Пам’яті товариша

9 жовтня в Києві попрощалися з поетом Олексієм ДОВГИМ (1929—2017 рр.)

Смерть Олексія Довгого вдари­ла мене болісно. Це ж мій ровес­ник, поет-філософ, українська ду­ша, громадянин-державник. За два дні до свого відходу Олексій зате­лефонував мені: “Дмитре, підпи­сав я тобі свої книжки”. “Ти зробив те, що обіцяв мені в день свого на­родження. Дякую”.

Він щось від­повів, але говорив тихо, невиразно. Сьогодні я одержав ті книжки, ду­же гарно видані, твори з яких я чи­тав і перечитував ще за своєї і його, Олексієвої, молодості. Олексій Довгий — справжній шістдесятник. Братом своїм на­зивав його Іван Драч, знало й ша­нувало його покоління засновни­ків Народного Руху, вклонялися йому Василь Швець, Микола Ба­жан, Петро Засенко, Павло Мов­чан, Дмитро Чередниченко, Михайло Слабошпицький, Во­лодимир Соботович, Володимир Базилевський, Петро Перебийніс.

Передмову до чотирьох то­мів його поезії написав Микола Жулинський. Передмову до його книжки “Дихання вічності” на­писав Леонід Талалай. Для мене Олексій Довгий — це насамперед мужня, відваж­на людина з глибинною націо­нальною свідомістю.

Олексій Довгий, ще тільки маловідо­мий рядовий редактор видав­ництва, стає на захист Олексан­дра Довженка та Ліни Костенко, переслідуваних радянськими ідеологами і донощиками за українську патріотичну сутність їхніх творів.

Поезія Олексія Довгого під­порядкована його людяному ха­рактеру. Це не заклики до рево­люції, а намагання відповісти самому собі, що таке людське життя, що таке взагалі життя, що таке сонце і час, що таке Україна в людині, що таке людство, чому рухається воно не дорогою вгору, до торжества справедливості, а вниз від одної страшної війни до наступної, ще страшнішої.

Олек­сій Довгий не навчає, як мають поводитися чесні люди, він спо­відається, визнає свою слабкість духовну. Прости, Україно! За муку прости, Хоч і не мною замучена ти, Та винен я в тім, що дивився байдуже, Як терзали тебе жорстокі кати. Ні, дорогий мій друже Олек­сію! Не був ти ніколи байдужим до страждань сво­єї батьківщини. Вся твоя поетич­на творчість зовні начебто спокійна, стримана, розваж­лива — насправді — це сповідь като­ваної душі муче­ника, божеством для якого є рідна земля, рідна мова і пам’ять про велич свого народу. Ти пишеш: Коли на битви кличуть сурми, Коли в огні горять світи, Для непокірних роблять тюрми, А для покірних — хомути. Це правда. Але душа твоя ні­ коли не ходила в хомуті. Ти спо­відаєшся. Кричить душа і корчиться в мені, Немов жива галузка у вогні. Якби кожен твій читач вибрав для себе найкращі твої афориз­ ми, мали б ми десятки різних тво­їх думок про життя і про смерть, про людей і про недолюдків.

Твоя оригінальність поетична в тому, що твої твори не роз’єднують, а єднають людей. Ти написав, що після твоєї смерті хтось має прийти й підня­ти до нового життя тебе як пое­та. Я вірю в те нове твоє життя, бо твій народ безсмертний.

Дмитро ПАВЛИЧКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment