Тичина і ми

Віктор КОСТЮЧЕНКО

Тичина — геніальний поет, активний учасник світового літературного процесу початку ХХ століття. Геніальним автор був проголошений (і справедливо) вже після першої своєї збірки поезій “Сонячні кларнети” (1918). Читачам старшого покоління його прізвище, звісно, відоме, бо вивчення радянської української літератури вони починали саме з Тичини. І майже невідоме читачам сьогоднішнім, бо вульгарні соціологи викреслили поета з літературного процесу, в якому він упродовж шістдесяти років брав активну участь і декларував: “Щоб жить, ні в кого права не питаюсь”. Насправді давалося це йому дуже важко…

За час Незалежності ми провели дві революції: помаранчеву і гідності. Ми — це неодержавлене суспільство. Уряд є, армія є, а кордону не маємо. Другу свою революцію назвали Революцією гідності. А яким було її продовження? На пінистих гребенях народного спротиву бандитському уряду Януковича до влади прийшли випадкові люди, яким гідність не властива. Ці люди створили політику і мораль, що все відкидають, особливо у національній сфері: історію, економіку, виробництво, культуру, законність.

Все починається з них: влада, закон, право. Хто проти цього — тому постріл, рекет. І основний інструмент беззаконня, вседозволеності — корупція. Народ — рушій цих революцій, — не одержав від них ніяких благ. П’ять президентів Незалежності успішно творили клас багатих. Народ же все більше опускався в безодню бідності, безробіття, бездуховності і безправ’я.

У народу відібрано книгу, журнал, газету, кіно, театр. Міністерство охорони здоров’я під виглядом реформ розвалює систему медичної допомоги людині. Міністерство освіти в антипедагогічних експериментах звужує загальноосвітні предмети, нових же підручників, в яких порушувалося б питання виховання нової людини — громадянина України, не створює… А нам конче необхідно пле- кати національну ідею, дбайливо берегти свій культурний спадок і знайомити з ним молодь, спонукаючи її не приймати на віру стереотипні оцінки, а дивитися в корінь, докопуючись істини… Аби не сталося так, що з купіллю і дитину вихлюпнули…

У добу диктатури пролетаріату збірки творів Павла Тичини мали прославляти радянський день, а тому укладалися тенденційно; літературознавча ж критика мала ілюструвати, що Тичина — породження Жовтневої революції, і кожен його вірш — то свідчення здійснюваних комуністичних ідеалів. Наче й не було Української революції, яку він сприйняв, з якою ріс як людина і як митець. Павло Тичина народився 1891 року в багатодітній (дев’ятеро дітей) бідній сім’ї дяка у глухому селі Піски на Чернігівщині. Батько любив музику і співи, особливо козацькі пісні. Навколо молитов, музики, співів гуртував своїх дітей.

Дитиною переїхав до Чернігова вчитися у бурсі. Майже дванадцять років хлопець з ніжною душею проникався бурсацькими, семінарськими, монастирськими умовами: він учиться, молиться, співає у хорі. Був регентом хору, грав у кількох оркестрах духової музики, студіював музичну літературу. Людині з абсолютним слухом, музично обдарованій, Чернігів відкрив великий і потужний світ музики, духовної пісні, українського слова. Юнак відвідує “суботи” М. Коцюбинського. Газета “Черниговское слово” друкує його вірші. Цілеспрямований молодий поет і музикант розписав свій трудовий календар так, що кожна хвилина у ньому була пов’язана з релігією і музикою. Це те, що його відірвало від духовної і фізичної бідності, від плачів, безхліб’я у Пісках.

Тут, у Чернігові, Тичині потрапили до рук твори українського філософа Григорія Сковороди, який став йому і вчителем, і вірним супутником у шуканні гармонії. Ско- ворода вплинув на нього не тільки у творчому плані, а й на його внутрішній світ, на його гуманне ставлення до всього живого. Від вчителя він засвоїв високість духу. Дух — начало творення людини у природі, у космосі і суспільному житті. Сковорода супроводжував Тичину все життя. Між цими двома поетами велика часова відстань. Але обоє припадали до рідної землі, що звучить “як орган”, а від осель тим часом “пливуть тужні, обнявшись дзвони”.

Натурфілософія Г. Сковороди і П. Тичини ріднить їх. У маєві сонця, трав, звуків і руху П. Тичина ще в 1907 році (йому 15 років) проголосив “добридень тобі, Україно моя”. Тож поетичний хист у нього складався під впливом Сковороди, народних пісень, божественних співів. 1913 року Павло Тичина опинився у Києві. З собою привіз торбу віршів. За кілька років укладає збірку “Сонячні кларнети”. Ідейний багаж юнака був чернігівський — співомовний, музичний. Регент сонячного оркестру П. Тичина відразу виявив різницю між провінційним Черніговом та ідейно збуреним Києвом, де стикалися сили й інтереси різних країн: Росії, Німеччини, Польщі, де влада мінялася мало не щороку.

Заволодіти Києвом означало заволодіти Україною. Київ переходив з рук у руки. В ньому йшла шалена ідеологічна боротьба соціалістичних, монархістських, селянських, солдатських, шовіністичних і сепаратистських сил. Стоїть сторозтерзаний Київ, і двісті розіп’ятий я … — заявляє поет. Відчувши цю різницю між “своїм” чернігівським багажем і тим, що пропонує Київ, гострий зором і слухом Павло Тичина одразу ж відгукнувся циклом віршів під назвою “Енгармонійне”. Це музичний термін, що означає прирівнювання звуків однакових за висотою, але різних за назвою і графічним зображенням. В образах вітрів — братів сонця (“Дума про трьох вітрів”, 1917) поет побачив студеність Лукавого вітру, який і говорив “по-чужому”, байдужість Безжурного вітру і, нарешті, ласкавість Теплокрила. Люди повірили і зраділи третьому вітрові: “З великої радості святую землю цілували”.

Теплокрил — вітер Української революції… Тим часом поет, розгублений, шукає пристанище. Бо одірвався від рідного середовища, музики, співів, від “субот” М. Коцюбинського. А йому ж треба вчитися, працювати і жити. У мандрах Києвом він опиняється на вулиці Кузнечній (нині Антоновича). Дивний юнак з кларнетом і в’язкою книг у руках викликав підозру у господині Паперук, яка здавала куток. До того ж вона боялася за свою доньку. Та сумніви швидко розвіялися, і Павло Тичина отримав житло, що дало і прихист, і спокій, а згодом і дружину — Лідію Петрівну Паперук.

До юного киянина почали приїздити гості — земляки з села. Їхали вони по пораду, жалілися, що “нужда та злидні” придавили їх, “а місто в прапорах”. У поета не було слів утіхи. Й на стінах кімнати плакали Шевченко і Франко (“Прийшли до мене гості”). Незабаром йому пощастило влаштуватися у редакцію газети “Рада” — центр української думки і українського слова, де тоді працювали відомі громадянсько-політичні і культурні діячі Є. Чикаленко, М. Павловський, А. Ніковський та ін. 1918 рік. Саме цього року стрілися поет Тичина і кривава Жовтнева революція. Вірш “Пам’яті тридцяти” (з 1918 року не друкувався), присвячений трагіч- ній події під Крутами, де в бою з більшовиками загинули студенти, що захищали Українську На- родну Республіку. Тридцять з них поховані у Києві на Аскольдовій могилі.

Кривава розправа над юністю настільки вразила Тичину, що Аскольдова могила стала для нього сакральним місцем спокути. Сюди любив приходити поет усе своє життя: постояти у задумі, послухати Лаврські дзвони, а може, й замолити свої гріхи. У вірші “Пам’яті тридцяти” поет передбачив, що нам іти у світ “по кривавій по дорозі”. Червоне військо під командою Муравйова з-під Крут кинулось на Київ.

На вулицях Києва пролилася кров: “зрадника рука” стріляла в громадян, які розмовляли українською мовою. І тільки сліпий може помічати у віршах П. Тичини початку ХХ ст. впливи Жовтня, і твердити, що “1920 року поет визнав комуністичну ідеологію основою свого мистецтва” (С. М. Шаховський). Неправда. І натяку немає. У збірці “Сонячні кларнети” вірші присвячено променям сонця, золотим переливам, струмкам, хмарам, полям, дібровам, молодим переживанням. “Сонячні кларнети” — це “Сад божественних пісень” Г. Сковороди.

Цим садом — з Богом у душі і серці, з богоматір’ю Марією, зі святим пророком Андрієм Первозванним, з настановами Сковороди — бродить Одвічний Дух українства. Йдучи садом, Дух зустрівся з Чор- нокрилим Птахом, що довбав “розп’яття душі людської”, “виймав живим очі”, одбирав “із серця віру”. Виявляється, що це брат. Це він гукнув братові-українцеві “Відступи! Уб’ю!” Це той птах, що у Четвертому універсалі Центральної Ради означився у вигляді червоної гвардії, більшовиків, “які граблять хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убивство і злочин”. Недаремно Павло Тичина вітав Теплокрила. Це той вітер, що у березні 1917 року створив перший український уряд. Такий був наслідок Української революції.

Поет писав: Одчиняйте двері — Наречена йде! Поступово в поетику Тичини входять поняття “повстання”, “повстанці” і заклик “треба — повстань”. У цьому поет бачив “нову гармонію”. Уже у ранніх своїх поемах “Дзвінко-блакитне”, “Розкол поетів”, “Сковорода” П. Тичина торкається концептуальних філософських і політичних питань. Крізь шовіністичні, комуністичні, естетські заяви, що з’являлися у пресі, він чітко визначає свою прихильність до УНР і бачить, що “УНР у небезпеці”. У симфонії “Сковорода” поет зобразив філософа, який у Китаївській пустині (околиця Києва) серед розкішної природи, як Моїсей, шукає “справжній ключ до душі”. Тут йому стрічається Маринка — дівчина, яку знав у юності, батьки, які “горби понаробляли”, і брат, який “у повстанцях”. Всі вони на землі, “що правди прагне, права”. Всі вони за соціальну справедливість. Та де вона? У снах Сковорода бачить зв’язану Марину—Україну і мертвого козака — Маринчиного брата.

Під кінець симфонії Сковорода зрозумів: “лише повстання знайдуть язик і мову, якою б можна до панів промовлять”. “Повстаньте, гнані і голодні!” — так закликали соціалістичні гасла, що прийшли в Україну з Європи і до яких прислухався Тичина.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment