тобто літературній творчості3 . Це забезпечив не лише природний талант Тараса Григоровича, а й те, що “під керівництвом Карла Брюллова Шевченко здобув високу академічну фахову освіту, прилучився до скарбів світового мистецтва та світової естетичної думки”4 .
Таким чином, у відповідь Грушевському можемо сказати, що геніальний поет і художник із прекрасним естетичним смаком і сильним антимосковським єством не сприйняв у Нижньоновгородському храмі конкретний образ, а точніше — “намальоване чудовисько”, яке не мало відношення до староруського мистецтва. Поглянувши на рисунок, вміщений Шевченком у Щоденнику, можна легко переконатися, що йдеться не про високомистецький іконопис. Отже, маємо справу з емоційним, але фаховим Шевченковим відторгненням антихудожнього витвору московської візантійщини чи суздальщини.
…на трехаршинной круглой доске.
Аршин — давня східнослов’янська міра довжини, що вживалася й у Шевченкові часи; дорівнювала 0,711 м.
…индийский Ману или Вешну…
Ману — за індійською міфологією родоначальник людства. Вешну (Вішну) — один із трьох головних богів в індуїзмі (Вішну, Шива, Брахма), бог — охоронець світу.
Лицемерка! Идолопоклонница!
Це один із найнезвичайніших Шевченкових записів у Щоденнику. Навряд чи випадкова “панія” заслуговувала на таку нещадну оцінку та й ставити під сумнів щирість її віри не було підстав. Але це виразне й конкретне поетове роздратування найменшим, на його погляд, лицемірством та неестетичністю, поверховістю і нещирістю в церковному світі говорить якраз про те, що Шевченко не тільки не валив все в одну купу, не розбираючи, як зазначав Грушевський, а навпаки, чітко й по совісті розділяв християнство та ідолопоклонництво, церкву і поганську будівлю, щиру віру й лицемірство, душевну молитву й кокетливу показушність.
М. С. Шагінян, яка напрочуд тонко й глибоко відчувала душевний стан поета, писала: “Він висміював все стоншене, безплотне, все, що смакує релігійний сюжет, все чисто формальне, декоративне, всією здоровою силою свого таланту, всім вірним класовим інстинктом, повстаючи проти ненависної йому екзотики, за реалізм”.
Цікава думка, хоч і затиснута в прокрустове ложе твердження про те, що Шевченко був реалістом (у соціалістичному розумінні слова) і нестримно йшов до “матеріалістичного світогляду”. Насправді віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язане все поетове світосприйняття: “Для людини-матеріаліста, якій Бог відмовив у святому, радісному почутті розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини всяка теорія прекрасного нічого більше, ніж пуста балаканина”.
Цей запис Шевченко не так давно зробив у Щоденнику. “Віруй! І віра врятує тебе” — це Шевченкові слова. І ще: “Милосердний Бог — моя нетлінна надія”. Шевченко також застерігав безбожників: “Дуріть себе, чужих людей / Та не дуріть Бога”. Проте він вважав, що в екзотично-декоративній, як йому здавалося, обстановці та серед нещирих людей неможливо читати тексти про Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Говорячи Шевченковими словами, “найпідліше протиріччя”!
И наверное блядь.
Цитуючи запис Шевченка у власному перекладі українською мовою в науково-популярній праці “З історії релігійної думки на Україні”, Михайло Грушевський у цьому місці зауважив, що “грубий вираз опущено в друку”. Так само чинили й публікатори поетового Щоденника. Втім, у 5-му томі академічного Повного зібрання творів Тараса Шевченка цей текст у суворій відповідності з оригіналом наведено повністю. Наївно було б що-небудь замовчувати. Якщо Тарас Григорович виразив свій емоційний стан, вживши лайливе слово, то наша задача в тому, щоб зрозуміти і пояснити цей стан. Що й робимо.
Миллионы подобных ей…
Шевченкова категорична нетерпимість до лицемірства перед Ісусом відома. Скажімо, вона виплеснулася в повісті “Художник” навіть у ставленні до… жебрачок: “Ненавиджу я цих огидних промисловців, які спекулюють іменем Христовим”.
Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты?
Певно, що на ці Шевченкові запитання треба подивитися крізь призму його глибокого розуміння невідповідності цер- ковних реалій тодішньої Росії з Христовими заповідями. Суспільний лад у Росії поет вважав спотворенням моральних заповідей Ісуса, а православ’я в імперсько-російському варіанті — перекрученням Христового вчення, говорячи словами Івана Дзюби, “цинічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму”: За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м Твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар Тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Михайло Грушевський наголошував, що Шевченко, як і вся прогресивна Росія, вороже ставився до казьонної народності і казьонної церкви…” і точно підмітив: “Все, що тхнуло… союзом церкви і держави… Шевченко п’ятнував згірдливою назвою “візантизму” і звертав проти цього всю силу свого гніву і всю їдь сарказму…” Нагадаю.
Відвідавши 22 березня 1858 р. великодню служ- бу в Кремлі, Тарас Григорович назвав її в Щоденнику “візантійсько-старовірським торжеством”, а в поезії “Ликері” (1860) писав, що “візантійський Саваоф / Одурить! Не одурить Бог…” Шевченкознавець Степан Смаль-Стоцький писав: “Не з правдивим Богом веде він війну, не проти Христа підіймає Шевченко бунт, а проти сфальшованого, лицемірного християнства, що сталося посміховищем науки Христової, проти урядової російської церкви… проти візантійства, проти “візантійського Саваофа“…” Кремлівське “візантійство”, яким Шевченко назвав ідеологію та богослужіння офіційної російської православної церкви, так само трактувалося в тодішній російській безцензурній пресі.
Йшлося про те, що у візантійську епоху ортодоксальне християнство проголошувалося державною релігією в розумінні й прагненні підкорення церкви державі. Пам’ятаймо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння тієї непривабливої ролі, яку надавав церкві царизм у своїй політиці русифікації українців та інших народів. Десять днів тому, 17 вересня, пропливаючи місто Чебоксари, Шевченко звернув увагу на церкви “старовинномосковської архітектури”: “Для кого і для чого вони побудовані? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я”. Поет розглядав його як насильницьку релігію, знаряддя московського духовного пригнічення не лише російського народу, а й “іновірців”. Таким чином, у Щоденнику виплеснулося те, що давно наболіло й нуртувало в душі, — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі5 .
…животных капищах.
У В. І. Даля: “Капище — идолище, языческий храм, жрище, поганище, кумирня”. Порівнюючи православну церкву з дохристиянським поганським капищем, Шевченко повною мірою виплеснув накопичене роздратування не конкретним храмом, в який він і не ввійшов, а російськими церковниками, з якими, в поетовому сприйнятті, не узгоджувалася “безплотна ідея добра і чистоти”. …Не знаю, Для чого справді ми читаєм Святую заповідь Його! Честную кров Його п’ємо, Мов у шинкарки меду чарку… О суєслови!.. На жидах?.. Не на жидах, на нас лукавих, На дітях наших препоганих Святая кров Його!.. Кати!
У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь…
Саме в цьому контексті нагадаю, що Грушевський називав Шевченка “нецерковним християнином”. Справді, для великого поета Бог не був суголосним із деякими церковними обрядами та виявами віри, з царським духо- венством, із “п’яними патлатими жрецями”. Він не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. І ще — Шевченко не визнавав посередників між Богом і собою. Він завжди напряму спілкувався з Ним. Не можна навіть припустити, щоб у Грушевського звертання до Бога було подібне Шевченковому, з вічними запитаннями, говорячи словами нашого великого сучасника, “про невідповідність світу Божому задумові, чи про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…”6 Поетові вимогливі звернення до Бога завжди виростали з жертовної любові до України.
Згадаймо “Давидові псалми” (1845), в яких Шевченко, подібно до біблейського Давида, буквально вимагав: …Встань же, Боже, Вскую будеш спати, Од сльоз наших одвертатись, Скорби забувати. Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже, поможи нам Встать на ката знову. Це той історичний момент, коли сам Шевченко відчув у со- бі послану Господом духовну силу допомогти своєму народові позбавитись від “вражої наруги”: “А Бог мені помагає, / Мене заступає…” Або: “Мені Господь пристанище, / Заступником буде…” Нагадаю, що в “Заповіті” Шевченко написав, здавалося б, немислимі для Божої людини слова: “…а до того / Я не знаю Бога”.
“Поки не постала сім’я велика українська, вольна, нова, доти поет не бачить Божої правди і не ладен стати перед Богом, його душа має лишатися на землі, бути серед своїх людей, нести важку покуту за зло й неволю. Шевченко то терпеливо, то зухвало говорить з Богом, то прохаючи, то вимагаючи відповіді. Ці відповіді визрівають у його свідомості, тож поет сміє сказати Господові все. Все, що вимучує його сумління, що випікає душу соромом за упосліджений український люд, що збурює його переживання, наливає гнівом його почуття, що кличе його на прю з тим тотальним злом, яке накрило його Україну.
Це — не богозневажання, ні, це — щирість і пафос біблійних пророків”7 . Більше того, до кінця життя “нецерковний християнин” звертався до Господа зі своєю молитвою за трудящих, доброзижду- щих і чистих серцем людей: А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли. А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди. А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.
…глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга.
Це поетичне сприйняття живої природи, легко й красиво занотоване у Щоденнику, сильно контрастує з інвективами попередніх рядків, сповнених огненним роздратуванням і гнівом, викривальним пафосом і навіть брутальною лайкою. По суті, прочитавши невеликі щоденникові записи за два дні, бачимо перед собою всеосяжно цілісного, буремного і допитливого, щирого і довірливого, незводимого ні до яких домінант національного генія.
Я вздохнул свободно, невольно перекрестился…
Порух, який був ментально притаманний віруючому Шевченкові.
_____________
1 Шевченківська енциклопедія. Т. 1. К., 2012. С. 449.
2 Грушевський М. Твори. Т. 23. С. 552—553.
3 Див.: Степовик Д. Унікальний внесок Тараса Шевченка в українське образотворче мистецтво // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів. Т. 8. К., 2013. С. 15.
4 Шевченківська енциклопедія. Т. 1. С. 147.
5 Півтора століття по тому незабутній Борис Олійник по-шевченківськи вбивчо написав про найвищих московських можновладців, які з органічного безбожжя по-фарисейськи вскочили в чужий їм Божий храм: Коли у храм упхався і рогато До образів посунув навмання З ікони одсахнулась Божа Мати, Від нього затуливши немовля. І тьма несвітня демоном звелася, Згасивши вмить лампади і свічки, І тільки очі всепрощенні Спаса Взялись огнем уперше за віки.
6 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 2008. С. 315, 316.
7 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: У 12 томах. Т. 1. К., 2001. С. 24.
