Лицар свободи із бункера УПА

З нагоди 75-ліття Української Повстанської Армії

Анатолій КАРП’ЮК, м. Костопіль Рівненської обл.

Маючи прекрасну освіту, він міг би бути успішним художником, жити заможно, але він став борцем за свободу, обрав підпільну криївку з нехитрими засобами друкарства, з побутовими незручностями і постійною небезпекою. Слава до нього прийшла тільки після героїчної смерті. Адже твори художника-борця не одне десятиріччя пролежали у спецфондах більшовицьких чекістів, в архівах волинського НКВС.

Епіграфом про легендарну постать талановитого маляра і графіка зі світовим ім’ям Ніла Хасевича можуть бути слова самого волинського художника: “Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..”

Про легендарну постать видат­ ного художника з Рівненщини ви­ дано вже чимало книг, написано багато статей. Про нього ще 1994 року кінорежисер Михайло Ткачук створив цікавий документальний фільм під промовистою назвою “Здобути, або не бути”, в якому на основі архівних документів і спо­ гадів старожилів яскраво розкри­ то діяльність Н. Хасевича в умовах глибокого підпілля. Про митця я вперше дізна­ вся на початку 90-х рр. мину­ лого століття, коли відзначали 50-річчя створення УПА на Во­ лині, в Костопільському районі.

Як з’ясувалося, цей художникборець родом із наших країв. Піз­ ніше мені довелося готувати ма­теріали до публікацій із нагоди його 90-ліття (я тоді був науковим співробітником Костопільсько­го краєзнавчого музею). Також випала нагода ближче ознайо­ митися з графічними творами митця, брати участь у відкрит­ті пам’ятного знака на подвір’ї Дюксинської сільської школи. Так крок за кроком Ніл Хасевич увійшов у коло моїх зацікавлень. І все, що пов’язане з ним, почав глибше вивчати.

Саме тоді я пе­ реконався, що цілком заслуже­ но видатні мистецтвознавці став­ лять його ім’я поряд із такими всесвітньо відомими українськи­ ми графіками, як Юрій Нарбут, Олена Кульчицька, Василь Кри­чевський, Петро Холодний та ін. На Рівненщині є таке село із загадковою назвою Дюксин, що за 45 км од Костополя. Навіть мовознавцю з Рівного Ярославу Пурі не вдалося розкри­ ти походження цього топоніма. Правда, він висловив цікаве мір­ кування, пишучи, що на Поліссі під лексемою “дук” розуміють ба­гатія або скупу людину.

Точна да­ та заснування Дюксина невідома. Перша писемна згадка про нього припадає на 1537 рік (отже, 480 р. тому). У цьому селі в сім’ї дияко­ на Антона Івановича Хасевича 25 листопада 1905 року народився другий син, якому дали ім’я Ніл. У Рівненському обласно­ му державному архіві зберігаєть­ ся клірова (церковна) відомість за 1908 рік, де сказано, що Ан­тон Хасевич прибув у Дюксин 25 березня 1898 року із села Тинне (нині Сарненський район) пса­ломщиком із благословення Во­лодимир-Волинського єписко­па Паїсія.

У сан диякона невдовзі його посвятив Кременецький єпископ Амвросій. Ніл виростав у товаристві сільських дітей, серед чудової природи Надгориння. Навко­ лишня краса не могла не пробу­джувати у ньому творчих праг­нень. Початкову освіту він здобув удома під керівництвом батька. Згодом навчався у Житомирській семінарії та приватній україн­ ській гімназії Рівного.

Дитинство припало на тривожні часи: закін­ чувалася Перша світова війна — починалася громадянська. Події змінювалися дуже швидко. 1918 року (за іншою версією 1922-го) сталася трагедія: під час дорожньої пригоди на оржівсько­му залізничному переїзді перед по­тягом сполохалися коні і мати за­гинула, а Ніл став калікою — ліву ногу не вдалося врятувати. Після лікування хлопець відвідував май­стерню художника Леня у Рівному. А це, очевидно, і вирішило майбут­ню долю живописця і графіка.

Перед юнаком виникла склад­ на проблема: іти дорогою батька чи обрати свою. Нестримне ба­ жання бути художником привело його до Варшави. 1925 року екс­ терном складає іспит і отримує атестат про закінчення гімназії, а наступного року він — уже віль­ ний слухач Варшавської академії мистецтв. Невисокого зросту юнак, бід­но вдягнений, із палицею в руці (замість лівої ноги — дерев’яний протез) спочатку записується на відділ малярства, а пізніше пе­ реходить на графічний. Уже то­ді молодий художник розглядав графіку як могутній пропаган­ дистський чинник. Нею можна “розмовляти” з величезною ауди­ торією. І без перекладача. Вчить­ ся сумлінно, хоч терпить злигод­ ні. Бо що візьмеш із батькового дому, коли і там не краще? 1930 року Ніла Хасевича зара­ хували, нарешті, повноправним студентом академії мистецтв у Варшаві.

Йому пощастило навча­ тися під керівництвом високо­ кваліфікованих професорів. Бід­ність, нестатки не покидали його. Ніл багато працює, експери­ментує, удосконалює свою май­ стерність. Заглиблюється у вивчення українського народного мистецтва, його історії. Крім осно­вного фаху, охоче студіює ткацтво й кераміку. Разом із художника­ми-однодумцями з Волині та Гали­ чини у Варшаві організовує мис­тецький гурток “Спокій”, який проіснував аж до 1939 року. Бе­ ре активну участь у конкурсі сту­дентських робіт.

1931 року карти­ну “Прання” відзначили премією. Наступного року за портрет Іва­на Мазепи отримав почесний ди­плом. Критики-мистецтвознавці заговорили про Ніла Хасевича як про талановитого художника. Існувала думка, що Ніл Хасе­вич 1933 року закінчив Академію мистецтв. Однак Дарія Даревич у вступній статті до книги “Життя і творчість Ніла Хасевича” (співав­ торами цієї солідної монографії є відомі краєзнавці І. Марчук та О. Іщук), спираючись на польські ар­хівні джерела, свідчить: “…спро­мігся востаннє заплатити (за на­ вчання — ред.) восени 1932 року, а тоді, не закінчуючи академії, ви­був і забрав документи 13 березня 1933 року. Але перед тим, 24 люто­ го 1932 року Н. Хасевича допуще­но в Академії до письмового іспи­ ту на учителя рисунку в середніх школах.

Писав на тему “Рисунок як виховний чинник”. Цей пись­ мовий іспит він склав успішно, і комісія звільнила його від подаль­ ших практичних іспитів. Отрима­ ний диплом давав йому право ста­ти учителем рисунку в середніх школах Польщі, але дістати працю за фахом, будучи українцем, було практично неможливо”. Яке монастирське терпіння і настирливість потрібно було мати, щоб не піддатися зневірі, не впасти у розпач, а досягти поставленої ме­ти! Тільки одержимі люди на таке здатні. У 30-х роках минулого сто­ ліття ім’я митця з якогось там гли­ бинного волинського села знала чи не вся Європа.

Мистецький гурток “Спокій” у передвоєнний період влаштував чимало виставок з учас­ тю Ніла Хасевича. Його малярські та графічні роботи бачили меш­канці Праги, Варшави, Берліна, Львова, Луцька, Кременця, Рівно­ го тощо. Кращі дереворити експо­нували на міжнародних виставках у Лос-Анджелесі та Чикаго, де отри­ мали високу оцінку фахівців. Йо­ го визнали. Значним досягненням художника став вихід у світ альбо­му “Книжкові знаки Ніла Хасеви­ча” (Варшава, 1939), в якому ав­тор показав себе неперевершеним майстром екслібрисів. Тільки ми­ тець неабиякого хисту може пере­ дати на мініатюрній площині те, до чого прагне душа бібліофіла (кни­ голюба).

Такими, як на наш по­ гляд, є книжкові знаки С. Скрип­ника (в майбутньому патріарха УАПЦ Мстислава), президента в екзилі А. Лівицького, художника В. Васьківського, українського іс­ торика В. Прокоповича та ін. Ав­ тор передмови до названого вище альбому Т. Лєшнер відзначав, що “…поміж сучасними графіками… займає він почесне становище як оригінальна індивідуальність, що вносить до мистецтва свій власний самостійний стиль”.

У середині 30-х років Ніл Ха­ севич перебував у рідному селі Дюксині, де його батько працю­ вав дияконом при Свято-Михай­лівському храмі. Серед простих трудівників він знаходив героїв своїх картин. Учителював у міс­ цевій школі, співав у церковно­му хорі, яким керував брат Ана­толій. Малював ікони, що потім ставали окрасою сільської церк­ ви.

Займався самоосвітою. Разом з іншими художниками їздив по навколишніх селах, зустрічався з багатьма цікавими людьми. Про нього, як про неординарну людину, щиро згадують старожили Дюксина. Кілька років Григорій Судак разом із Нілом відвідували церковний хор. За його розповід­ дю, так читати Апостола, як це ро­бив Хасевич, ніхто не вмів у їхньо­ му селі. Коли Ніл заходив у храм, стояла ідеальна тиша: на нього че­кали парафіяни, мешканці села.

Теплий спогад про художника залишився у пам’яті Ольги Кри­ щук. За її словами, він не тільки гарно малював, а й ткав і вишивав. За Польщі у Львові виходив ка­ лендар “Рільник”. Цій мешканці Дюксина запам’ятався навіть ма­ люнок обкладинки, під яким за­ мість прізвища автора стояли іні­ ціали “Н.Х.” Варто пам’ятати, що брати Хасевичі були зв’язані з ОУНівським підпіллям, керівни­ ком якого з середини 30-х років на Костопільщині був мешканець села Звіздівка Григорій Рибак — людина освічена і свідома, справ­ жній патріот України. Коли у вересні 1939 р. розпо­ чалася польсько-німецька війна, над Західною Україною, зокрема й над Рівненщиною, нависла загроза окупації.

17 вересня Червона армія перейшла кордон, щоб узяти “під захист” населення Волині. Про та­ємний зговір двох міжнародних акул Гітлера і Сталіна ще не було відомо. Під пильне око нової влади потрапила насамперед патріотич­ но налаштована інтелігенція. Багато творчих задумів мав Ніл Хасевич, але про вільне втілення їх годі було думати. Тож він змуше­ ний був працювати учителем у рід­ному селі та підробляти бухгалте­ ром у споживчій кооперації. Друга світова війна перерос­ла у так звану Велику Вітчизняну. У липні 1941 року було окуповано Рівненщину.

Багато хто з українців мріяв про відновлення самостійної держави. Під редагуванням Григо­ рія Рибака вийшло кілька чисел га­ зети “Самостійність”. Але редко­ легія змушена була змінити її назву на “Костопільські вісті”. У своїх планах фашисти Україні відводили долю німецької колонії. У Рівному Степан Скрипник і Улас Самчук налагодили ви­ пуск часопису “Волинь”. Запро­ сили до співпраці Ніла Хасевича, правда, не тільки як художника. На сторінках газети він виступав і як автор публіцистичних статей. Про те, що під час окупації Ніл Хасевич деякий період пра­ цював мировим суддею в Дераж­ ному, свідчить повідомлення в “Костопільських вістях” від 29 листопада 1942 року. Починаючи з 1942 року, віднов­ лено діяльність осередків “Просві­ ти”, ліквідованої за “перших со­ вєтів”. Її активістами стали брати Хасевичі — Ніл і Анатолій. Про це ми дізнаємося з газети “Костопіль­ ські вісті” від 22 березня 1942 року.

У короткій замітці “Дюксин про­ буджується” читаємо: “Перший свій публічний виступ присвяти­ла “Просвіта” Шевченковим ро­ ковинам, влаштовуючи 15.11 ц. р. урочисту академію, яка пройшла несподівано добре і на високому рівні та зробила сильне вражіння на присутніх…” Мрії патріотів на відновлення державної незалежності України не збулися. Вони переконалися в то­ му, який “новий порядок” прине­ сла коричнева чума із Західної Єв­ ропи: арешти, знущання, розстріли ні в чому не винних людей… І ко­ ли у квітні 1943 року почали масово формувати загони УПА на Волині, Ніл Хасевич долучився до підпілля, навіть став близьким другом Кли­ ма Савура (Дмитра Клячківсько­ го) — командувача УПА-Північ, штаб якого містився у Гутвині (за кілька десятків кілометрів на північ од Костополя). Тільки вузьке коло людей знало, хто приховується під такими псевдо, як Бей, Зот, Рибал­ ко, Левко… Наступив новий етап у біографії художника. Тепер йо­ го чатувала смертельна небезпека на кожному кроці. І так упродовж майже десяти років. Будучи інвалідом, Ніл Хасе­ вич не міг тримати зброї в руках. За зброю йому служили різець, долото і пристрасне слово публі­ циста.

Командування доручило Нілу очолити політико-пропаган­ дистську ланку групи УПА-Пів­ ніч. Керував друкарнею повстан­ ців, редагував газету “До зброї”. Як художник оформляв сатирич­ ні журнали “Український перець” і “Хрін”. До честі Ніла Хасевича є той факт, що він був обраний чле­ ном центрального і крайового про­ водів ОУН і Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — під­ пільного парламенту. То, звичайно, вияв глибокої пошани і довіри до “рядового підпільника”, як скром­ но називав себе художник-графік. Хоч війна закінчилася, але українські повстанці продовжува­ ли боротьбу. Девізом їхніх визволь­них змагань стали слова: “Здобуде­ мо Українську державу або згинемо в боротьбі за неї”. Мистецький до­ робок Ніла Хасевича періоду війни і після її закінчення значний. Він нараховує понад 150 дереворитів, що були видані за океаном у двох альбомах: “Волинь у боротьбі” та “Графіка в бункерах УПА” (1950— 1952 роки).

Совість полум’яного патріота України не дозволила Нілові ві­ дійти з похідними групами УПА на Захід. Він твердо вирішив за­ лишитися у рідному краї для по­ дальшої боротьби. З цього приво­ ду характерні слова з його листа, переданого 1951 року за кордон: “Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива…” Минали роки, сповнені тривог, поневірянь і сподівань. І коли гра­ вюри з глибокого підпілля потрапи­ ли до рук делегатів сесії Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипло­ матів, зі столиці СРСР Москви на­ дійшла рішуча вимога — “негайно припинити антирадянську діяль­ ність”. Відтоді чекісти взялися за “полювання” на Бей-Зота. Їм до­ поміг випадок. В одній криївці во­ ни знайшли документи. Розшифру­ вавши, зрозуміли, що хтось комусь заготував 5 кг паперу і вишневе де­ рево. Здогадались: такі речі потрібні тільки художникові. Як на те, ще й адреса приблизна повідомлялася — бункер на околиці села Сухівці Рів­ ненського району. Розшук повстанського худож­ ника не забарився. З цією метою створили міжобласну ВолинськоРівненську оперативну групу, яка й натрапила на його слід. Він при­ вів до садиби Лавріна Стацюка, де був обладнаний бункер. Вранці 4 березня 1952 року криївку ото­ чили енкаведисти. В ній перебу­ вали Ніл Хасевич і два охоронці.

Повстанці і не думали здаватись. Нашвидку спалили важливі до­ кументи. Так мужньо зустріли смертну годину талановитий гра­ фік і його соратники. Світлу пам’ять про безстраш­ ного лицаря свободи Ніла Хасе­ вича нині бережуть його земляки. 25 листопада 1995 року з нагоди 90-ліття з дня народження худож­ ника-борця в Дюксині на подвір’ї сільської школи відкрито стелу, виготовлену з поліського базаль­ ту (архітектор — Мирослав Мар­ чишин), на якій відтворено ав­ топортрет графіка. Його великі проникливі очі дивляться глибоко в душу кожному з нас, наче з яки­ мось докором і водночас із надією. У с. Сухівці, що за 12 км од Клеваня, де загинув художник, за ініціативою Рівненської районної краєзнавчої організації (голова — Микола Федоришин) споруджено пам’ятник, на якому викарбува­ ні слова: “Воля людині, воля на­ родам! У п’ятдесяту річницю Укра­ їнської Повстанської Армії”. Там, на цьому трагічному місці, кожно­ го року 4 березня збираються укра­ їнські патріоти, щоб віддати ша­ ну людині, котра стала символом мужності й нескореності, героїз­ му і самопожертви в ім’я святої ідеї — самостійності й незалеж­ ності України. А кілька років тому пам’ятник талановитому митцеві встановили і в Рівному. Можливо, висловлю думку ба­ гатьох костопільців і не тільки їх, коли скажу, що у центрі Костопо­ ля на майдані Незалежності варто спорудити пам’ятник видатному художникові-борцеві Нілові Хасе­ вичу, котрий поклав своє життя на вівтар нашої свободи. Він заслуго­ вує на таку високу вдячність.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment