Олена О’ЛІР
Чи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім “до Вітчизни, земної і небесної”. Та, що промовляє до нас цими світлоносними поетичними рядками, приборкує страхи і вчиться дарувати коханій людині щастя — і виплекана обопільно любов “ясніє діамантом”, тим скарбом безцінним, який Не потьмяніє у життєвих мандрах, Не зноситься на довгому віку.
Ділити дні разом із коханим, ділитися безмежжям радості й краплинами суму і, зрештою, розділити, мов небеса, майбутнє — такий шлях істинного подружжя, пое- тично визначений Надією Гаврилюк. Ділити — а водночас бути єдиними — в любові, у довірі й у вірі. У Надіїних “Дольках днів”, ущерть налитих коханням і радістю, є й гірчинка, а часом і гіркота — болючі сторінки родинної історії, пов’язані з виселенням з рідних місць (мамина гілочка родини — з Теребовлянщини), спогад про затоплені за радянського лихоліття села, про земляків, які “вимирали цілими повітами”, а нині виїжджають “цілими районами”, трагічне відлуння Чорнобиля, відкрита рана теперішньої російсько-української війни…
Місія поета — і в світлі, і в темні часи будувати державу слова, так, як це робив Микола Зеров, що йому авторка складає шану в присвятній поезії. І, вслід за великим учителем, вона обточує “непокірний звук”, куючи дзвінкі музичні рими, як-от “грація — з Горація — працею”, різьбить свої поетичні рядки за класичними зразка- ми, вдаючись і до античних форм — алекеєвої та асклепіадової строф (часом експериментуючи з римою), елегійного дистиха, і до короля строф — його величности сонета. Хтось глумиться над поетами, які ненастанно вивчають і шліфують техніку вірша, висміює їхню відданість традиції? Байдуже, Надія Гаврилюк — з тих майстрів, які можуть і воліють пливти проти течії. І в її душі, і в її слові живе сильна воля, і чистота, і самопосвята. Та хай про це вона скаже сама:
Були питання. Є.
Хтось ними мучивсь.
Когось пекло сумління за переступ,
Палило те, що іншим — за дрібноту.
Не міг інакше.
Наче хто накреслив
Солодку і подвижницьку роботу —
Збуватися найменшої облуди,
Дарма, що посміються з нього люди,
Що жде, мовляв, поразка-неминучість,
Що путь обрав тяжку він і премного,
Що, бачте, став святенником великим…
Він тихим був, але не був безликим,
Він знав про неминучість — перемогу.
