* * *
Розгортаються крила досвітніх дерев до зорі,
Перший подих полів на зорі обіймає бджолу…
Здрастуй, рідна дорого в простім візерунку коліс,
Твоя тепла ріка обіймає ізнову мене.
Твоя тепла ріка в голубих острівцях споришу,
Темні хащі тернові обабіч твоїх берегів…
Повернутись сюди, де на вітрі пливе ковила,
Де на промені соняха квітне щаслива бджола.
Повернутись сюди, і прожити, як подих, життя,
І лишитись навіки в родючому ґрунті оцім…
Пташко серця мого, розгортаються крила дерев,
Ворухнулась дорога, неначе в тумані ріка.
1980
* * *
Рік минув — чи півжиття минуло?
Дні погостювали і пішли.
Бачиш, от і літо промайнуло,
Липи на вершечок підросли.
А на тих вершечках — по гніздечку,
Виросло у кожному пташа…
Де б його знайти таку вуздечку,
Щоб з тепла не рвалася душа?
Дрібка днів, а там і зосеніє,
Вибалки ожина заплете,
І над цілим світом засиніє
Небо, мов крізь скельце золоте.
А під небом — стежка до кринички,
Трохи довша стежка — на гробки,
Та сільської вбогої крамнички
Хліб щоденний, сіль і сірники.
2010
* * *
І. Низовому
Причаєність і суші, і води,
Поволі сизе в темне витікає,
Стоять у першім інеї сади,
І листя сухо кулачки стискає.
Це ранок осені. Це ті, кого любив,
Вертаються у сни твої та пам’ять.
Це рідний світ калин і горобин,
Як пізнє листя, душу твою палить.
Це тут, у наших вітряних містах,
Нічні осінні села залишили
Такий печальний присмак на устах —
Мов пізній плід, солодкий плід шипшини…
1983
* * *
Д. Б.
Цей рік почався липнем,
А Ріка
Стояла і світилася у липах.
Так, ніби свічі лагідна рука
Засвічувала берегом і долом.
Ходили дні плитким повільним колом.
Високу браму Золотих Воріт
Суха медова спека обтікала,
І тиха радість серце обіткала,
Неначе в ньому голуб оселивсь.
Тобою знов мій погляд звеселивсь,
І погляд мій тобою став,
І небо
Тобою стало,
І Pіка — тобою.
Нехай ніхто твоїх небесних літ
Не зможе ані словом замутити,
Нехай ніхто не зможе засмутити
Твого лиця, ріко моя,
Моє ти небо.
Папороті цвіт — моя долоня у твоїй долоні.
1992
* * *
Донечці
Лети, голубочку, лети,
Лети, мій кленовий листочку,
Біжи, мій веселий струмочку,
Рости, моя ружо, рости.
Лети, голубочку, туди,
Куди моє серце так хоче,
Де листя кленове тріпоче
Над плесом плиткої води.
Лети, голубочку, на край,
Де поле і небо злилися,
У вирій збирається листя,
І душам ввижається рай.
Лети, голубочку, і вже
Хутчіше додому вертайся…
А той, хто навік одлітався —
Нехай його Бог береже.
2014
* * *
Цей двір — не двір. І хата — вже не хата.
У хащах саду — царство комашні.
Та лобода, важка і пелехата,
Колишеться в колишньому вікні.
Давно уже, давно нема нікого
Ні в тім дворі, ні в хаті, ні в саду.
Хіба зітхне криничка випадково,
Занурена по брови в лободу.
Як швидко все до зникнення звикає!
Ні стежки, ні доріжки до воріт…
На погребищі ляда замикає
Якийся вхід. В якийся інший світ.
В який? А може, в той, де ніби вчора
Цвіло по сонцю в небі й на воді,
Де рушники — на червоно і чорно,
І де батьки — живі та молоді?
Де соняхи пишались над тинами
В крислатих німбах, як сільські святі,
І ще нікого з нас не розпинали
На жодному, на жодному хресті?!
…оненька павутинка заснується,
Зав’ється у вологому гіллі,
Й неначе хтось тихенько засміється,
Кого давно немає на землі…
2006
* * *
Іванові Низовому
І як його, скажи, без тебе жити?
Без тебе? Жити? Але — живемо.
Неначе в тихім небі женемо
Осінні хмари полем недожатим.
Самотньо тут, не вдома. Але там,
У місті рідному, тепер не нашім,
Де ти самісінький, як пташок у піддашші, —
Напевне, найстрашніша самота.
Там день і ніч нуртує вітровій,
І крига вкрила вулиці холодні,
А ми туди й дістатися не годні,
До міста, що волає із безодні,
Де і по смерті нині ти — не свій…
Я плачу, Йвасю, і чимдуж гортаю дні,
Щоб час майнув і стало — повійні,
І світ постав у золоті й блакиті,
Щоб вирвизаплела нова трава,
І рідний степ відчув, що ожива,
І наші солов’ї несамовиті
Хвалили Бога на твої слова.
2016
* * *
Всихає клен.
Одне його крило
Ще там, де птаство і кошлаті хмари.
А замість другого — лише кістяк,
Негодами, як віспою, побитий.
Всихає рід.
Старенькі хазяї
Переробили всю свою роботу,
Нагостювались та й пішли «додому» —
Під синім пофарбовані хрести.
Лиш їхня вже немолода дочка
Курей годує, воду з балки носить,
Та у сільській занедбаній крамничці
Бере вряди-годи консерви для кота.
А рано-вранці за штахетами паркану
Ввижається їй, наче батько й мати
Ідуть з базару й тихо гомонять.
Тоді вона легенько нюхає долоню,
З долоні пахне півник базаровий.
2015
Листи Сашкові Павленку
Лист з опівдороги
З півдороги тримаю порожнє повітря в долонях замерзлих,
Спів дороги протяглий, і простору протяг в полях безіменних,
Тільки вітер навстрічний раз по раз вмикає тополю сигнальну,
На плечі незнайомого хлопця, в холоднім автобусі я засинаю,
Він сидить непорушно, незручно, плече йому геть затерпає,
Він за мене, сердешний, хлоп’ячим своїм серденям потерпає,
Він мені співчуває, незграбній втікачці у сон рятівничий,
У холоднім автобусі, де тільки протяг літа опівнічний,
Де боюсь я підняти чоло із чужого худенького плічка —
Про порожнє повітря в долонях не варто читати з обличчя…
Лист іздому
Як їхалось, питаєш?
Та як — у тім вагоні
Я пошепки складала всю ніч тобі листа.
Що лиха — непоправні,
Що рани — невигойні,
Й саме життя — марнота, гризота й суєта.
Що думала, питаєш?
Та вкоськувала душу,
Розмазувала фарбу потеклу по очах,
Бо всі печалі — більші,
Усі тривоги — дужчі
І всі жалі жалкіші звичайно по ночах.
А ще я міркувала,
Чудна самотня жінка,
Під сонне бурмотіння сусідів у купе —
Що всюди я — в дорозі,
І всюди я — чужинка,
І доля кого любить — то чубить, то скубе…
Чи є дивніш дивацтво —
У власноручні пастки
Допхатись неодмінно, доп’ястись, добрести?..
Не дай мені пропасти,
Не дай мені пропасти
Між рідної марноти,
Гризоти й суєти…
Лист на перший сніг
Золотої осінньої ночі
Тихий дзвін сніговий задзвонив.
Брате-сніже, накрий мої очі,
Щоб вони не тужили за ним.
Передмістя, розорані луки,
Та солодкий від соняхів дим…
Брате-сніже, сповий мої руки,
Щоб вони не тужили за ним.
І зірки в те задимлене скельце
Бачать світ наш простим і незлим…
Брате-сніже, втоли моє серце,
Щоб воно не тужило за ним.
1988—2017
* * *
Розгортаються крила досвітніх дерев до зорі,
Перший подих полів на зорі обіймає бджолу…
Здрастуй, рідна дорого в простім візерунку коліс,
Твоя тепла ріка обіймає ізнову мене.
Твоя тепла ріка в голубих острівцях споришу,
Темні хащі тернові обабіч твоїх берегів…
Повернутись сюди, де на вітрі пливе ковила,
Де на промені соняха квітне щаслива бджола.
Повернутись сюди, і прожити, як подих, життя,
І лишитись навіки в родючому ґрунті оцім…
Пташко серця мого, розгортаються крила дерев,
Ворухнулась дорога, неначе в тумані ріка.
1992
На схилах
Зірниці глоду,
Спалахи осик,
І віск беріз,
І дуба мідь важка…
У вибалках, западинах, ярах
Стоїть повітря синіми стовпами,
І голос птаха голосові птаха
Відлунює на дні небесних веж.
Луна, луна-а-а-а!
Лисице вогняна,
По глинищах сипких, рудих дібровах
Ми летимо,
І коле щоки терня,
Й гірчить у горлі
Дим чужих вогнів.
Ми летимо у відчаї свободи —
Навиліт вітер серце прохромив.
2011
По глину
У вузлику півхліба й цибулина,
Загус туман у пляшці з молоком,
Тонкий серпок над оранкою блима —
Ходіть по глину, тату, холодком.
Степи собі скирти понапинали,
Як з міді стали за літо шляхи…
Дивіться, тату — ген за Галянами
Осінні очі мружать ховрахи.
Щось наче йде сухим кукурудзинням,
Щось наче йде і дихає в імлі…
Як пахне, тату, в світі передзим’ям,
Аж просто в серце зашпори зайшли.
А там, за вибалком, сумні хрести постали,
І на хрестах — хрещаті рушники…
Вже півсела поснуло під хрестами,
І півсела пішло на рудники.
А ми до свята вимастимо хату —
І ловка ж глина, біла та пухка!
Вставайте, тату, та ходімте, тату!
— Я рад би, доню — глина не пуска.
1980
