Короваю красний, як на небі місяць ясний

Коровайний та сирний обряди на поліському весіллі

Олександра КОНДРАТОВИЧ

Полісся, зокрема й Волинське, — це той край, де ще збереглося багато що з вірувань, традицій, поглядів  наших предків на світ і самих себе, де крізь окремі прояви народної культури прочитується сива давнина, коли архаїка таїть у собі предковічні знання, які ми не завжди годні прочитати, а коли й прочитуємо, то це межує з відкриттям.

Коровай — особливий, сакральний хліб, його ще називають святим, хоча, треба сказати, увесь хліб святий. Поет Іван Гнатюк стверджував, що  ненька, наділяючи його в дитинстві “окрайцем житняка”, перевіряла, “чи не брудна в нього рука”, адже хліб — святий, “бо тільки він боронив од смерті нас”. Однак серед інших хлібів коровай посідає особливе місце.

Саме до таких роздумів-відкриттів спонукає багатьох відсутність коровайного обряду у весіллі окремих регіонів нашої країни. Наприклад, у моєму рідному селі Кримне Камінь-Каширського району, що на Волині, як і в сусідніх Брониці, Воєгощі та інших селах, не використовують під час цієї учти короваю. Нещодавно прочитала в одній газеті, де на питання журналістки щодо цього, місцеві жіночки пояснили, що колись старі люди їхнього села спекли цей ритуальний хліб та залишили на лаві, щоб охолов. Але свиня допалась до нього раніше і з’їла. То господині сприйняли це як знак непотрібності його у весільному обряді.

Мусимо зауважити при цьому, що там, де на весіллях побутує коровайний обряд, ставляться до нього з особливим, сказати б, трепетним пошануванням. Як співається в багатьох піснях, що були поширені колись по всій Україні, під час його бгання та випікання, використовують воду з семи криниць, борошно, змелене в семи млинах, яйця від семи курей. Та й печуть його в печі, у якої “золотії плечі, срібляні крила, щоб коровай гнітила”, “щоб він удався, срібним обручем обклався, золотими шишечками обслався” та щоб був “красний, як на небі місяць ясний”. Недарма ж “Бог коровай місить”, “Пречистая світить”, “янголи воду носять” (або “в піч заглядають”) [1, 19]. “Коровай — це священний хліб, що має дуже велике ритуальне значення”, — пише Хв. Вовк [2, 244]. Зоряна Марчук вважає, що “коровай — це хліборобська жертва, яка замінила собою жертву худобою” [3,180]. Подекуди науковець також вбачає “залишки в ньому традиційного  тваринного походження” [4, 177].

Посвячені в дане дійство жінки з Гути-Камінської цього ж району стверджують, що приготування та випікання цього ритуального хліба прирівнюється до самого весілля [3, 84]. Перед тим і тим родина просить прощення за явні чи й уявні провини в сусідів, знайомих, односельців, замирується з тими, з ким до цього часу ворогувала. Так само прискіпливо добирають і коровайниць. То мають бути жінки статечні, авторитетні, щасливі у шлюбі. Та й сама випічка готується з найкращих інгредієнтів, що ними забезпечують господарі, з обов’язковим додаванням принесених коровайницями, а деколи — тільки з самих приносів. Бо то колективний продукт, як видається, не тільки родини, а й сільської спільноти. Це має посилити магію його позитивного впливу на молодих, їхні родини та тих, кого буде ним винагороджено.

Готують коровай на прохання молодого (молодої). Як співається в пісні “У садочку соловей гуде” (Гута-Камінська), молодий обходить усю родину: татойка, матьонку, братика, сестричейку, родину з проханням “спекти йому коровай ґречний” , бо він у них — “син, брат, син (родини) сердечний” [3, 86].

У призначений час жінки приходять до хати, де готуються до весілля. Спочатку їх запрошують до столу. Стіл у цей день накривають, як на весілля. Настрій у всіх радісний, веселий — таким має бути й життя майбутнього подружжя.

Шануй, моя мамойко,

Мої коровоайници, —

 закликає пісня. Після недовгої гостини старша коровайниця говорить:

— Десь тут є домовний господар, домовна господиня — чи позволить, благословить цей день звеселити?

— Хай Бог благословить, і я благословляю, — відповідає батько.

Цей діалог повторюють тричі. Далі в пісні “Дозвольмося Іванка, Іванкового татойка” коровайниці звертаються до батьків (батька та матері окремо), братів і сестер, їхнього роду “дозволити та благословити сьой день звеселити”. Бо цей день — день випікання короваю — і є початком весілля, про що стверджує наступна співанка:

На вгороди зіллє,/2

Пуд городом зіллє.

В сьому дому, що й на рогу,

Зачалося висіллє./2

Церемоніал підготовки тіста, випікання, прикрашання готового виробу ретельно продумані й суворо регламентовані: коли, де та якою водою мити руки, коли місити, як формувати святий хліб. Усе овіяно чаром духовності й таємничості. Бо то не звичайна хлібина, — то жива субстанція, яка все бачить, відчуває і все пам’ятає та віщує про позитив чи негатив у майбутньому житті молодої пари. Тому його слід пильнувати й усіляко задобрювати. Замісивши тісто, коровайниці повідомляють господарів про зроблене. Ті у відповідь їх пошановують, пригощають смачними наїдками, напоями. Запрошені співають ритуальних пісень, танцюють, веселяться. Нарешті лунає пісня:

Старша коровайнице,

Засвіти-но свічку,

Заглянь-но у пічку,

Чи час, чи поройка

Коровая саджати.

Всі присутні пильнують за священнодійством, що його здійснює їхня очільниця. В окремих селах за ручку лопати тримаються й інші коровайниці. Так само прискіпливо стежать і за процесом випікання, аби не заслужити докору святого хліба:

Самі п’єте-гуляєте,

Обо мні не дбаєте.

Посадивши коровай, жінки піднімають над головою діжку чи ночви, в яких місили його, цілуються навхрест, а поставивши на стілець, ходять навколо, пританцьовуючи, співають, пригощаються, після чого йдуть додому. Святий хліб у Гуті-Камінській виймають домашні. Принагідно додамо, що випікається кілька короваїв, але прикрашається тільки один.

Замішуючи тісто, формуючи виріб, необхідно передбачити  розміри короваю, зважаючи на його недоторканність. Деколи траплялось, що він виростав зависоким, і його було неможливо вийняти з печі. Тоді господар розбирав її вустя1. Але коровай залишався незайманим. Проте треба сказати, що звичай випікання цього ритуального хліба прижився у наших предків із поширенням землеробства, що прийшло на зміну скотарству, а згодом і тваринництву, де сповідувалися інші цінності та панували й інші звичаї, які мали сприяти розквіту господарства, покращенню добробуту населення.

 

Про “хлібець м’якейкий” і “сирець білейкий”

Саме до таких звичаїв і належав сирний обряд, що передував коровайному. Думається, колись він крізь панував на поліському весіллі. Через це в окремих селах і до цього часу останній відсутній. Подекуди про сирний обряд нагадують лише окремі пісні. Проте їхній зміст, лексичне вираження свідчать про його давність, а також про його безумовну належність спільноті скотарів, пізніше тваринників, де найбільше поціновувались набутки саме цієї галузі господарювання. Тому були важливими відомості щодо наявності худоби в родині молодого, її порідність, плодючість, молочність корів  тощо. Через це тільки-но перезви дещо обжилися за столом, як починаються справжні баталії за сир: дружки вимагають його від старшої свахи. Аякже, треба знати, чи є він у неї та якого розміру, бо це свідчить і про кількість корів, і про їхню товарність. За переказами, родичі княгині могли прийти до князя й перевірити наявність скоту. Траплялось, останні, аби справити на перевіряльників позитивне враження, навіть вдавалися до обману, позичаючи в сусідів чи знайомих їхню худобу та видаючи її за свою.

Дружки на весіллі відіграють роль розвідки. У Гуті-Камінській [3, 100] спочатку вельми ґречно намагаються дістати потрібні відомості:

Прискакав горносталик, /2

Заглядав до нависки2,

Чи є хлібець м’якейкий,

Чи є сиріць білейкий. /2

Проте свахи роблять вигляд, що не чують. Тоді вже звучить відверта вимога:

Наша сваничко сива, /2

Ой дайте нам сира,

Й а до сира — палінки,

До палінки — горілки. /2

Свахи вже змушені виправдовуватися. Треба сказати: їхнє виправдання нас, сучасників, просто-таки  заворожує:

Наша сваничка сива

Ни наробила сира,

Росици ни росила,

Травици ни нажєла,

Тилєт ни годувала,

Сира ни назбирала. /2

Здається, тут віє сивою давниною. Недарма під час мого виступу перед науковою аудиторією в Києві один із її учасників висловився, що так, либонь, співали ще за часів Київської Русі. Справді, ця співанка беззаперечно підтверджує давність розглядуваного обряду. І таких доказів ми подибуємо чимало в тих або тих ритуалах чи піснях. Наприклад, мені вдалося записати дві пісні, що їх співають дружки в час прощання молодої з родиною, рідною домівкою перед тим, як відбути до молодого. Ось одна з них:

Ой у світлици

Та й на скамници,

Ой там плаче

Та й дві систрици.

Одна плаче,

Ще й приказує,

Що самая встаюся.

А друга плаче,

Ще й приказує:

“Од родойку ддоб’юся”.

Треба сказати, що останніми часами, коли ще весільний обряд мав цілісний характер, під впливом російської мови в цій пісні вже з’явилися лексеми: “бірозах”, “скамейочках”, “скамейках”.

Торг між дружками та свахами триває: перші вимагають сиру, а старша сваха, вдаючи, що шукає потрібний продукт, витягує з кошичка то картоплину, то капустину чи бурячок і пропонує непогамовним дівчатам, супроводжуючи своє дання примовками, жартами, прислів’ями. Дружки ж при цьому, отримавши черговий “дарунок”, насміхаються над лінькуватою, недбайливою господинею. Тож свахи мусять і далі виправдовуватися:

Ми їхали гаями,/2 

Тихими дунаями,

Нас кони поносили —

Ми сиріць погубили.

Та дівчата наступають, і старша представниця роду молодого здається: просить подати їй тарілку, на яку викладає сир, буханець хліба, пляшку горілки або якогось іншого напою. Дружки подрібнюють сир, пригощають ним родину молодої, запоріжців та всіляко вихваляють і продукт, і багатство та хазяйновитість нових родичів.

На цьому сирний обряд у Гуті-Камінській завершується. На жаль, він багато втратив, призабувся, залишились тільки невеликі блискітки, зате пишно розквітнув обряд коровайний, про що мовилось раніше.

У Видричах [3, 60—61], навпаки, сирний обряд зберігся більш повно і з плином часу видозмінювався та збагачувався. Тому він наступальний, вербальний. В той час, як гуто-камінські свахи все частіше вдаються до, так би мовити, словесних баталій, обманних маневрів: старша сваха вдає, що шукає заповітний сир, та подає прохачкам замість нього різні овочі чи фрукти, видаючи їх за очікуваний продукт, через те що пісенні аргументи і дружок, і свах уже забулись. У їхніх же візаві, замість слів, лунають пісні,  довірені молодої — дружки спочатку обережно вивідують:

Скаче горносталичок /2

Кириз3 стил до сваничок,

В пазушку заглядає,

Чи виликий сирець  має. /2

Свахи у відповідь відспівують:

Ми того не відали, /2

Без сира приїхали,

Тилько взяли палінку,

Приїхали по дівку. /2

Тут представниці молодого, хоч і в гостях, почуваються зверхньо, —  аякже, після вінчання молода вже їхня, тому вони не те що не взяли з собою сиру, а й не подбали про святковий хліб, прихопивши звичайну палінку.

Дружки не поступаються:

Неправдойка ваша: /2

Віте теє знали.

Віте теє знали,

Нам сира набрали. /2

Свахам нічого не залишається, як виправдовуватися далі, проте  роблять це з глумом:

Ми їхали коло млина, /2

В нас здохла кобила,

 Ми там ночували,

Сиром повечеряли. /2

Подруги молодої не здаються:

Ой сваничко сива, /2

Ой дайте нам сира,

А до сира палінки,

До палінки горілки./ 2

Перезви невблаганні та наводять нові аргументи:

Ми їхали борами, /2

Залізними мостами,

Нас кони поносили —

Ми сирець погубили. /2

Але дружки відкидають і це пояснення та далі виставляють свою вимогу, — на жаль, не пісенну, яка, вочевидь, забулась у плині часу. На противагу їм, свахи співають:

Ми їхали машинами, /2

Дорогами паршивими:

В нас скати поспускали —

Ми сиром затикали. /2

Не оминімо цієї відспівки. Хочеться закцентувати увагу можливого дослідника чи й просто читача: останню співанку могли скомпонувати вже й ми з вами, а те, що її авторство належить нашому сучаснику, не викликає сумніву. На видричівських весіллях її співали ще в 70-х—80-х роках минулого століття. То пам’ять давніх скотарів (тваринників) стукає в наші серця. Тому такий дорогий тут цей обряд.

Однак продовжимо опис суперечки між станами молодої та молодого. Свахи, хоч і в гостях, вже не сумніваються в приналежності “чужої дитини” їхньому родові, тому відкрито глумляться:

На дуби, на вершечку, /2

Вісить сир у мішечку:

Хто хоче поїдати,

Хай лізе доставати. /2

Шоб віте, господині, /2

За сиром ни ходили,

Удома сиділи,

Хазяйства гляділи. /2

Але господині теж не ликом шиті, не здаються й далі наступають:

Ми — добри господині: / 2

Все вдома поробили.

Все вдома поробили,

За сиром поспішили. /2

Нарешті свахи дозволяють  себе вмовити:

Ой сваничко мила, / 2

Голубочко сива,

Дайте нам талірочку,

Ми дамо паліночку. / 2

Дружки з поклоном подають старшій свасі тарілку, накриту білою хустинкою, на яку вона викладає сир, буханець хліба, пляшку напою (горілки або вина).

Далі вже йде обмін компліментами:

— Дзінькує, сваничко, /2

За сирець білейкий,

За сирець білейкий,

За хлібець м’якейкий./2

— Ни гнівайся, сваничко, /2

Шо малая мандричка:4

Тиличка — тритєчка5,

То й малая мандричка. /2

Родина молодої втішає своїх візаві:

 Ми ваши корови знали: /2

Вилике вим’є мали,

Вилике вим’є мали —

Виликий сирець дали. /2

Подруги молодої нарешті здобули очікуваний дарунок. Подрібнивши сир, пригощаються самі, наділяють родину княгині, вибігають надвір, аби пригостити запоріжців, показуючи таким чином багатство нової родини їхньої подруги, на що свахи глузливо кидають їм услід:

Дружки дурнувати /2

Побігли кругом хати,

Не знайшли місця сісти,

Де сирець з’їсти. /2

Аякже, це ж не звичайний сир, а символ родової честі спільноти, що займається скотарством (тваринництвом). Зоряна Марчук стверджує, що “в селі Оріхове на  Ратненщині весільний сир називають “сваським короваєм” [4, 184] і продовжує: “… весільний сир у ролі жертовної весільної страви — це прообраз того короваю, яким знаємо його сьогодні” [4,185].

Як бачимо, сирний обряд видричівців повніший, краще вироблений і збережений. Чому? Важко сказати. Ймовірно, тут довше займалися скотарством, а згодом тваринництвом, через це у весільних дійствах видричівців ще превалюють матріархальні мотиви, в той час як у гуто-камінців — патріархальні. Видається, він виник пізніше, на що наштовхує нас така деталь: в одній із співанок гутокамінські свахи пояснюють, що вони їхали на весілля “тихими дунаями”, вживши для означення водних плес архаїчну лексему “дунаями”, видричівські ж перезви вже добирались “залізними мостами”, тобто в епоху заліза, про яку гутокамінці, можливо, ще не знали. Висловленому припущенню знаходимо підтвердження і в самому зачині обряду: дружки з Гути-Камінської, аби пересвідчитися, чи є у старшої свахи сир, вже “заглядають до нависки”, тобто заплечної корзинки [3, 100], в той час як видричівські подруги молодої “в пазушку заглядають”[3, 60]. Виходить, в першому випадку ритуальний сир дещо позбувся свого пріоритету, тому на весілля його  приносять у заплечному кошичку, у Видричах же його всіляко оберігають і ховають у пазуху. В одному можна не сумніватись, що то обряд спільноти, яка займалася тваринництвом. Це потверджує й співанка з Гути-Камінської, в якій свахи на запрошення господинь до активнішого споживання наїдків відзначають їхню щедрість та багатство:

Ой їли ми, їли, /2

Сивого вола з’їли,

Сивого, рогатого,

У тестя багатого. /2

Хто міг дозволити собі таку розкіш, як не скотарі, а згодом тваринники? Однак у подальшій заувазі свах звучать уже голоси хліборобів:

Було вола не бити, /2

Бо волом тре робити.

Було свиню сколоти:

У свині немає роботи. /2

Авжеж, у хлібороба віл стає основною тягловою силою, тому його слід берегти. Дозволимо собі зробити висновок із поданого попередньо: у Гуті-Камінській вирощування зерна вже здобуває перевагу над тваринництвом, у той час як у Видричах воно все ще поступається перед ним. А це, своєю чергою, визначає поведінку населення, його традиційну культуру. Якщо в першому випадку про сирний обряд починають забувати та у всьому розмаїтті й багатстві розробляють коровайний: підготовку до його випікання, колективну участь у цьому родини, приятелів, сусідів, сам процес випікання, поводження з цим ритуальним хлібом і насамкінець його ділення, то у Видричах усе ще зберігають та всіляко доповнюють сирний, а коровай починають випікати як запозичення від сусідів. Тому його підготовці тут не надають особливого значення, просто доручають це зробити комусь із родини, проте дотримуючись при цьому деяких умовностей: аби господиня не була вдовою та була щасливою в сімейному житті, користувалась шаною серед людей, відзначалась добротою, сердечністю тощо.

Ритуал ділення короваю в обох селах майже подібний, хоча в Гуті-Камінській він більш вироблений, дещо відрізняється і змістом, і формою.
Однак в обох випадках він сповнений щирих побажань щасливої долі  молодим та їхнім родинам, жартами, примовками до старости чи старшого дружка. Проходить під спів пісні “Чесний короваю”. Нині широко використовують музику.

Я недарма так багато уваги приділила описові давнього сирного обряду, як одному з важливих епізодів колишнього поліського весілля, аби через нього показати, наскільки воно багате і змістом, і засобами вираження кожного дійства. Усе тут на місці: глибоке змістове наповнення, народна мудрість, подієва стрункість та її вмотивованість, коли одна подія доповнює іншу та стає трампліном для наступної. І за всім тим постає висока звичаєва культура українського народу, краса почуттів княгині та князя, їхнього оточення, вірність заповітам предків. Аналіз цього багатства змісту і форми, дає змогу реконструювати не лише поступ наших краян у виробленні сімейних стосунків, вибору найкращих способів пошлюблення, а й відтворити історію рідного народу. В. Охрімович вважає, що те, що нині стало обрядом, було колись життєвою правдою, а те, що тепер становить весільну драму, було колись драмою життя [1, 11]. Наведу захоплений відгук Івана Франка про весільні пісні, записані Ольгою Рошкевич у с. Лолині: “…кілько там пречудових образів попри дикій і напіввиробленій формі, — кілько чуття, кілько геніальних порівнянь, кілько глубоко старинних споминок та окрушин, становлячи цінний матеріал соціологічний, етнологічний, язиковий. А кілько здорових, ясних і правдивих людських поглядів на життя! З якою теплотою оспівана доля женщини перед шлюбом і по шлюбі! Якими широкими чертами змальований стан народу, бувший колись у глубокій старині! Мені слів не стає на похвалу тої епопеї селянського життя”[1, 9—10].

 

Література

  1. Весілля: У двох книгах. — Книга 1. — Київ: Наукова думка, 1970. — 452 с.
  2. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології // Хв. Вовк. — Київ: Мистецтво, 1995. — 335 с.
  3. Кондратович Олександра. Весілля на Поліссі // О. Кондратович. — Луцьк: Надстир’я, 1996. — 112 с.
  4. Марчук Зоряна. Генеалогія українського весілля // З. Марчук. — Луцьк: Інститут культурної антропології, 2005. — 284 с.

 

————————————

1 Вустя (діал.) — передня частина отвору печі.

2 Нависка (діал.) — невелика заплечна корзинка.

3 Кириз (діал.) — через.

4 Мандричка (діал.) — сирний хлібець, запечений у печі.

5 Теличка-тритєчка — теличка на третьому році, корівка-першинка.

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment