Тарас ПУСТОВІТ, голова Полтавського МО “Просвіти”, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України
Тривалий час радянська тоталітарна система свідомо замовчувала або фальшувала відомості про осіб, які брали участь у національно-визвольному русі. Це стосувалося і представників української еміграції. Тож тисячі імен краян і досі залишаються малознаними або дискредитованими серед широкого загалу на Батьківщині. Історикам, краєзнавцям, представникам ЗМІ потрібно докладати значних зусиль, щоб очистити імена цих достойників від багатолітнього ідеологічного намулу. Наша розповідь — про уродженця Полтавщини, активного діяча Революційної української партії (далі – РУП), фундатора української бібліотеки у Парижі Івана Опанасовича РУДИЧЕВА (1881—1958).
Іван Рудичів народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького повіту Полтавської губернії у відомій священицькій родині Опанаса Миколайовича та Євламії Григорівни Рудичів. З-поміж паростків могутньої родової крони Рудичів вийшли шановані на Полтавщині пастирі духовності та просвітництва — два протоієреї Яків і Арсеній.
1890 року хлопця з батьківського благословення віддали до Полтави у духовне училище. 1896 року Рудичева перевели до Полтавської духовної семінарії, де він познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ—ХХ століть став активним членом нелегальної семінарської українофільської громади, засновниками якої були Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Борис Іваницький, Павло Ластовець та інші.
Оскільки діяльність громади постійно непокоїла промосковську адміністрацію навчального закладу, в семінарії активно запроваджувалася система сексотства та шпигунства. Тож коли навесні 1902 року в навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політичне забарвлення, найактивніших бунтівників швидко відрахували і жорстоко покарали: з семінарії відрахували два десятки осіб, зокрема С. Петлюру, І. Рудичева, М. Гмирю, К. Шаревського.
Рудичева відрахували з п’ятого класу семінарії. А оскільки він залишався у Полтаві, відправили до буцегарні як активного члена РУПу за зберігання та поширення нелегальної націоналістичної літератури. Після звільнення з-під арешту влітку 1904 р. Іван виїжджає до Катеринослава, де певний час заробляє на прожиток у канцелярії адвоката. Рудичів швидко сходиться з місцевими українцями Бідновим, Ємцем, Хрінниковим, Винниченком, бере активну участь в організації таємної друкарні (на засоби Хрінникова з Відня “у махових колесах було спроваджено українські шрифти”).
Його публікації під крептонімом “ІвеР” з’являються на шпальтах катеринославських періодичних видань… У Катеринославі він із Бідновим, Д’яконовим, Масловим започатковує видання часопису “Добра порада”. Проте після виходу трьох чисел склад редакції заарештували. Іван Опанасович повертається до Полтави, де упродовж кількох місяців співпрацює з редакцією місцевого українськомовного тижневика “Рідний Край”, біля якого гуртувалися кращі свідомі українські творчі сили.
Він сходиться з редактором, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мирним, Гр. Коваленком. Але й це співробітництво триває недовго. Задля здобуття вищої освіти у вересні 1906 року він залишає Полтаву і складає іспити на правни” чий факультет Казанського імператорського університету… Про подальший життєвий шлях І. О. Рудичева знаходимо скупі відомості у різних виданнях української діаспори.
1916 року Рудичева мобілізували до війська. Він обіймав посаду старшого полкового писаря 271-го пішого запасного полку. Користуючись нагодою, провадив агітаційну роботу серед військовиків, успішно використовуючи набуті на університетській лаві знання (історичні, правові), зокрема про поневолення Росією України від ХVІІ ст.
З квітня 1918 року Іван Рудичів, перебуваючи у Києві, переходить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР як кандидат на судові посади. Та наступні блискавичні зміни (військові й політичні) приводять полтавця до Вінниці—Кам’янця-Подільського—Варшави. Після поразки української революції 1917—1921 років, гнаний долею, він потрапляє до Берліна (працює коректором у видавництві), згодом прибивається до Праги (1922—1923 рр.), Відня і нарешті — до Парижа.
Саме з Парижем пов’язана його подальша доля. Після вбивства Симона Петлюри 25 травня 1926 року йому вдалося розбудовувати унікальний культурно-просвітницький осередок діаспори — Українську бібліотеку імені С. Петлюри. Для реалізації задумів щодо увічнення пам’яті Голови Директорії УНР, Головного отамана військ УНР Симона Петлюри 1926 року під проводом Голови Уряду УНР в екзилі В’ячеслава Прокоповича було створено ініціативну Раду, до якої увійшли відомі військовики та науковці: Олександр Удовиченко, Іван Рудичів, Олександр Шульгин, Іларіон Косенко.
А згодом, у березні 1927 р., одноосібне піклування Українською бібліотекою імені С. Петлюри перейняв на себе Рудичів. Завдяки його старанням фонди бібліотеки швидко зростали, і 25 травня 1929 року її відкрили для відвідувачів. Коли Рудичів долучився до роботи Товариства бібліотеки, він мав 45 років, великий досвід культурно-просвітницької роботи в Україні й велике бажання працювати задля рідної України. Та не все було так просто.
У середині 1930-х років він зізнається кореспондентам: “У нас, тобто у бібліотеці, сидимо в холоді, нема навіть на вугілля, щоб опалити все помешкання, я топлю лише в кухні, де й канцелярію установив…” Роботи було немало: необхідно було шукати кошти, опрацьовувати листи кореспондентів, залучати до подвижництва нових людей. А ще — враховувати політичну неоднорідність представників діаспори — чи не найголовніший чинник розбрату українців. І все ж Іван Опанасович твердо переконаний у необхідності подальшого збору національних і культурних пам’яток.
У період становлення бібліотеки занотовував: “Роботу [все дно] будемо провадити й далі. І духом не падаємо, як би тяжко далі не було… Мені у всьому цьому неприємно те, що спільного фронту немає… Як не дивно для мене старого, а й досі … ми всі тут не можемо вибратися на спільну національну дорогу…” Промовисті слова колишнього полтавця, занотовані ним у грудні 1938 року: “Ні, сьогодня вірую просто й одверто і, умираючи, з легким серцем промовлю: сорок літ працюю на ниві національній. Зазнав тюрми, нагаїв і заушеній московських. Сьогодні бачу — то все не було задурно. Слава й дяка Господеві…” Рудичів займається пошуками національних раритетів, допомагає порадами іншим розбу” довувати нові культурно-просвітницькі центри діаспори.
Та з кожним роком йому доводиться дедалі важче. Постійні нервові потрясіння, неповноцінне харчування позначаються на здоров’ї: нерідко турбують головні болі, слабшає зір. У довоєнний час бібліотека-музей у Парижі була вже відомим українським центром у Європі. “Тут і Музей, і старі архіви, і документи з історії визвольної боротьби, і матеріали з життя еміграції, і альбоми, і ноти, і пам’ятки”.
Станом на січень 1941 р. кількість книг та періодичних видань у бібліотеці становила 14458 од. та близько 3000 од. у філіях; активізувалася і науково”видавнича її діяльність. Восени 1941 року Іван Опанасович зміг відвідати рідну Полтавщину, куди постійно прагнув, перебуваючи на чужині. Підставою для цих суджень є поява невеликої за обсягом публікації”спогаду “На шляху до Житомира”, що з’явилася у часописі “Дніпрова Хвиля” (м. Кременчук) від 20 листопада 1941 р.
Майже чверть століття Рудичеву хотілося донести до совітської Полтави хоча б крихту правди про Симона Петлюру і виснажливі зимові випробування українського війська взимку 1919 р. Немає сумніву, що в ту зиму він перебував поряд із Головним отаманом військ УНР, чув його пророчі слова: “А Україна таки буде!” Непростими видалися для Івана Опанасовича післявоєнні роки: попри літа, підірване здоров’я і притуплений зір, Рудичів розпочинає відновлення бібліотечного каталогу, займається пошуками вивезених книжкових та архівних скарбів у період німецької окупації.
Проводячи за цією подвижницькою працею дні, він упорядковує свій приватний архів, пише автобіографічні спогади (змальовує дні, проведені у Полтаві, Казані, окупованому Парижі), направляє їх до архіву”бібліо” теки Баунд”Бруку (США). При” життєво його спогади частково оприлюднено у духовних еміграційних виданнях “Українському Православному Слові” та “Українському Православному Календарі на 1957 рік” завдяки сприянню іншого відомого полтавця, митрополита УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника).
На схилі життя він опинився у великій скруті — знайшов притулок в Українсько-грузинському домі для старших людей в Абондані поблизу Парижа. “У притул” ку не радісно, з харчами тяжко, надворі холодно, — повідомляв він через океан митрополиту УАПЦ Мстиславу в листі від 21 грудня 1956 р. — А світові події тяжкі, хоч і є надії на великий зворот. Чи то ж дотягнемо?” На відміну від Патріарха Київського і всієї України Мстислава, Рудичів не “дотягнув”.
Так і спочив у притулку 28 жовтня 1958 року, там же був і похований. Маленька група приятелів з Парижа на чолі з о. Вишневським, хором Миколайчука провели тоді тіло небіжчика до місця вічного спочинку. Нині Паризька бібліотека ім. С. В. Петлюри та музей визвольних змагань 1917—1920 рр. — відомий науково-просвітний осередок української еміграції Західної Європи. Тут постійно відбуваються виставки, зібрання, конференції на посвяту визвольних змагань українського народу та вшанування лицарів, що полягли у нерівній боротьбі за здобуття незалежності України.
Працівники цього культурного осередку вже понад 90 років плекають пам’ять про наших земляків Симона Петлюру та його вірного побратима ще зі шкільних років, одного з фундаторів цієї установи Івана Рудичева.
