Микола МИКОЛАЄНКО, член НСПУ, Дніпро
Багато років знаю поетесу Олесю Омельченко. Так сталося, що на тривалий час вона випала з мого поля зору, як і багато інших. Ситуація в країні не сприяла творчому спілкуванню письменників. За цей період Олеся Олексіївна написала і видала чимало поетичних збірок, оповідань, повістей, романів, п’єс, стала лауреатом премій ім. І. Сокульського та П. Кононенка, переможницею кількох всеукраїнських і міжнародних поетичних конкурсів, друкувалася за межами України. Сподіваюся, що Олесю ще чекають республіканські відзнаки НСПУ, адже такий талант не може бути не поміченим! Я б сказав — це справжня національна поетеса “з Україною в серці”, як пише сама авторка.
Її твори друкували у багатьох колективних збірниках, майже в усіх республіканських часописах, її творчість, як і багатьох придніпровських літераторів, стали вивчати у вишах регіону, твори входили до підручників і хрестоматій з української мови та літератури, з’являлися в Інтернеті. Вчительську роботу Олеся поєднувала із письменницькою. Її писання означені високим берегом художності на потужній ріці української літератури.
Остання її книжка — історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край “Дивограй” — щойно побачив світ у видавництві “Ліра”. Та письменниця, яка пише і для дорослого, і для маленького читача, плідно працює і щораз ди- вує новими літературними знахідками. В якийсь щасливий момент до мене потрапили дві передостанні книжки сільської вчительки: драматичні твори у віршах “Мить і вічність” та збірка громадянської лірики “Високий берег”, поетичні рядки якої теплим джерельцем пролилися у моє серце — метафоричні, ліричні, повні глибокого соціального сенсу й філософського змісту.
Багата мова засвідчувала мудру лінгвоосвіченість поетеси. А простота образного мовлення письменниці (тут я звертаюся тільки до поезії, а на всю її творчість, гадаю, зверне увагу кафедра української літератури Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара) засвідчує, що пані Олеся взяла на озброєння досвід колег і класиків: чим простіша мова, тим вона і елегантніша, і глибша. До речі, ілюстрації до “Високого берега” зробила сама авторка. Але що ж у поетичних збірках із високого берега талановитої, відомої поетеси? У них — і “пісня вітру шепотиста”, і “істина блукає в протиріччях”, і “душа себе в гармонії шукає”, й “нема нікому діла до нікого”, і “відкриття себе — болюче й дивне”, і “щастя мить терплячого життя” і сам сенс життя: “з любові вийти і в любові жити”. Все логічно: авторці тісно в собі, душа тихого спокою не визнає, адже поетеса вигранює в собі Безмежжя й осягнення вічності. І в цьому творчому процесі дуже боляче: “шукати й не знайти”, та ще болючіше — “знайти і загубити”. Життя складне: суспільні негаразди. Природа — “наче квітка на морозі”.
“Мовчить трава і “виють дикі звірі”. Ступають люди в “колючу суєту”. Душа поетеси в напрузі. “У лісу на долоні” поетеса бачить, як сонце золотить рідну землю. Україна — сенс життя Олесі Омельченко. У такій ситуації прислухається до серця: що воно “скаже, те рука й напише”. Коротко і ясно: серце віддано рідному народу. Поетеса означає себе: я — “звичайна польова квітка”. Та погляньмо пильно: в поезію прийшла справжня троянда під яскравим сонцем. Без людини поезії немає. До води збіглися “верби юні й кучеряві”, плавають лебеді. Та тільки все це оживає лише тоді, коли сюди приходять рибалки. Люди. Коли мала дівчинка “наввипередки з сонцем” біжить по хвилях. Людський дух, її Віра і Мрія, воєдино зібрані, — то неосяжний “вулкан мислення”: Людина — свята! Та десь уже гомонить “зранена земля”, і “нелюди з душею змія вбивають ненароджене маля”, “Стогне життя закривавлене в ранах рваних”. Ожив “смерті слід”. Як зупинити це божевілля?! Немає ж “нічого кращого від миру!” Хтось стає героєм, а хтось — зрадником. Хтось загине, “комусь в огні страждати”. А хтось і наживається на розрусі й кривді. Світ злостиво розколовся. Зболене серце поетеси ниє постійним болем. Та “життя плекає крила” для нових “польотів”.
Із високого берега творчості поетесі далеко видні обрії світу. “Дніпро турбінами гуде”. “Не зупинити райдужних цвітінь, як не спинити проростання” пашниці. І все для того, щоб люди могли жити в мирі, “оберігати землю від лих”, благословляти Ріднокрай “на труд і добро”. Людина, — пише Олеся Омельченко, — “маленька клітинка”, “вразлива грудочка” земного тіла. Але ж яка велика і велична у своєму протистоянні усім бідам! Та є найвище людське почуття — кохання. Мить? Так! Але погляньте на Сікейросові фрески: яка спрага жити! Навіть сльоза світиться героїчно. Плідно працює Олеся Омельченко, але з високих берегів поезії гляне: скільки ще потрібно створити в літературі… І вона творить — “в самому серці святого світу”.
Ловить чарівні миті життя: Така щаслива тиша опівночі, Такий солодкий засвітився сон! Фіалка пахне, і цвіркун цвіркоче, І Місяць видивляється когось. Ступлю назустріч — потону в сіянні, Прислухаюсь, як дихає земля… Хіба не щастя — жити у цій тайні І слухати у тиші солов’я! Життя складне, поетесі — журбою. Журбою, але — “золотою”. Один рядок, але який! Наповнений глибоким змістом і оптимізмом. Це риса творчості талановитої поетеси. Правда життя, бодай і найсумніша, але на всіх струнах серця — оптимізм і надія. Поетеса мовби сріблиться “струминкою-звуком” і летить Україною. І — “з Україною в серці”. Сонячна крапля веселого дня Співом озвуся у чистій веселці. Кожен із нас у польоті має власну ціль. Олеся Омельченко прагне сягти зірки. Але — як? Не відаю. І раптом “на цілий Всесвіт запалало”: та ж “зірка у мені!”. Сміється: “А я й не знала”. Уся у променях — лечу поміж зірок. Зі мною — тепла, сяюча планета В серпанку ніжнім квітів і думок, І я світанно квітну разом з нею. Про це їй нашепотів і Дніпро. Та посеред розпачу їй самотньо: наче сама себе вигнала з раю. А життя — “як море”: то штиль, то шторм. Але поетеса постійна у своїй меті: Я захищаю білий світ яси Любов’ю, наче мама в колисковій, Плекаю миті в мові калиновій, У Ріднокраї честі і краси. Вона любить усе і всіх. Буття огризається, і поетеса засвідчує це у вірші з глибо- кою гіркотою. Обираємо владу, а вона…
Ми не потрібні вам, народні слуги! Ми, генії жорстокої доби. Порядність чиста опускає руки. Не врятувать од плахи голови. Ми не потрібні вам, народні слуги. Ви боїтесь нас, геніїв доби, Бо вам потрібні ті, хто пер би плуга, Бо вам потрібні зомбі і раби. Болить. Кричать слова. Під скрипку вітру “плаче біль пекучий” та ще й війна “усілася на троні”. Але Україна сяйнула потужним промінням Добра. “І розтануть криваві сніги”, розквітнуть “квіти надії”, повернуться з боїв Герої. “Кривавий зупиниться смерч, воскреснуть розстріляні мрії”. Та залишаться невидимі рифи. Невидимі? Але “їх бачить зболена душа”. Тому поетеса — у постійній боротьбі. Щоб “Незалежна залежна Україна” вирвалася на омріяні високі береги свободи, вичавила з народного лона ворожу гидь: корупцію, брехню, лицемірство, подвійні стандарти життя — тисячний у народі й стотисячний-п’ятсоттисячний — у владі. Ганьба! Олеся Олексіївна — завжди на передовій, у борні за правду, честь, чисту совість, за істину. Набридло жити, “як у труні”. Адже білий світ людського щастя створений для Людини. І поетеса у Безмежжі й Безбережжі, попри вже створене, спроможна ще “здивувати світ” своїми мудрими писаннями.
Кілька слів її фантазії — і вже народилася краса: “Літо, літечко, літенятко…” Ніжно, інтимно, лагідно. Вона звертається до свого літа, до своєї життєвої пори. Яке володін- ня Словом! Грація! Поетесу “чує кожна квітка на планеті”, тому вона й знає: коли її не стане, щось у світі погасне “у вимірі казки”. “Я вся — у Слові”. І “Я — одинока зоря, розтерзана ядерними вибухами”. “Я — проста земна людина”. Її віще слово кидається в атаку на амбразуру, щоб захистити рідну країну, яку роздирають шакали. Земляни свято у правду вірять, у Бога. Та не дрімає й нечистий, що все сатаніє від людських крові й сліз. Сьогодні він шматує Україну І кров її синочків пролива. “Прощення цій жорстокості немає”.
Жаль, Україна — довірлива та безпечна. А з телеекранів ллється отрута: і з-поза України, і з середини. Злодюга-сатана тріумфує, і бреше, бреше: знедолених пригорне, захистить од високих цін і платежів. Про високі зарплати й пенсії… І що ж: учіться “ближнього дурить”? “Мораль віків плюндрується”. Верховна Рада у кулачних боях, шаленіють наркоманія, СНІД. А де ж ділися заводи, фабрики, що їх народ будував, де господарства з фермами? “Ще багачі по селах не гасали”, ще не загрібали землю, ліси, ставки. “Катрусь у повії не продавали”, ще цінилися і правда та мораль. А нині? “Із хама — пан?” прагнемо “жити на чужий манер”?
Продаємо рідну хату, йдемо служити до вельмож, знехтувавши своєю гордістю? Біда: не вміємо себе цінувати. Вигадуємо кінець світу, а він — “в нас самих”, вдоволено-байдужих, хапливо-зажерливих, продажних. Поетеса мріє: Нехай здійсниться під високим небом Любов всеможна, яку дав Творець! Нехай здійсниться в славі Україна, Яку ніхто не ставив на коліна! Нехай здійсниться кожен у собі! Неможливо йти, не йдучи. Ми топчемося на місці. Де плоди Революції гідності? Такі ми повільні, чи такі байдужі? “А бур’яни, як на погибель, пруть…”. А над Україною — “безпарий лелека”. “Зітхають скіфи” — ворушаться їхні кургани. Урятуй мене, Слово… Це добрий знак, Що миритись не можу сама з собою. Як каже Олеся Омельченко: хто ти — про тебе скажуть твої справи. Про саму пані Олесю скажуть її талановиті книги. Шляхетне серце поетеси несе у віршах шляхетні роздуми про життя, про Людину, про рідну Україну. І добра нам від неї порада: “У себе віруй, з тебе все починається”.
