Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу початку в червні 1857 р. Шевченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Цього місяця ми публікуємо записи Тараса Шевченка, зроблені в Нижньому Новгороді 23 і 24 жовтня 1857 р. з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. Зокрема вони розповідають, чому дорогою з заслання в Петербург Тарас Шевченко вимушений був затриматися в Нижньому Новгороді майже на півроку.
23 жовтня
При свете великолепного пожара вечером часу в 9-м встретился я с А. К. Шрейдерсом. Он сообщил мне, что обо м[н]е получена форменная бумага на имя здешнего военного губернатора от командира Оренбургского Отдельного корпуса. Для прочтения сей бумаги зашли мы в губернаторскую канцелярию к правителю канцелярии, милейшему из людей, Андрею Кирилловичу Кадинскому. Бумага гласит о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода. Собака на привязи. Это значит, не стоит благодарности, в[аше] в[еличество].
Что же я теперь буду делать без моей Академии? Без моей возлюбленной акватинты, о которой я так сладко и так долго мечтал. Что я буду делать? Обратиться опять к моей святой заступнице графине Настасье Ивановне Толстой? Совестно. Подожду до завтра. Посоветуюсь с моими искренними друзьями, с П. А. Овсянниковым и с Н. А. Брылкиным. Они люди добрые, сердечные и разумные. Они научат меня, что мне предпринять в этом безвыходном положении.
При свете великолепного пожара…
Шевченко зафіксував пожежу, що спалахнула в Нижньому Новгороді ввечері 23 жовтня. У “Нижегородских губернських ведомостях” (1857, № 45) повідомлялося, що пожежа знищила театр, цирк, 8 балаганів, в яких розміщувалися комедіанти, 21 дрібна лавочка, 12 харчевень, 8 трактирів, 7 заїжджих дворів, 7 маклерських контор, 2 торговельні ряди — сирний та екіпажний та ін.
Отже, пожежа була значною, і Шевченко, звичайно, про її масштаби та серйозні наслідки у момент запису не знав, а передав, як художник, ефектність полум’я у темряві.
Тому дивно, що в примітках до “Дневника”, виданого в Москві—Ленінграді 1931 р., простодушно смакувалися поетові слова: “Всі ці будівлі були дерев’яними, саме тому пожежа була, напевно, справді прегарною”. Ось так. Очевидно, краще без подібного коментаря.
…встретился я с А. К. Шрейдерсом.
Шрейдерс Костянтин Антонович (?—1894) — чиновник із особливих доручень при нижньоновгородському генерал-губернаторові, секретар нижньоновгородської казенної палати. У запису в Щоденнику від 8 жовтня Шевченко назвав його “колишнім студентом Київського університету”, це повторюють і деякі дослідники, проте ще в примітках до видання “Дневника” у 1931 р. було зауважено, що в “Академічних списках Університету св. Володимира” (1834—1884) прізвище К. А. Шрейдерса відсутнє.
Шевченко познайомився з ним у місті, з 8 січня 1858 р. жив у К. А. Шрейдерса. Він неодноразово згадувався у поетовому Щоденнику як його приятель (8 жовтня, 1, 26, 29 листопада, 1 грудня 1857 р., 8, 9 січня, 19, 25 лютого 1858 р.). Десятого січня Тарас Григорович занотував: “Намалював портрет Шрейдерса, і доволі вдало”. Під час поїздок до Петербурга К. А. Шрейдерс виконував деякі доручення Шевченка. В листі до М. М. Лазаревського від 20 січня 1858 р., який, власне, був порукою для К. А. Шрейдерса, він писав: “Рекомендую тобі одного из нижегородских друзей моих Константина Антоновича Шрейдерса. Привітай його во имя дружбы нашей!”
Спогади К. А. Шрейдерса, записані більш як через 30 років, лягли в основу статті журналіста Г. П. Дем’янова “Т. Г. Шевченко у Нижньому Новгороді (1857—1858)”, опублікованої в журналі “Исторический вестник” (1893, № 5). У ній, як уже давно встановлено, трапляються помилки і неточності, але містяться і маловідомі штрихи до нижньоновгородського перебування поета. Нагадаю принаймні сюжет, зафіксований К. А. Шрейдерсом, про знайомство поета з відомим російським істориком і письменником-нижньоновгородцем П. І. Мельниковим (Печерським). Той почав розповідати в колі слухачів про історію свого краю, Шевченко слухав уважно. Проте невдовзі сталося таке…
“…З історії Росії він перейшов до історії України. Не зустрічаючи жодних заперечень, Мельников продовжував говорити сам. Нарешті, помітивши Шевченків пильний погляд, він раптом спинився, неначе обірвав, і запитливо подивився на нього.
— Що ж ти, Павле Івановичу, далі не брешеш? — спитав Шевченко Мельникова. — Ти вже насрав три короба, сери і четвертий1.
Потім поет спокійно й методично пояснив промовцеві, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії України, яку він, Шевченко, знає як свої п’ять пальців”2.
Один із авторів пише стосовно цих Шевченкових слів, що він нібито не уявляє собі ситуації, за якої, перебуваючи в поважному товаристві, “відомий письменник, випускник елітного столичного вузу — Імператорської Академії мистецтв, дозволив би собі поводитись таким чином”. А я не уявляю собі ситуації, за якої сучасний претендент на шевченкознавця так однозначно байдуже ставиться до поетового болю за славну й нещасну історію України, болю, ввібраного з молоком матері, на генному рівні, точно так, як імперський аристократизм тих російських інтелектуалів, з котрими Шевченко рішуче розходився в історичних поглядах.
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Поетове сприйняття минувшини оголеними нервами було чужим для освічених росіян, зокрема П. І. Мельникову-Печерському, а Шевченко таки не міг допустити, що хтось “історію нашу нам розкаже”.
Між іншим, у того ж автора можна прочитати, що нашому національному генієві були притаманні: невихованість і “брутальна неповага до людей”; нетактовність і “хвороблива, нав’язлива декларація своєї екзальтованості”; сльозливість і прагнення, “щоб усі навколо його жаліли” тощо. Мені неприємно длубатися в цьому словесному бруді, що виявляє безтямне ставлення деяких юродивих до Шевченка. Та в цьому й потреби немає, бо в народі справедливо кажуть: “До чистого погане не пристане”.
Щодо точки зору вчених-шевченкознавців, то С. О. Єфремов писав, що через свій Щоденник (який нині дехто намагається використати проти поета) “з дивовижною щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє “святая святих” і показує свою чисту дитячу душу, якої не держався життєвий бруд, — навіть серед оргій чисту і благородну навіть під час занепаду”.
…обо м[н]е получена форменная бумага…
За В. I. Далем — документ, “установлений по службі, службовий”.
…от командира Оренбургского Отдельного корпуса.
З квітня 1857 р. командиром Окремого Оренбурзького корпусу був оренбурзький і самарський генерал-губернатор Катенін Олександр Андрійович (1803—1860).
…зашли мы… к правителю канцелярии, милейшему из людей… Кадинскому.
Ішлося про Кадницького Андрія Кириловича, управителя канцелярії нижньоновгородського генерал-губернатора. Шевченко познайомився з ним невдовзі після приїзду до Нижнього Новгорода. Шевченкознавець Л. Н. Большаков наводив спогади про А. К. Кадницького, записані старшим братом Шевченкового знайомого В. П. Веселовського, сенатором М. П. Веселовським: “…Андрій Кирилович Кадницький, син священика в селі Кадницях (на Волзі) і вихованець Нижегородської семінарії. Це була людина здорового глузду, чудової душі, розумна і, на загальну думку, цілком чесна. Провівши більшу частину життя за канцелярським столом, він не втратив звички триматися надзвичайно прямо; характер його також не здрібнів від зіткнення з каверзними справами і зберіг всю свою цілісність і щирість. Згодом Кадницький був правителем канцелярії, потім радником губернського правління і, нарешті, керуючим ярмарковою конторою”.
Шевченко намалював 12 лютого 1858 р. портрет А. К. Кадницького на тонованому папері італійським і білим олівцем. У шевченкознавчій літературі висловлювалася думка, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді створив також живописний портрет А. К. Кадницького. Втім, її заперечила З. П. Тарахан-Береза3.
Бумага гласит о том…
Судячи з інформації про донесення, яку занотував Тарас Григорович, у ньому повторювалися ключові позиції нині відомих документів щодо заслання Шевченка, скажімо, довідки III відділу про звільнення його з військової служби від 1 травня 1857 р.: “1-го травня 1857 р. височайше повелено: рядового Оренбурзького лінійного № 1 батальйону Тараса Шевченка звільнити від служби з установленням за ним там, де він буде жити, нагляду, надалі до цілковитого засвідчення в його благонадійності, з забороною йому в’їзду в обидві столиці і проживання в них”4. До того ж, як відомо, низка “політичних злочинців”, а також окремо відзначений Тарас Шевченко, “до остаточного звільнення їх на батьківщину… мали проживати в м. Оренбурзі, з установленням за ними таємного поліцейського нагляду”5.
Хороша свобода. Собака на привязи.
Тарас Григорович іронізує з приводу того, що він є формально вільним, але насправді не може зробити нічого з того, що дозволено вільній людині. Через двадцять днів у листі до М. С. Щепкіна від 12 листопада 1857 р. знову гірко повторить: “Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі…” Пізніше, 16 лютого 1858 р., поскаржився Я. Г. Кухаренку: “От катові! іродові душі! Мало їм було десяти літ… Помилували, та тілько до половини”.
Что же я теперь буду делать без моей Академии? Без моей возлюбленной акватинты…
Академія мистецтв, в якій Шевченко навчався у 1838—1845 рр., у засланні була одним із яскравих символів його майбутньої волі. У першому запису в Щоденнику побаченого сну (18 червня) йшлося про… Межигірський Спас (Межигірський монастир), Дзвонкову Криницю (джерело біля нього), Видубицький монастир у Києві, “а потім — Петербург і свою милу Академію”. Ще приклад. Двадцять шостого червня, мріючи про Петербург, записав: “Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію…” Роки навчання і творчу працю в Академії відображено також у листуванні, Автобіографії та в повісті “Художник”.
З Академією Шевченко пов’язував опанування аквантинтою — методом гравіювання, про що докладно йшлося у коментарях до поетових нотаток від 27 липня 1857 р., опублікованих у “Слові Просвіти” (20—26 липня 2017 р.).
Что я буду делать?
Повтор запитання виявляє момент сильного душевного відчаю. Втім, очевидно, що Шевченко твердо сподівався на допомогу друзів.
Хоч як би там було, йому довелося залишатися в Нижньому Новгороді понад п’ять з половиною місяців. Про це відомо всім, хто цікавиться біографією Шевченка. Можу тільки нагадати слова з архівної справи по секретній частині “Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка”, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви: “У вересні 1857 року Шевченко прибув у Нижній Новгород і залишився тут під наглядом поліції до березня місяця…”6.
Обратиться опять к моей святой заступнице графине Настасье Ивановне Толстой?
Толстая Анастасія (Настасія) Іванівна (1817—1889) — дружина Ф. П. Толстого. Толстой Федір Петрович (1783—1873) — російський медальєр, скульптор і живописець, у 1828—1859 рр. — віце-президент, а з 1859 р. — товариш президента Академії мистецтв. Починаючи з 1855 р., подружжя клопоталося про звільнення Шевченка із заслання7.
…с П. А. Овсянниковым и с Н. А. Брылкиным.
Овсянников Павло Абрамович — помічник управителя Нижньоновгородської контори пароплавного товариства “Меркурій”, архітектор за освітою. Шевченко жив у нього на квартирі на вул. Набережній, 2, з 20 вересня 1857 р. до 8 січня 1858 р. (на будинку встановлено меморіальну дошку). В листі до М. М. Лазаревського від 18—19 жовтня 1857 р. Шевченко писав: “Овсянников, здешний архитектор, благородний, добрий і розумний чоловік, а до всього того ще і земляк наш конотопський. Мені тут добре з ним”. П. А. Овсянников сприяв розширенню поетових знайомств, постачав Шевченкові книги, виконував окремі доручення. Тридцятого вересня 1857 р. Шевченко намалював портрет П. А. Овсянникова. Через нього поет передав до Петербурга М. М. Лазаревському свій автопортрет, із якого було замовлено півсотні фотокопій.
Брилкін Микола Олександрович — головний управитель Нижньоновгородської контори пароплавної компанії “Меркурій”, з яким Шевченко підтримував дружні стосунки під час перебування в Нижньому Новгороді. На адресу М. О. Брилкіна в місті надходили листи до Шевченка. Скажімо, в листі до М. С. Щепкіна з Нижнього Новгорода від 17—18 січня 1858 р. Шевченко писав: “Тілько що хотів написать прощай, голубе мій сизий, нехай тобі Бог помагає, аж гульк — несуть твоє письмо од Брилкіна”. Чи, наприклад, 3 лютого дякував М. С. Щепкіну: “Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на…”
24 жовтня
Сегодня мы усоветовали так. На неопределенное время остаться мне здесь, по случаю мнимой болезни, а тем временем писать графу Ф. П. Толстому и просить его ходатайства о дозволении мне жительства в Петербурге хотя на два года. В продолжение двух лет я с помощию Божиею успею сделать первоначальные опыты в моей возлюбленной акватинте.
…мы усоветовали…
Тобто, порадившись, вирішили.
…остаться мне здесь, по случаю мнимой болезни…
Власне, вже наступного дня після приїзду в Нижній Новгород, тобто 21 вересня 1857 р., М. О. Брилкін і П. А. Овсянников порадили Тарасу Шевченку “прикинутися хворим”, про що йшлося в попередній публікації в коментарі до Шевченкових нотаток від 26 вересня. Така порада зумовлювалася загрозою негайного повернення Шевченка до Оренбурга, бо в Нижньому Новгороді було оголошено, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання “необхідних” формальностей. Комендант Новопетровського укріплення майор І. О. Усков дістав за це від командира Окремого Оренбурзького корпусу генерал-ад’ютанта О. А. Катеніна суворе зауваження за те, що видав “Шевченку білетна вільний проїзд в С.-Петербург без достатніх на те підстав”.
Мені вдалося знайти в архіві ще один офіційний документ із викладенням означених подій у листі петербурзького військового генерал-губернатора до московського військового генерал-губернатора, тобто на рівні двох російських столиць:
“За височайшим повелінням, оголошеним військовим міністром Оренбурзькому і Самарському Генерал-Губернатору від 1го травня сього року, рядовий Оренбурзького лінійного № 1 батальйону Шевченко (колишній художник Імператорської Академії мистецтв, відданий на службу за політичний злочин), ураховуючи клопотання Президента Академії мистецтв Її імператорського височества Великої княгині Марії Миколаївни8, звільнений від служби з установленням за ним нагляду там, де він буде жити, і з забороною в’їзду в обидві столиці.
За необґрунтованим розпорядженням коменданта Ново-Петровського укріплення, де служив Шевченко до звільнення у відставку, було видано цьому рядовому білет, в якому не відзначено заборону проживання в столицях, внаслідок чого Шевченко і відправився в С.-Петербург”9.
Отже, після одержання офіційного документа, вкрай неприємного для Шевченка, його друзі вдруге порадили недавньому засланцеві залишитися в Нижньому Новгороді, прикриваючись уявною хворобою. Тим більше, що ще тиждень тому, 17 жовтня 1857 р., старший поліцмейстер Нижнього Новгорода П. В. Лаппо-Старженецький (“Лапа”, як називав його Шевченко в Щоденнику) надіслав офіційного листа коменданту Новопетровського укріплення І. О. Ускову:
“…Маю честь… повідомити, що він (Шевченко — В. М.) прибув до Нижнього Новгорода 20 вересня в розладнаному стані здоров’я та був мною оглянутий разом із міським лікарем, і після цього виявилося, що він нездатен їхати в зворотну дорогу, аж до повного одужання. Акт медичного огляду мною представлено панові нижньоновгородському губернатору”10.
Цей огляд Тарас Григорович описав у Щоденнику 1 жовтня 1857 р., назвавши і згаданого поліцмейстером нижньоновгородського лікаря — Гартвіга О. А.: “Гартвіг, спасибі йому, без найменшої формальності визнав мене хворим якоюсь тривалою хворобою, а люб’язний п. Лапа засвідчив справжність цієї уявної хвороби…” Вже того ж дня Тарас Григорович оптимістично занотував у Щоденнику, що, дякуючи їм обом, він вважає своє “повернення в Оренбург сумнівним”.
Таким чином, Шевченкові приятелі врятували його від офіційного повернення в Оренбург, а значить, від нових поневірянь. У Щоденнику поет записав: “Якби не ці добрі люди, мені б довелося тепер сидіти за гратами і дожидати указа про відставку або просто кинутися в обійми красуні Волги. Останнє, здається, було б легше”.
Втім, зауважу, що, незважаючи на серйозність ситуації, про “останнє” не могло бути й мови. Це все-таки написано для красного слівця. Навіть за найтяжчих обставин життя, передусім на засланні, думка про самогубство у Шевченка не виникала. Такий характер!
…а тем временем писать графу Ф. П. Толстому…
Як правило, за радянських часів цей Шевченків запис не коментували. Втім, у 5-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка є коментар: “Лист до Ф. П. Толстого був написаний лише 13 листопада 1857 р.”. Такий висновок зроблено на підставі поетового листа до А. І. Толстої від 12 листопада, в якому Шевченко двічі обіцяв: “Завтра же пишу графу Федору Петровичу письмо”; “Завтра пишу графу Федору Петровичу”. Крім того, 13 листопада поет зафіксував у Щоденнику, що таки написав Ф. П. Толстому.
Саме це радила зробити А. І. Толстая в листі до Шевченка від 2 листопада 1857 р., який він одержав 11 листопада: “Пишіть графу, просіться в Академію. — Лист цей передадуть В[еликій] К[нягині] Марії Миколаївні… Ви отримаєте дозвіл жити в столиці для Божественного мистецтва”.
Лист, який Шевченко відіслав Ф. П. Толстому, не зберігся, але відома спеціальна довідка графа, надана великій княгині Марії Миколаївні з приводу клопотання про дозвіл Шевченкові жити в Петербурзі:
“Відбуваючи службу рядового, він, раніше відомий своїм чудовим талантом в живопису, відвик від найзвичайнісіньких прийомів свого мистецтва.
В даний час лише мистецтво може дати йому засоби матеріального життя і духовного оновлення, для чого необхідно йому жити в Петербурзі, щоб відвідувати класи Академії, займатись уроками живопису”11.
Звертаючись зі своїм листом-клопотанням щодо Шевченка до міністра імператорського двору В. Ф. Адлеберга, президент Академії мистецтв велика княгиня Марія Миколаївна повторила ці аргументи і сприяла наданню Тарасу Шевченку дозволу жити в Петербурзі.
…жительства в Петербурге хотя на два года.
Цей запис особливо цікавий тим, що, побоюючись повної заборони в’їзду до Петербурга, Шевченко готовий був просити дозволу на дворічний термін перебування в місті, щоб опанувати мистецтво акватинти.
На щастя, врешті-решт йому було дозволено проживання в Петербурзі без обмежень у часі. Проте втрутилася поетова доля, яка відвела йому лише три роки життя…
_____________________________
1 У цитованій статті Г. П. Дем’янова спеціально зазначалося, що “Тарас Григорович, висловлюючись іноді далеко не делікатно, вживав дуже влучні, не позбавлені гумору, хоч і нецензурні, епітети”. У “Спогадах про Тараса Шевченка”, виданих у Києві 1982 р., ця фраза вилучена, як і наведені грубі поетові слова. Певно, так оберігали його моральний образ. Як історик, я не користуюся фальсифікованими документами. Тому цитую за першоджерелом і “Спогадами про Тараса Шевченка”, виданими у 2010 р.
2 Спогади про Тараса Шевченка. К.: Дніпро, 2010. С. 311.
3 Неизвестный живописный портрет Щепкина кисти Шевченко // Материалы VI международного семинара “Т. Г. Шевченко и мировая культура”. СПб.: 2007.
4 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. К.: Вища школа, 1982. С. 279.
5 Там само. С. 282.
6 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп.47, спр. 130, арк. 15.
7 Докладніше про це див.: Кузнецова Э. В. Федор Петрович Толстой. 1783—1873. М., 1977; Записки графа Федора Петровича Толстого. М., 2001.
8 Марія Миколаївна Романова (1819—1876) — велика княгиня, донька російського імператора Миколи І, сестра Олександра ІІ, президент Академії мистецтв у 1852—1876 рр. На прохання віце-президента Академії мистецтв графа Ф. П. Толстого клопотала у 1857 р. про звільнення Шевченка із заслання, а потім про дозвіл на проживання його в Петербурзі.
9 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 4—5 зв.
10 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. С. 289.
11 Там само. С. 290.
