Надія Гаврилюк. Дольки днів: Поезії. — Дрогобич: Коло, 2017

Олена О’ЛІР

Чи споришевими сільськими стежинками, чи демонічними лабіринтами міст прямує відважна героїня цієї поетичної книжки — скрізь і завжди вона шукає божественне світло, що веде її ниткою Аріадни, веде у світі цім дочаснім “до Вітчизни, земної і небесної”. Та, що промовляє до нас цими світлоносними поетичними рядками, приборкує страхи і вчиться дарувати коханій людині щастя — і виплекана обопільно любов “ясніє діамантом”, тим скарбом безцінним, який Не потьмяніє у життєвих мандрах, Не зноситься на довгому віку.

Ділити дні разом із коханим, ділитися безмежжям радості й краплинами суму і, зрештою, розділити, мов небеса, майбутнє — такий шлях істинного подружжя, пое- тично визначений Надією Гаврилюк. Ділити — а водночас бути єдиними — в любові, у довірі й у вірі. У Надіїних “Дольках днів”, ущерть налитих коханням і радістю, є й гірчинка, а часом і гіркота — болючі сторінки родинної історії, пов’язані з виселенням з рідних місць (мамина гілочка родини — з Теребовлянщини), спогад про затоплені за радянського лихоліття села, про земляків, які “вимирали цілими повітами”, а нині виїжджають “цілими районами”, трагічне відлуння Чорнобиля, відкрита рана теперішньої російсько-української війни…

Місія поета — і в світлі, і в темні часи будувати державу слова, так, як це робив Микола Зеров, що йому авторка складає шану в присвятній поезії. І, вслід за великим учителем, вона обточує “непокірний звук”, куючи дзвінкі музичні рими, як-от “грація — з Горація — працею”, різьбить свої поетичні рядки за класичними зразка- ми, вдаючись і до античних форм — алекеєвої та асклепіадової строф (часом експериментуючи з римою), елегійного дистиха, і до короля строф — його величности сонета. Хтось глумиться над поетами, які ненастанно вивчають і шліфують техніку вірша, висміює їхню відданість традиції? Байдуже, Надія Гаврилюк — з тих майстрів, які можуть і воліють пливти проти течії. І в її душі, і в її слові живе сильна воля, і чистота, і самопосвята. Та хай про це вона скаже сама:

Були питання. Є.

Хтось ними мучивсь.

Когось пекло сумління за переступ,

Палило те, що іншим — за дрібноту.

Не міг інакше.

Наче хто накреслив

Солодку і подвижницьку роботу —

Збуватися найменшої облуди,

Дарма, що посміються з нього люди,

Що жде, мовляв, поразка-неминучість,

Що путь обрав тяжку він і премного,

Що, бачте, став святенником великим…

Він тихим був, але не був безликим,

Він знав про неминучість — перемогу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment