Казимир ЯРЕМА, вчитель-пенсіонер, голова Тернопільського райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Щиро вітаю всіх учителів, котрі працюють зараз, а також вчителів-пенсіонерів із Днем учителя. Адже всі ви, навчаючи учнів, ще й виконуєте величезну просвітницьку роботу, були засновниками “Товариства української мови ім. Т. Шевченка” на початку 90-х років ХХ ст. і тепер працюєте на просвітянській ниві. Чому дорослі часто згадують той особливий час: школу, своїх учителів, однокласників? Мабуть, тому, що з висоти прожитих років дитинство і юність, шкільні роки здаються наймилішими. А може, тому, що у країну дитинства немає вороття. І тільки у снах чи спогадах можна заново пережити почуття, які так хвилювали колись, а тепер здаються наївними, до болю простими, але хвилюють серце і душу.
Святі й незабутні спогади дитинства є для мене опорою та життєдайним джерелом у дорослому житті. Хоч нелегко нам, простим українцям, живеться нині, але на рідній землі, в рідній Україні, почуваєшся найщасливішим. Батьки дарують нам життя, а вчителі вчать розуміти його, виводять нас у широкий непізнаний світ, у якому ми повинні бути не глядачами, а творцями.
У Біблійній притчі повідомляється, що коли Бог творив світ, узяв собі в помічники дидаскала, що в перекладі з грецької мови означає “учителя”, осінивши його талантом, мудрістю, добротою, терплячістю. Так виникла професія вчителя, завдання якого допомагати Творцю, щоб діти, як промінчики, зігрівали, добрими справами радували, мудрості навчали, милували чеснотами совісті. Саме такими вічними творцями, сіячами усіх людських чеснот у дитячих душах були мої дорогі вчителі й ті, хто нині навчає дітей. У пору нашого дитинства і юності вчителі були вихідцями з простих селянських і робітничих сімей, пережили голодомори, репресії, воєнні та післявоєнні лихоліття, зазнали нестатків і бідувань, нужди і голоду, страху більшовицьких переслідувань.
Їхні серця і вчинки були наповнені добротою, людяністю, доброзичливістю, співчуттям до скривджених, бідних, намагалися допомогти тому, хто цього потребує. Вони надзвичайно відповідально ставилися до своїх вчительських обов’язків, виконання громадських доручень. Намагалися дати учнями міцні знання, виховати їх справжніми людьми. Не дивлячись на мізерну зарплату, тоді педагоги майже щодня проводили з учнями додаткові за” няття, щоб кожний учень зрозумів і виконав завдання.
Не раз ці заняття затягувалися до вечора, що стурбовані батьки приходили в школу. Якщо хтось захворів чи з інших причин залишився вдома, то класний керівник відвідував учня, проводив бесіду з батьками, цікавився, в яких умовах живе дитина, якої допомоги потребує. На все життя мені запам’яталося, як мене, учня другого класу, хворого на кір, провідувала моя дорога вчителька Франка Андріївна Миськів. Я, як більшість мо” їх сільських ровесників, жив у сім’ї, що потерпала від постійних матеріальних нестатків.
Батько повернувся з війни важкохворий, більше семи років перебував у лікарнях. Більшовики 1950 року забрали з дому все: коней, реманент, землю, зерно, ще й силою вимагали підписати позику. Пам’ятаю, як місцевий яничар кричав до мами: “Ти — американська шпіонка, ти проти радянської влади, бо не хочеш підписувати позику”. Мама виправдовувалась, що в колгоспі за рік заробила лише 80 кілограмів пшениці, як їй важко прогодувати четверо малих дітей і хворого чоловіка. Але більшовицькі активісти на це уваги не звертали. А жити нам було дуже важко.
Хліб у ці роки в хаті був тільки по святах, а так перебивались на паляницях із борошна, змеленого на жорнах, картоплі, овочах із власного городу. Найважче було навесні і в передновок (червень—липень), коли в коморі вже не було зерна, а в льоху — картоплі. Перебивалися на ранніх бур’янах, грибах, залишках зерна. У нас вдома в коморі стояли жорна і довгими вечорами односельці зі всієї вулиці мололи на них зерно на борошно.
Не раз мої старші брати Володимир, Ярослав, Євген або сусідські дівчата мололи на жорнах зерно і приспівували: — Наші жорна добре мелють, та й добре мелють — гей-гей! — Порох йде геть попід стелю, та попід стелю — гей-гей! — Жорнівками вправо-вліво, та й вправо-вліво — гей-гей! — Щоб їсти ся не хтіло, тай ся не хтіло — гей-гей! Нам допомагала вижити тітка Маринка, батькова рідна сестра, яка мала вдома крупарку і нам час від часу приносила відходи з круп — покруп’янку.
З неї мама раз на день варила лемішку, і ми хоч не наїдалися досхочу, але голод втамовували. Справжньою рятувальницею і годувальницею нашою була корова, завдяки якій ми виживали. Корова була головним багатством у селянській сім’ї. Коли в когось від конюшини чи люцерни здуло корову, то рятувати її бігло все село. Пам’ятаю, як у Петра Ізб’янського згинула корова, то вся сім’я плакала, як за покійником. А вчителі також прийшли на його подвір’я і заспокоювали дітей.
Переважна більшість сільських сімей жили у невеликих глиняних хатах-мазанках, покритих соломою, глиною мазаних долівках замість підлоги. Саме в такій хаті на батьків” ському ліжку лежав я хворий і чекав, поки кір залишить моє тіло. Мене ніхто нічим не лікував, так само як і при захворюванні на грип чи інші застуди. Давали пити гарячий чай із малини, калини, липового цвіту, натирали горілкою, часником, давали дихати парою гарячої картоплі. І так виліковувалися. Пробудився я і напівсонний відчув дотик теплої ніжної руки до мого чола.
Я подумав: чи це сон, чи насправді? Розплющив очі — і від здивування й хвилювання мені спочатку відібрало мову. Наді мною схилилася і поклала руку на моє чоло улюблена вчителька — Франка Андріївна Миськів, яку ми всі класом полюбили з перших днів навчання за її доброту, чуйність до кожного з нас, намагання заохотити до навчання словами: “Ти, Петрусю, розумний хлопчик, в тебе все вийде, ти обов’язково досягнеш своєї мети”. Вона ніби не бачила в нас негативного, а тільки позитивне.
Ми всім класом зустрічали її перед уроками, проводжали після занять, допомагали нести сумку і речі. Я був дуже здивований її приходом у мою бідну хату і мені було соромно перед нею за скромність і бідність: стареньке ліжко, дерев’яна потріскана скриня, яка пережила дві світові війни та евакуації, три лавки і трохи баняків і горщиків на кухні. Франка Андріївна підбадьорила мене: “Казимире, не хвилюйся, ти обов’язково скоро одужаєш, наберешся сил і підеш до школи. А я тобі допоможу наздогнати пропущений матеріал. Ти здібний хлопчик, маєш талант до математики, музики, читаєш багато книжок.
Ти обов’язково вивчишся, здобудеш хорошу професію, покращиш умови свого життя і допоможеш своїм батькам”. Я подякував і запевнив, що намагатимуся виконувати її побажання. Але вже в кінці першої чверті Франка Андріївна переїхала працювати у своє рідне село Коноплівку, що біля м. Микулинці. Ми проводжали її за село, прощаючись плакали, дівчата навіть цілували воза. В моїй пам’яті на все життя зберігся образ цієї вчительки. Першою моєю вчителькою була Марія Іванівна Кошик (Шамрай) родом із Умані, яка була суворіша і вимогливіша, а її чоловік був “участковий” (дільничний міліціонер), і тому ми її боялися. Але вона також любила нас. У холодну зимову пору ми вчилися у класі, в якому зовсім не було підлоги. Маленька грубка в класі не нагрівала кімнати.
То Марія Іванівна зранку майже кожному першокласникові розтирала руки, ноги, хукала на них, примушувала учнів кілька разів протягом уроку виконувати руханку. Незабутні спогади залишили в моєму серці вчителька української мови Станіслава Петрівна Будзанівська, мій класний керівник, яка вчила любити рідну мову, рідну Україну; директор школи Богдан Михайлович Будзанівський, який прищепив мені інтерес до історії, до минулого, що й сприяло тому, що я став істориком. Низько схиляю голову перед пам’яттю вчителів Йосипівської 8-річної школи Олександрою Іванівною Слободянюк, Марією Тихонівною Крамар, Адамом Йосиповичем Крамаром, Наталією Сергіївною Байдаченко, Володимиром Васильовичем Кушніруком, Іриною Адольфівною Кушнірук, Ганною Гнатівною Домінською, Марією Євгенівною Мандзій, Лідою Миронівною Благою, які своєю відданістю професії вчителя дали мені міцні знання, підготували до життя.
Низько схиляю голову перед педагогами Настасівської середньої школи, які мене вчили, перед викладачами Чортківського педучилища і Львівського державного університету ім. І. Франка, які по-батьківському ставилися до нас, студентів, справедливо оцінювали наші знання, розуміли на” ші життєві складнощі і завжди йшли назустріч студентові, не вимагали ніяких хабарів і винагород. Навіть букети квітів на іспитах не завжди можна було дарувати. Тодішнє навчання у технікумах і ВНЗ, безкорисливе ставлення викладачів до виконання своїх обов’язків не порівняєш із теперішнім, де нерідко на першому місці матеріальна зацікавленість окремих викладачів. Ще раз вітаю педагогів із професійним святом — Днем учителя, бажаю міцного здоров’я, щастя, успіхів у праці, поваги від колег по роботі, батьків та учнів.
