Йосип СТРУЦЮК: “Будьте українцями”

Понад шість десятиліть на ниві українського художнього слова сумлінно й талановито працює Йосип Струцюк. Його творчий  ужинок направду подиву гідний. І якісно, й кількісно (більше  шістдесяти книг поезії, прози, драматургії, есеїстики, літературознавчих розвідок, мемуарів!). Як  справедливо зазначав світлої пам’яті Роман Федорів, “проза Йосипа Струцюка така ж цікава, як і поезія. Опріч того, вона — чесна, правдива, безкомпромісна”.

Водночас  гармонійно суголосна з творчістю майстра слова і його принципова громадянська позиція. Письменник — один із організаторів товариства “Холмщина”, на початку 90-х минулого сторіччя — очільник Волинської крайової  організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. А ще  він — наставник творчої молоді, перший керівник літературної  студії “Лесин кадуб”, ініціатор  волинського обласного літературного конкурсу “Неповторність”.

Зазвичай Йосип Струцюк ввічливо та рішуче  відмовляється від інтерв’ю. Цього разу (зважаючи на трагідраматичну   суворість   реалій?)  він, лауреат міжнародних і всеукраїнських літературних премій, заслужений  діяч мистецтв України, Почесний громадянин Луцька, зробив виняток. Тим паче, що йшлося про публікацію на шпальтах  “Слова Просвіти”.

 Хто вимурував стіну між поляками й українцями?

— Йосипе Георгійовичу, щойно побачив світ Ваш роман (за іншою версією жанрової належності — повість кривавих літ) “Операція “Burza”, або Ми їх спільно винищимо”. У цьому прозовому полотні постає українська народна трагідрама у контексті українсько-польського протистояння у ХХ сторіччі.  Що стало для Вас, холмщанинина, отим мотиваційним поштовхом, коли Ви вирішили написати це епічне, значною мірою документалізоване, полотно?

— Напевне, необхідність, обов’язок  сказати правду. А ще — обов’язок перед пам’яттю про земляків… У селі нашому (Cтрільці, — В. В.) мешкало лише три родини поляків. До них долучали ще 7 родин мурав’яків, переселених сюди в середині ХІХ ст. Вихідці з Муравії (особливо старші) поміж собою так і розмовляли своїм діалектом, через що і весь лівий від в’їзду в село куток досі називають Мурав’яками. За переказами моє село, як і сусіднє, було заставою короля Данила. Принаймні топоніми (Стрільці і Ратиборовичі) тому не перечать і за своїм походженням тягнуться до українського пракореня. В архівних джерелах про село Стрільці є чимало цікавих згадок, але я їх обмину, аби наблизитися впритул до порушеної теми, і перекинуся аж у 30—40-ві рр. минулого століття. Про ці роки багато наслухався, а дещо і сам пережив.

Пам’ятаю, як “кракуси” (члени Польської  воєнізованої  шовіністичної організації, — В. В.), розбивши вікно, увірвалися до хати і, побачивши православні ікони, почали бити посуд. Мати впала на коліна, заломила догори руки  і крізь сльози благально виголошувала “Отченаш” по-польськи, бо впродовж однієї зими (і не більше) відвідувала саме польську школу (іншої в українському селі не було). Може, польський “Отченаш” і допоміг, бо в сусідів ще пір’я з перин пустили за вітром і в борошно налили “нафти” (керосину).  У руйнуванні православних храмів польські шовіністи ніби змагалися з московськими комуністами. Як писав Євген Пастернак: “Найбільшого насилення ця акція набрала в 1938 році, коли протягом трьох (!) місяців, травень-червень-липень, зруйновано за неофіційними підрахунками 167 святинь”. Зокрема й нашу,  котра мала старовинні рідкісні ікони, які безбожники втоптували в землю брудними чобітьми.

— Тобто, процес відчуження, розбрату, інспірований  польською стороною,  фактично набув  на Холмщині (а вона — частина історичної Волині) свого жахливого розмаху  вже 1938-го? Про добросусідство, очевидно, вже не могло й бути мови.

— Після того, як поляки розвалили церкву, в нашому селі ніби хтось стіну вимурував між ними й українцями. Навіть ми, діти, не гралися зі своїми  польськими ровесниками.

Зараз дивуюся, як тоді, ще 1938-го  не дійшло до холмської різанини. Згодом польські історики почнуть кивати за Буг, на Волинь, мовляв, що там робилося. Хотів би  знати, чи підрахували вони, скільки їхніх храмів тоді там знищили українці? Думаю, не наважаться відповісти. Бо костели, як і церкви тут же на Волині, почали нищити після війни вже переважно комуністи.

А 29 січня 1943 року до нашого лісу вже забрали Адама Микитюка і Євгена Сім’яшка. Адам загинув, а Євген дивом врятувався. Смиренний і богобоязливий Антін Бриль після роботи мив чоботи, до нього підійшло двоє і штовхнули в рів, у хаті побили вікна. Сусіди намовили Антона подати на злочинців у суд. Чоловік послухав, і суд прийшов, але до потерпілого. 30 січня того ж 1943 року Бриля забрали до лісу. Хтось із односельців чув і бачив, як кресов’яки мордували невинного. Його роздягнули, прив’язали до дуба, дерли шкіру, посипаючи рани сіллю. Такою ж смертю в той вечір загинув і Йосип Ковальчук.  Згодом із лісу не повернувся Тодорко Міщанчук. Його зголосився розшукати брат Гриць — пішов і теж зник. Люди почали здогадуватися, що в лісі, напевне, міститься кубло бандитів.

 — Смертельний маховик починав набирати обертів…

— Це був переддень страхітливих змагань двох слов’янських етносів. До того ж один мав би відстоювати свої права на рідній землі по обидва боки Бугу. Саме тому після перших жертв у моєму селі Юрій Лукащук організував самооборону. До неї увійшли Євген Долинський, Йосип Назаревич, Сергій Стець і мої рідні дядьки — Володимир Струцюк і Євген Вовчук. Потім вони діяли на теренах Холмщини і Надсяння — хто в дивізії “Галичина”, хто в загонах УПА. За свою оборонну ініціативу Юрій Лукащук тяжко поплатився: 6 лютого 1943 року АКівці (так себе називали бандити) убили батька Василя і сестру Надію, а невзабарі за селом Ратиборовичі мстива куля обірвала життя і брата Олекси.

Створення самооборони спричинилося й до того, що 26 травня 1943 року на Стрільці напала банда АК — 500 бойовиків під орудою Кракєвіча. Ці дані стали мені відомі з польських джерел. Стрільці були першими з тих 52 сіл, які протягом року згоріли лише в Грубешівському повіті (районі).

 — І це відбувалося, ще раз наголошу, на історичній Волині.

— Так. Але дивно, чому польські дослідники не пов’язують події на Волині з сусідньою Холмщиною? Як бачимо, тут, у той же час, вирішувалися ті ж самі проблеми. Нещадно проводили ополячення українського населення, йому забороняли розмовляти рідною мовою в державних установах, закривали українські школи та культурні заклади.  Воєвода Юзефський зазначав, що на Волині з 1732 початкових шкіл лише 11 українських. Шкільні програми і підручники, особливо з історії, мови і літератури, були пройняті духом польського шовінізму, не кажучи вже про те, що з усіх учителів, які працювали в школах воєводства, 83 % були поляки. Міністр освіти Грабський пояснював закриття іншомовних шкіл дуже просто й щиро: “Українці та білоруси при досягненні певного ступеня суспільної свідомости будуть вимагати національного возз’єднання українців і білорусів зі своїми співвітчизниками в радянській Україні і Білорусії”. Хіба це не могло викликати невдоволення?

— Запитання риторичне. Підгрунтя для волинської трагедії з вакханалією вбивств  було підготовлене.

— На Волині польські банди ще до пріснопам’ятного 11 липня 1943 року (дня так званої “волинської трагедії чи різанини”) вчинили чимало злодіянь. Зокрема на початку і в середині квітня 1943 року тільки в Горохівському повіті польські кресов’яки спалили такі українські села, як Княже (тепер Сокальський район Львівської обл.), Квасів, Охлопів, Красний Сад та інші. Треба наголосити, що на той час поляки вже повністю замінили українців у поліції (котрі влилися в УПА) і разом із німцями робили наскоки на українські села, винищуючи свідомих активістів. Українці чинили опір і жорстоко мстили і німецьким окупантам, і їхнім поплічникам, польським бандам. Є цікаве повідомлення німецьких спецслужб: “Останнім часом рух Бандери все більше й більше переходить до активного ведення боротьби. Вже в травні вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією бандитських груп у західній частині України…”. А гебітскомісар округу “Луцьк” заявив: “Майже всі державні господарства перебувають у руках банд (читай УПА).  Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює”. 

Дійшло до того, що 5 травня 1943 року до Рівного  прибув рейхсміністр окупованих територій Сходу Альфред Розенберґ. Йому відразу ж доповіли: українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж большевицькі банди. Про героїчну боротьбу польських партизанських загонів на “kresach wschodnich” ніхто й не згадував. Це теж засвідчує, хто, який доважок уніс у визволення Волині від гітлерівських окупантів.

 

“Дата “волинської різанини” — суцільна фікція”

— Польські історики, краєзнавці, а передовсім політики звинувачують у волинській трагедії   винятково українців.

— Слово “українець” у польських краєзнавців часто звучить як синонім до слова бандит. У переважній більшості їхніх “досліджень” вже не пишеться “націоналіст”, “УПівець”, “бульбаш”, “бандит”, “різун”, “сокирник”, “убивця” тощо, а просто — “українець”.

Дата “волинської різанини” (11—12 липня 1943 року), коли буцімто було знищено 100 польських сіл, — суцільна фікція. Цікаве міркування з цього приводу доктора історичних наук І. Патриляка: “Якщо припустити,  що для атаки на село потрібно було б виділити бодай одну чоту (30—40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо цифру 1,8—4 тисяч повстанців, які мали би брати участь в акції 11—12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів. Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20—25 населених пунктів, але не більше. Навіть за таких умов це була доволі складна з технічного погляду операція”.  До того ж у польських документах значиться лише кільканадцять атакованих 11—12 липня польських населених пунктів. Де ж правда?

— У дослідженнях справді відповідальних, чесних, компетентних істориків і краєзнавців. 

— До речі, волинські краєзнавці І. Пущук, Я. Царук, І. Ольховський, досліджуючи волинські події, виявили великі неточності й відверту фальш особливо в подачі жертв, які часто розбігаються в декілька, а то й кільканадцять разів!

— Зрештою, ця сувора правда —  у Вашій книзі “Операція  “Burza”, або Ми їх спільно винищимо”.

— Я і тепер сказав би так, як у післямові до роману:  “Якби не читав, з дозволу сказати, отих пріснопам’ятних спогадів Владислава і Єви Семашків “Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia w 1939-1945” (“Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939—1945 роках”), не бачив (хоч не до кінця) польського фільму “Wołyn’”, якби польський Сейм не визнав події на Волині у 1943—1945 роках “геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої”,  ніколи не взявся б писати те, що тобі, дорогий читачу, довелося читати. Бо, як народ, поляків і їхнє прагнення до  незалежности поважаю. Поважаю, але саме сьогодні, коли наша молода держава в такому критичному стані, коли північний споконвічний недоброзичливець оголосив  нам чергову війну на знищення, загарбав наш Крим і на Донбасі майже кожного дня гинуть кращі сини і дочки України, відстоюючи свою землю, ми, як ніколи, вимушені шукати собі друзів у світовій спільноті. І знаходимо. Бо з нами не лишень Віра, Надія і Любов, а й бажання нарешті вирватися з того рабства, в яке нас утрамбували “наші вороженьки” на кілька довгих століть.

І саме сьогодні хтось із засмальцьованої колоди витягує давно биту карту, аби підкинути у наше доволі крихке зближення. І підкинуто, треба зізнатися, продумано. Коли Україні нестерпно важко, нараз з’являється хтось і починає показово витирати об наш поріг свої по самі халяви в гною чоботи.

Чи можна було б удати, що не бачиш того? Можна. Одначе тоді ти визнаєш повністю своє безсилля, свою провину перед усім світом.

Чи ж була ота “провина”? Була, проте не більша, ніж та, котру чинили ті, хто нас звинувачує. Напрошується приказка: чия б кричала, а чия б уже мовчала. Нам далі не виходить мовчати.

“Ми пішли б зовсім іншим шляхом”

— Час від часу доводиться чути твердження, що письменник Йосип Струцюк, невтомно трудячись на літературній  ниві, намагається врятувати репутацію  вітчизняних істориків, які сприймають українське буття крізь окуляри наших сусідів — поляків, росіян, або зациклені ще на комплексі  гомо совєтікуса.

— Тих, “які сприймають українське буття крізь окуляри наших сусідів”, я не поспішав би назвати істориками, бо вони лише толочать нашу історію  (може, це дієслово і походить од прізвища — як хочете, вважайте). Їх уже не тільки Струцюк, а й уся громіздка наша НСПУ не врятує. Та й не треба, мабуть. На щастя, Україна ще має  своїх істориків. Чого варті дослідження Білінського! І хай Володимир Броніславович себе (чи хтось його) позиціонує як письменник — більш глибоких і сміливих історичних проекцій я не зустрічаю.

— Які з історичних постатей (а Ви ж  створили стільки переконливих, зворушливих їх художніх образів — у прозі, драматургії, поезії) Вам найближчі? Приклад якого славетного українця (Великого князя Романа Мстиславича, короля Данила, гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепи) має стати, на Ваше переконання,  зразком для нинішніх державних, військових діячів України?

— Для нинішніх державних, військових діячів України, як на мене, прикладом міг би стати, попри віддалені часові рамки й окремі прорахунки, майже кожен із названих. Тому що то були патріоти своєї землі, і вони відстоювали її, як могли, чи як дозволяли обставини. Щоправда, до деяких із них ми часто маємо претензії. Наприклад, одного звинувачуємо за підписання угоди з московитами. Я теж не збираюся його звеличати тим, що  “ощасливив” Україну Переяславом, як це залюбки робили ще недавно письменники та історики. Але ж ми не знаємо, що саме він підписав. Де ті статті? Принаймні після Переяслава московський посол у Чигирині не пробивався поза чергою, а іноді гетьман міг його і не прийняти, посилаючись на недугу. Після Переяслава він не погоджував свої дії з московським монархом, а навпаки, всупереч йому приступив разом зі шведами і Семигородом до демаркації кордонів українського етносу. Гетьман і після Берестечка, і після Переяслава був, як ніколи самостійний і могутній! У своєму романі “Бог задумав інакше…” я його показав саме таким. Дехто по-шевченківськи клене “п’яного Богдана” і, на противагу йому, виставляє часом іншого. Мусимо пам’ятати, що ніхто з українських полководців не здобув таких переконливих перемог, як Хмельницький!

Аж ніяк не хочу перекреслити того, що зробив для України гетьман Мазепа. Тим паче, звинуватити, що він не хотів бачити свою країну самостійною. Одначе мусимо визнати, що він понад 20 років таки вислужувався перед Москвою. Хоч не зі своєї ініціативи, а таки відправляв козаків воювати і гинути за чужі інтереси, будувати в непрохідних болотах чужинцям міста і фортеці й тим викликав невдоволення в Україні майже скрізь і майже в усіх. А коли надумав підняти упокорений ним же народ, то виявилося, що вже пізно. Сяк-так наважився на одну битву — і програв її, що дуже трагічно відбилася на долі України. Якби тоді виграли під Полтавою, у своєму економічному і культурному розвої ми пішли б зовсім іншим шляхом, не чекали б, як зараз, коли нас приймуть у ЄС чи НАТО, а московські (і свої) попи ніколи не виголошували б гетьману анафему в тих церквах, які він воздвиг. І ніхто нас не повчав би, якою мовою проводити навчання в наших школах.

— Історія не знає умовного способу з “якби” та “коли б”. На жаль, надто часто  навіть ті, кого називаємо (і не безпідставно) Українцями  з великої літери, допомагали ворогові, не усвідомлюючи фатальних наслідків своїх дій.

— У цьому сенсі важко сказати, що зробив би Виговський із Москвою, якби улюбленець запорізьких відчайдухів Сірко не завадив йому своїм походом на Крим.

Щодо князівської доби, то мені дуже імпонують постаті князів Романа і його синів Данила і Василька. Але наші державні мужі, на жаль, і в найближчій перспективі не тягнуть на них.

 

Коли, здавалося,  не було жодної можливості,  писав найбільше

— Зазвичай  оприлюднюються рекомендації письменникам, що  нині українцям  потрібно пропонувати героїзовану художню правду. Зокрема — крізь призму начебто безпомилковості  національних лідерів. Того ж таки Симона Петлюри.   Але Ви натомість, написавши вже відомий широкому читацькому загалу роман “Отаман Болбочан та інші”, розставили акценти інакше. Чому?

— Я лише, спираючись на документи і свідчення,  написав правду. І про отамана Петра Болбочана, і про Головного отамана Симона Петлюру. До речі, і не лише про них. Якщо під іконопис підібране не те, що треба, дерево, то не варто з нього робити ікону. Все одно згодом фарби потріскаються.

— Життя — щомиттєва тема,  аби відтак перевтілитися в художню дійсність. Причому зазвичай минуле та сьогодення несподівано, парадоксально (а може, закономірно) “переплітаються”. Думаю про це, згадуючи про Ваш роман “По дорозі до Савур-могили”. Як цей твір сприйняли (ні-ні, не літературні критики), а самі українські воїни, чиї долі крізь століття виявилися суголосними з долями лицірів-козаків, яких уславляли кобзарі)?

— Якби я виступав перед вояками, певне, міг би щось конкретніше сказати, але ж я навіть у Луцьку не з’являюся перед аудиторією. Тому відповісти мені на це питання важко. Щоб чути відгуки, треба йти до читача. А я не йду. Колись не мав схильности до того, а тепер — здоров’я. Та й нема з чим іти, бо видав роман за власні фінанси аж у 100 примірниках!

Дехто мене запитував: де  саме на війні я побував? І дивувався, що ніде, а описав деякі події і місця достовірно. Мусив пояснювати, як це зробив. Адже не секрет, що мені було набагато легше, ніж, скажімо, Льву Толстому висвітлювати події, наприклад, 1812 року. Є учасники війни, є свідки, є Інтернет, телебачення і т. ін. Зрозуміло, що чув окремі  схвальні відгуки на роман, але вони не ошелешували нікого якимись сенсаційними несподіванками.

— Написане Вами (понад 60 книг!) у доброму розуміння подиву гідне.  Наскільки нинішні реалії, виклики спонукають до  праці в царині  художнього слова? Що дає силу, спонукає до творчості зараз? Винятково зосереджуєтеся на прозі? Чи  знаходите час для поезії, драматургії?

— Насамкінець давайте трішки пожартуємо. Ви кажете: подиву гідне, але ніхто не дивується. І я не дивуюся від того, що не створив собі жодних умов для творчости… Проте пишу, бо більше нічого робити не вмію. Мій дід Петро (сільська кличка Столяр) міг побудувати хату, викопати криницю, пошити кожуха, викувати підкову і підкувати коня, а в біженцях (аби вижити) робив тамтешнім тамбовцям балалайки; батько теж  ще чимало чого умів, але дід, (а був він чимось невдоволений) якось сказав батькові: “Коб зробити файну бодню — в тебе клепки в голові не хватило”. Батько не образився на свого батька, одначе, бачачи мою нехіть до господарки, не раз казав: “Ти ніби й з двома руками народився, але якось з обома лівими”. І  я не образився —  і наперекір словам батька писав правою рукою, а до лівих ідей мав навіть відразу. До речі, як і батько. У найскрутніші часи, коли, здавалося, не було жодної можливости,  писав найбільше, а коли приїжджав у Ірпінь і мені відводили окрему кімнату — за 18, відведених для творчости, днів міг нічого не створити. Бо курсував електричкою до Києва, заглядав у книжкові магазини, музеї, шукав як не Петра Засенка, то Миколу Вінграновського, або Григора Тютюнника, Дмитра Чередниченка, Володимира Підпалого… В Ірпінському Будинку творчости міг заважати тим, хто щиро прагнув своїм заримованим словом когось ошелешити. Я ж вертався у провінційний Луцьк хіба що зі спогадами. Щодо поезії, то я її вже давно майже не пишу. Драматургію закинув, здається, назавше. І певен, що жоден театр за мене не рюмсає. Прозу ще пописую…

 

“То був переломний час”

— Не  можу оминути й Вашої громадської діяльності. Вона, як і творчість, — невід’ємні складові багатогранного “Я” Йосипа Струцюка. Пригадаймо, що  на початку 90-х років минулого століття Ви очолили Волинську крайову організацію Товариства “Просвіта”. Саме тоді “Просвіта” заявила про себе потужно і була чи не однією з найдієвіших в Україні.

— Я місця не визначав. Але можу сказати: то був переломний час — або ми зруйнуємо тоталітарну систему, або вона нас остаточно придавить. На щастя, у волинському краї ще витав той дух, який нагадував, що “зродились ми великої години”. Ми ще добре пам’ятали, як наші старші брати і сестри, батьки і найближчі сусіди йшли до лісу, аби стати на прю проти фашистських і більшовицьких окупантів. Час од часу давав про себе знати і третій, котрий завше підтягував свої кордони під “kresy wschodnie”.

Свою незалежність ми щойно проголосили, закріпили на референдумі, а треба було її ще відстояти. “Просвіта”, маючи глибокі традиції на Волині, не мала права стояти осторонь, вона йшла пліч-о-пліч із демократичними партіями й об’єднаннями.

— Пам’ятаю, який грандіозний вечір, присвячений пам’яті гетьмана Івана Мазепи, Ви  не просто організували, а в буквальному розумінні  (дбайливо, сумлінно, талановито!) виплекали! У  Волинському  обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка вже не було місця, де сісти, і глядачі стояли під стінами і поміж рядами.

— Такий же вечір було присвячено ватажкові національно-визвольного руху на Поділі і Холмщині Якову Гальчевському, воякам УПА, Голодомору 1933 року тощо. Це — в Луцьку.

А були ж і в районах цікаві заходи, бо “Просвіта” на Волині мала широку мережу і діяла скрізь. Не лишень у райцентрах, а й в окремих селах читали змістовні лекції, просвітяни ставили вистави, звучали патріотичні пісні, поетичне слово.

— Тоді якраз відбулася прем’єра вистави за Вашим твором про великого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславовича. Це був перший твір на волинську історичну тему, поставлений у волинському театрі. Пам’ятаєте, як її оцінив глядач?

— Мабуть, що непогано, якщо після вистави члени обласного бюро комуністичної партії (а вони ще тоді діяли) вийшли із зали з опущеними носами. А потому прозвучали ще й деякі цікаві дзвінки до її автора і, здається, до директора театру й оформлювача сцени.

— Саме  1992 року Ви отримали першу, як тоді називали, демократичну, обласну літературно-мистецьку премію імені Агатангела Кримського за цю п’єсу.

— Не тільки за неї, а й за поетичні збірки “Глибока живиця”, “Терпкі сторінки” та за створені національно-патріотичні пісні. Принаймні таке формулювання в дипломі.

— На урочистому врученні премії прозвучала на біс щойно створена Вами й Олександром Гаркавим пісня “Нас весна не там зустріла” у чудовому виконанні Олександра й Олі Гаркавих. Зараз ця пісня у багатьох збірниках і в Інтернеті подається як народна, як повстанська. Як Ви сприймаєте таке “обкрадання”?

— Побільше б таких “обкрадань”! Великий Франко якось сказав, що віддав би всі свої вірші за один, який би став народною піснею. Він мав би більше чим дорожити.

— До речі, а як пісня творилася? Що лягло в основу написання?

— Переказ про кохання хлопця і дівчини. Вони були обоє повстанцями. Обоє з сусіднього села Рудка-Козинська. А я туди ходив до школи і почув той переказ. Десь у кінці 80-х  написав текст, дав кільком нашим самодіяльним композиторам, але вони нічого не створили. Думаю, не хотіли ризикувати, бо то було небезпечно. А Олександр Гаркавий, котрий себе не йменував композитором, а співав — взяв і створив пісню. Після презентації її підхопили інші — і, як мовиться,  пішло-поїхало…

— Нема, за великим рахунком, нічого випадкового. Але мусимо, шануючи Ваш  час, ставити на сьогодні  уявну крапку в розмові. Що хоче своїм  талановитим словом  сказати  і нині сущим, і прийдешнім українцям Йосип Струцюк?

— Будьте українцями. Це ніби просто: шанувати рідне слово, бити поклони перед українською церквою, захищати рідну землю, як її захищають наші доблесні сучасники на сході України.

Зі своєї уявної висоти до прийдешніх українців  не ризикну звернутися. Та й вони самі, я певен, оберуть собі такий шлях, про який не усі ми, а хіба що окремі, тільки інколи мріяли.

— І в цьому їм, і нині сущим, і прийдешнім українцям,  беззаперечно, допомагатимуть Ваші книги.  Спасибі!

Спілкувався Віктор ВЕРБИЧ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment