Незалежність

Іван СЛОБОДЯН

Сприйняття незалежності як найбільшого свого свята є дуже особистим, тому пишу про себе. Народився 1953 року, вже після смерті страшного тирана, який вимордував мільйони людей, запровадив геноцид для десятків народів, переселяв, убивав, знущався. В Західній Україні потроху знищували останні острівці збройного опору цій нелюдській комуністичній системі, воїни УПА, розуміючи безнадійність збройної боротьби, тим не менше і надалі проводили її, адже “Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї” — це було їхнє кредо і їхній спосіб життя.

Переважна більшість населення змирилась із своїм статус кво і облаштовувала життя за радянськими порядками. Я так не міг, адже мої прадіди Слободяни, Венгринюки, Комарі та Палажії закладали читальні “Просвіти” в селах Шепарівці та Дєдьківці Коломийського повіту, Долиняни на Рогатинщині чи Лани на Бібреччині. Михайло Слободян, війт села Шепарівці мав за честь зап” росити Івана Франка до виступу 1903 року із програмовим твором “Мойсей”.

Мої дідусі виборюва” ли незалежність Західноукраїнської республіки (ЗУНР) у лавах Української Галицької Армії (УГА). У міжвоєнний час мої дідусі й бабусі проводили патріотичну виховну роботу, зокрема, мій дідусь отець Стефан Комар у селі Ценів на Бережанщині створив селянську спілку, товариство “Просвіта”, побудував млин, за що під час “пацифікації” 1930 року потрапив до Польської тюрми. Будучи за заступництвом митрополита Андрея парохом села Милошовичі на Пустомитівщині, освятив монастир на Берегах, заклав захоронку (садок) для дітей”сиріт і з бідних сімей.

Сестра дружини Євдокії отця Стефана Марія та й сама Євдокія були серед організаторів фестин, вистав чи тематичних вечорів у селі Милошовичі. Їхні діти Володимир, Люба та Ліда виховані свідомими українцями й патріотами готувалися вступити на боротьбу за Українську незалежну державу через Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Також активної проукраїнської позиції завжди дотримувався війт (солтис) села Шепарівці Петро Слободян.

Свого сина Михайла (мого батька) він направив на навчання в Коломийську гімназію. Молодший син Степан був здібним ху” дожником і, на жаль, його картина про зажерливого Сталіна у вигляді собаки зіграла фатальну роль. Після вересня 1939 року “освабодітєлі” знайшли цю картину, довго допитувалися, хто ж автор! І хтось не витримав і здав ще неповнолітнього хлопця. Його довго били й мучили і потім віддали батькам на вмирання. Допитувались, хто ж то його змусив це малювати, однак він не потягнув нікого за собою до страшної НКВДистської м’ясорубки, а казав що ідея і задум, і виконання є лише його. Степан потроху вмирав і дуже боявся по” вернення совєтів, казав: “Я не помилявся, коли малював їх, як хижих загребущих псів”. 1940 року репресії радянської влади зачепили й родину Комарів — заарештували, а згодом засудили до смерті в рамках “Процесу 59”, Володимира та Любу Комарів.

Наймолодшу Ліду (мою маму), оскільки проти неї ніхто із засуджених не свідчив, особая тройка (ОСО) в позасудовому порядку засудила до 5 років тюрми та 5 років висилки. Гуманна радянська влада з 59 осіб аж 44 засудила до кари смерті, зокрема 22 дівчат. На щастя Володимира та Любу енкаведисти не встигли розстріляти, про страшну ніч у Бердичівському монастирі, де комуністи зробили тюрму і перед приходом німців наспіх розстрілювали в’язнів, а потім підпалили в’язницю Люба Комар написала спогади, які вийшли в книжці “Процес 59”.

А далі була участь Люби в УПА як зв’язкової Миколи Лебедя і саме з ним і членом Української головної визвольної ради (УГВР) Мирославом Прокопом за завданням УГВР 1945 року Люба Комар відійшла на Захід. Ліда Комар із своїми подругами Наталкою Шухевич (сестра Романа Шухевича), Лідою Світлик, Орисею Безпалько (дочка міністра УНР) та Галею Ставарською була етапована в м. Краснотуринськ на Уралі, де вони валили ліс й будували великий алюмінієвий завод. Про пекло в системі ГУЛАГу мама не розповідала, лише раз про те, що в бараці, де вони ночували і де завжди було шумно, крики, бійки та нецензурні слова та навіть там у побутових в’язнів прокидалося щось людське: “Тіше шалави… западенкі молятся”.

І затихав величезний барак і було чути молитву до Бога з уст 5-х молоденьких дівчаток… Михайло Слободян 1942 року вступив на навчання у Політех” нічний інститут (лісогосподар” ський факультет) у Львові. Бо вважав, що Україна потребуватиме розумних і професійних фахівців. Коли студенти, знаючи про наближення до Львова радянської армії і пам’ятаючи про жахливі репресії, більшістю вирішили емігрувати на Захід, Михайло залишився, хоч теж дуже ризикував. Отець Стефан, знаючи, що його очікує неминучий арешт, збирався теж емігрувати, однак його дружина Євдокія (наша бабуся Дозя) сказала, що не поїде, бо має ж повернутися дочка Ліда і як вона буде жити сама?

Дідусь залишився і в квітні 1945-го його заарештували. 60-літній кремез” ний чоловік мужньо пройшов усі кола сталінських тюрем в Абазі біля Норильська і 1956 року по” вернувся. Якось зранку я зайшов на кухню і побачив величезного бородатого чоловіка, який лежав на підлозі. Він повернувся з інфарктом чи інсультом і майже рік пролежав. Однак любов родини і його прагнення до життя повернули йому здоров’я. Вже тоді я знав, що ніколи не буду “Солодкою Дарусею” (книжка Марії Матіос про те, як дівчинка, нехотячи, за цукерки, викрила українських партизан).

Духівником нашої родини був тоді ще просто отець Володимир Стернюк. Ми, діти, знали, що про те, що діється в хаті, нікому з чужих людей не говорили. А в хаті в нас щодня правилась служба Божа — катакомбними священиками греко-католиками. Вони всі вже спочили в Бозі і чорний як смола отець Смаль, і добродушний повненький отець Лемішко, і професор Стернюк, і ще багато інших. Але для мене завжди головним був мій дідусь отець Стефан. Знали, що російська православна церква стала філією КГБ, і тому зрозуміло, що ніколи на підтримувати” мемо цю політичну структуру.

Дідуся Петра я не знав. 1950 року його, шанованого не тільки в рідному селі, а й на всій Коломийщині господаря, війта за польських і німецьких часів, арештували як “учасника націоналістичних банд” і цього ж року він загинув на станції Чуна Іркутської області. “Краще смерть як неволя”. Він, вільна людина, мабуть просто задихнувся від ГУЛАГівського свавілля чи загинув при спробі втекти. Це все здогадки моїх рідних — правди, на жаль, не будемо знати ніколи. А мама таки повернулася ще 1946 року. Не знаю, як їй вдалося добратися на Львівщину і в Милошовичі. І знаючи, що освіта та знання — це єдиний скарб, який не заберуть і найстрашніші воро” ги, пішла вчитися.

Влада і за Сталіна була корумпована — мама виробила собі чистий паспорт — без вовчого білета і за допомогою добрих людей вступила на фармацевтичний факультет Львівського медичного університету та одночасно працювала. Мама ніжна, молода, — коли до неї звернулася товаришка з Милошович про те, щоб рятувати її братів, які перебували в криївці десь під Глинянами, не сказала ні слова і поїхала туди й надала хлопцям медичну допомогу, врятувала їх, таки повернулася ще 1946 року — не знаю, як їй вдалося.

Мій тато — один із перших кандидатів наук в Західній Україні, молодий перспективний науковець, працівник Академії наук УРСР, в 1950-му році був відрахований з Академії на загальних зборах через те, що не повідомив, що його батько став “ворогом на” роду”. І ніхто не заступився за нього, навіть друзі, з якими він проживав в одній кімнаті. Совєтчина ламала долі й нищила дух українців. Тато не очікував на арешт, а сам записався на роботу на Далекий Схід. І бродив по сопках Сіхоте”Аліня — аж до смерті вождя всіх народів і ще довше. Був дуже талановитим і дуже принциповим.

Спільно з Дмитром Зеровим, — видатним ботаніком, академіком АН УРСР, братом Миколи та Михайла — видатних українських поетів та ще інших вчених відстояв українську мову в “Українському ботанічному журналі”. В 70-ті роки цей журнал залишався одним з небагатьох українськомовних з усіх наукових журналів в Україні. Батьки привчали нас бути правдивими, мужніми вірянами та патріотами України і бути наполегливими в навчанні. Я знав, що ніколи не стану комуністом, ніколи не буду в Україні розмовляти російською на догоду новітнім “господарям життя”.

Нас у дорослому віці було четверо: троє братів і сестричка Галя. Ми всі досягли певних успіхів у науці. Максимально можливих без керівної і спрямовуючої ролі компартії. Петро — кандидат фізико-математичних наук, Василь — історичних (захистився вже після здобуття Україною незалежності), Іван — технічних, а Галя — біологічних. Петро був серед учнів Ігоря Юхновського та творчо змагався з Іваном Вакарчуком та Юрієм Рудавським (у незалежній Україні ці достойні мужі були ректорами львівських університетів). Петра чекала інша доля.

Наше покоління теж принесло найбільшу жертву на вівтар незалежності України. 1 квітня 1977 року за нез’ясованих обставин загинув мій найстарший брат Петро, кандидат фізико-математичних наук, талановитий поет і музикант. Брат Василь вчився на електромеханічному факультеті Політехнічного інституту, однак кохався в архітектурі та історії церков. Він став одним з ініціаторів і натхненником залучення українських дерев’яних церков карпатського регіону Польщі й України — група історично цінних унікальних дерев’яних церков, які 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувалася у Камбоджі, були занесені до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Він автор багатьох книжок про сакральну спадщину України, про українські церкви Румунії.

Сестра Галя як і тато ста” ла біологом, працювала в Карпатському біосферному заповіднику. А в кризові 90-ті виїхала за “зеленою картою” до Канади, де стала топ-менеджером однієї з фармацевтичних компаній. Мама дуже швидко відійшла в засвіти і говорила нам: “Ви обов’язково будете жити в незалежній Україні”. Ми всі наближали цей День. Були ініціаторами Товариства української мови, Народного руху України на своїх роботах, їздили Україною і будили народ до самостійного життя. Всі українські революції ХХІ століття були нашими і наших дітей (Софійка й Орися).

Незалежність — це наше найбільше Свято. Воно скроплено кров’ю багатьох поколінь українців, і нині на сході України найкращі сини й дочки мужньо відстоюють нашу незалежність у війні з одвічним ворогом, північною імперською Росією. Так хочеться, щоб наші внуки просто й щасливо жили й розбудовували нашу рідну УКРАЇНУ. Слава Україні! Героям Слава!

Фото з родинного альбому

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment