Тичина і ми

Віктор КОСТЮЧЕНКО

Закінчення. Початок у ч. 38 за 2017 р.

Життя Тичини наповнюється новим змістом. То він їде з капелою К. Стеценка на могилу Т. Г. Шевченка до Канева, а по­вернувшись, керує хором залізничників; то записує народні пісні; то працює техсе­кретарем у журналі “Світло”.

Друга його книжка, “Плуг” (1920), і особливо третя, “Вітер з України” (1924), — гострі тривоги автора за революційну дійсність. Вона по­стає як руїна. Радянська ж влада у “рево­люційній дійсності” вбачає творення. Ре­волюція — руїна і революція — творення — це дві різні революції: Жовтнева і Укра­ їнська. Уважно перечитаймо вірші “На майдані”, “Як упав же він…”, “Ронделі”, “За всіх скажу”. Це картини з життя тогочасного українського села: соціальні заво­рушення, виборність у громадах, бороть­ба українських військових частин проти ворогів за “вольну путь”. Її виборює “на­ша нація”. Автор тривожиться: а кого ж “на Вкраїну ждать?”, Кармелюка, Сково­роду, які замінять гетьмана Скоропадсько­го? Батько Дніпро чекає змін.

У згаданих віршах, підкреслюю, буквально оживає українське село з його побутом, звичая­ми і характерною лексикою: “ждіте волі”, “слава”, “ясен місяць угорі”, “голоту й во­лю повінчать” та ін. Поет негативно ста­вився до гетьмана Скоропадського, який почав правити Україною після Централь­ної Ради. Цьому присвятив цикл сатирич­ них віршів під псевдонімом “Я. Тут”. Це виразно видно у віршах “На могилі Шев­ченка”, “Скорбна мати”.

Із переказів відомо, що влада Скоро­падського (поет зве його свинопасом) 1918 року готувала арешт Тичини. Денікінці, що захопили Київ 1919 р., теж записали Тичину у списки на страту… 1921 року почалася експансія росій­ської Жовтневої революції, що розв’язала громадянську війну в Україні. Влада зни­щувала “колишніх” — поміщиків, капіта­ лістів, дворян, священиків, купців, офі­церів царської армії, воїнів білих армій, службовців Центральної Ради, учасників численних повстанських загонів.

Керів­ник і натхненник більшовиків Ленін да­ вав вказівки: “Що більше число представ­ників реакційної буржуазії і реакційного духівництва вдасться нам… розстріляти, то краще”. Прийшла біда і в родину П. Тичини — його братів Євгена і Івана заарештували за участь у рухові за створення Української Автокефальної Церкви.

П. Тичина бере по змозі участь у звільненні братів. У творчості поета, схоже, ота лінія на пошуки гармонії часом починала відхи­лятися, так би мовити, від курсу. У вірші “Псалом залізу”, сповненому повстан­ських сподівань на оновлення, раптом чи­таємо таке антигуманне: Це що горить: архів, музей? — а підкладіть-но хмизу! Припустимо, що ці слова належать не герою, а антигерою. То й що? Архіви горі­ли? Горіли.

Пригадаймо 60-ті роки мину­ лого століття. У Державній публічній бі­бліотеці АН УРСР три дні горіли цінні документи, архіви Центральної Ради, істо­ричні книги. А через якийсь час спалахну­ли стародруки у Видубецькому монастирі. Хтось же підклав хмизу?

1920 року Тичина пише вірш у прозі “Живем комуною”. Опубліковано його бу­ло чомусь аж у третій збірці “Вітер з Украї­ни”. З ідейного боку твір начебто “лягає” у лінію “пошуку гармонії”, бо в ньому наго­лошується на поєднанні особистих зусиль з громадянськими. Цю думку підхопили тичинознавці, стверджуючи, що автор сприйняв комуну і оспівав її. Товариство, зачекайте. Тичи­на жив замолоду у монастир­ській комуні.

Виставляти її як зразок для наслідування він не збирався, чекав революційного оновлення. Шукаю “оспівуван­ня”, шукаю гармонії, і не зна­ходжу. Тоді що ж це за твір, про що? Автор-герой іде із заступом працювати “на монастирське”. Стрічає ченців, які “довго хрес­тяться і плюють” на комунарів. А поранений дорікає: “Ви одня­ли у нас той спокій, якого ввік не вернеш. Ви Бога скинули і зграбували землю — прокля­ті будьте ви!”. “А вдень трапля­ється й на кров. Село підбурено прийшлося боронитись”. “Коли вже на тропу ти вийдеш Укра­їно?” Довкола “голодне міс­то”, “самотні села і люди дикі”. А “колись клекотіла Вкраїна”. Дніпро, “чи ти коли проснешся, упертий!”.

У Шевченка Дніпро ревів… У Тичини Дніпро спить… І це “новий дали порядок люди”? У чому новизна? У тому, що “ко­муною” працюють на відібраній у монас­ тиря землі? Що у комунарів “гордість і горіння”, що будують абстрактний “люд­ ськості палац”? Що над Дніпром — руї­на, голод? На мій погляд, “Живем комуною” — це скорше фейлетон на комуну, на “сукупну працю”… 1923 року П. Тичина у Харкові. Склад­ ним був цей переїзд: його рятували від аре­шту. ЧК (чрєзвичайная коміссія) готувала розправу. П. Тичині пред’являли звинува­чення у зв’язках із Центральною Радою, зокрема з В. Винниченком, С. Петлюрою. На захист поета виступив Блакитний — ре­дактор газети “Вісті”, який доказував вла­ді абсурдність такої розправи.

Блакитний запропонував поетові місце заввідділу по­езії у журналі “Червоний шлях”, що вихо­див у Харкові. Його приймають у літературну органі­ зацію “Гарт”. Взагалі тогочасне літератур­ не життя у місті вирувало: вели бурхливі дискусії, публікували маніфести, заяви. Та поет не кинувся у вир пристрастей. Він об­ минав збори, засідання. Переживання не покидали його: “Ой, тяжко, тісно тут ме­ ні!”. Тим часом критика творчості Тичини посилювалася. Насамперед за відхід від ре­альності. З “Гарту” він переходить до що­йно створеної М. Хвильовим організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). І це, мабуть, була помилка, бо М. Хвильового саме тоді нещадно зви­ нувачували у відступі від пролетарського інтернаціоналізму і обранні ним курсу на “психологічну Європу”.

Тиск на М. Хви­ льового дедалі зростає. Сам Сталін розвін­чує “хвильовизм”. Тиск партії на літературну організацію ВАПЛІТЕ був таким сильним і таким по­ грозливим, що організацію змусили са­морозпуститися. А 13 травня 1933 року М. Хвильовий вчинив самогубство. 21 лис­ топада 1933 року вірш П. Тичини “Партія веде” надруковано у московській газе­ті “Правда”. Вірш став мало не вершиною ідейно-естетичної думки, “програмним для всієї радянської поезії…” (Краткая ли­ тературная энциклопедия. — т. 7, 1972. — С. 706).

Влада шукала ідейних ворогів. В. Сосю­ ру розпинають за роман “Махно”, нацько­вують його на Є. Маланюка, Є. Черкасен­ка, на неокласиків. Партійні функціонери завзято формують нову “партійну літера­ туру”. Сюди не вписується М. Хвильовий, який “смердить болячками НЕПу”, не вписується “український фашист” Д. Дон­ цов, який прагнув утвердити “жовто-бла­китну” ідеологію. Поет замикається в собі. Зосереджу­ ється на вивченні мов, зокрема, вірмен­ської, грузинської, захоплюється творчіс­ тю американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892) та бельгійського поета Емі­ля Верхарна (1855—1916). І все ж науковотехнічна атмосфера, ейфорія будівничих зусиль впливає на чутливого поета.

В цьо­му він бачить “нове, новітнє торжество”, і поетична “лінія гармонії” перетворюється на “лінію сил”, що організовує “утвердже­на влада”. У той же час П. Тичину не поли­шають сумніви, тривоги, трагічні спомини і передчуття. 1926 року П. Тичина з відчаю пише й друкує вірш “Чистила мати карто­плю” (альманах ВАПЛІТЕ, ч. І, С.7—11), де змалював злидні свого дитинства, свою матір. У сльозах, з розпачу вона вигукує: Ну ріжте, ну бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна.

Мати “за свою Україну” вболіває, а син її, схоже, і не знає, за що. Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене. Треба боротись: ворог явився. Влада різко зреагувала на цей вірш П. Тичини. Голова уряду УРСР Влас Чубар у газеті “Комуніст” виступив із критикою поета, який “просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літерату­ри”.

Тонка натура поета не витримала за­лякування, критики, звинувачень — зла­ малася. Він обрав собі жанр віршованого нарису. Поїхав у колгоспну ланку — на­ рис. Поїхав у тракторну бригаду — нарис. Ви хотіли, щоб я був ближчий до реальнос­ті? Будь ласка. Але це вже був не геніаль­ ний Тичина. “Великий поет цілковито зник зі сце­ни — з’явився безоглядний одописець ти­рана і російської зверхності, безпоетичний сталінський лауреат і безвладний голова Верховної Ради УРСР” (Лавріненко Ю., Розстріляне відродження. — К. Просвіта, 2005. — С. 22).

На Україну насувався терор… Тичина боявся і остерігався… Геніальність П. Тичини відчувається у трьох перших книжках “Сонячні клар­ нети”, “Плуг” і “Вітер з України”. До них можна додати кілька віршів, створених у роки Другої світової війни. Все інше писалося на догоду комуністичній партії і складало лінію “прекрасно­го” і “неповторного дня” і, на жаль, сьогодні не має ніякого значення — ні ідеологічного, ні художнього. Та все ж минатимуть роки, а ге­ніальність лишатиметься геніаль­ністю. І це дає нам право сказати, що П. Тичина боровся за незалеж­ ність України. Дума його про Укра­ їну не повинна розвіятися в часі. Так, він не був розстріляний, і на­віть не був засуджений…

…Мабуть, це був останній з’їзд комуністичної партії України, на якому був присутній Павло Тичи­на. З’їзд відбувався у Палаці “Укра­їна”. Під час перерви в одному з хо­лів я побачив Павла Григоровича. Він стояв сам, зсутулений і відсто­ ронений від усього цього дійства і заклопотаної метушні. Повз нього проходили обтяжені справами “ви­сокі” партійні чиновники і “неви­сокі” — секретарі райкомів партії.

На обличчях у цих останніх — ра­дість. Переважно від зустрічей із друзями, колегами. Повз проходили обвішані нагородами молоді офіце­ри. Проходили, подзвонюючи меда­ лями, жінки у хусточках. То — лан­кові. А ось група жінок із високими зачісками (саме мода така пішла). Пишні форми розпирали їм дорогий одяг. Ішли вони гордо — партійні працівниці. А за ними скромно одягнуті — то переважно вчителі. А ось помірний гурт шахтарів. Їх пізнаєш по значках “Шахтарської слави”. Група Героїв Соцпраці із зірочками на лац­канах — теж повз.

Обвішані фотокамера­ми журналісти — повз… Повз того, хто їм дав духовну формулу життя — “партія ве­де”. А чи знала ця партія, хто стояв ось тут, у куточку холу, на острові самотності й чо­ го коштувала митцеві та формула? Не зна­ла і не хотіла знати… Підходжу: “Павле Григоровичу, добрий день”. — “О, добрий день, добрий день. А хто ви такі? Я вас не знаю…” — “Ви не зобов’язані, — кажу, — усіх знати. Добре, що вас знають…” Сказав та й пошкодував про сказане. Бо якби знали, то він не сто­ яв би самотній. Але обличчя у поета ожи­ ло, зблиснули очі. Про що думав загнаний у кут поет? Одверто агітаційний смисл вірша “Партія веде” породжував у народі чис­ ленні пародії. Народ не простив йому. Ще тоді народилася і ходила між людьми епі­грама: А Тичина пише вірші, Та все гірші, та все гірші… Партія йшла, керувала, спираючись на його вірш. А він, поет, перебував на своєму острівці самотності. Дзвінок. Пе­рерва закінчилася.

Павло Григорович повільно пішов на своє місце в президії з’їзду… Поет Павло Тичина увійшов в україн­ську літературу з мистецьки досконалим віршем, який брав читача філософським наповненням. У його творах — чи йдеть­ся про земне буття, чи космічний рух — відчувається добротна українська корене­ва система роду Тичин. З поетичних рядків постає філософ. Геніальність людині не дає суспільство. Суспільство використовує геніальність. Або ламає геніальність, як це було з Пав­лом Тичиною, бо ідеологічні платформи поета і влади не сходилися…

Література:

1. Тичина Павло. “Поезії”. Харків: ДВУ, 1929

2. Тичина Павло. Із щоденникових за­ писів. К.: Рад. письменник, 1981

3. Лавріненко Юрій. Розстріляне від­ родження: антологія 1917—1933: поезія, про­ за, драма, есей. К.: Смолоскип, 2007

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment