Українська Америка

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних  професор, журналіст

 Постійний автор «Слова Просвіти» професор і журналіст Микола Тимошик повернувся з двомісячного наукового стажування у США. Там він читав лекції та збирав матеріали для своєї нової книги «Українська книга і преса у Сполучених Штатах Америки». 

Заодно вів щоденникові записи, в яких, зокрема, спробував свіжим і небайдужим поглядом осягнути сучасну українську Америку.

 

  1. Основи журналістики для Стемфорда в українському виконанні

Моє наукове стажування у США почалося з незвичної пропозиції  Ректора віддавна знаного в світі St Basil’s College в Стемфорді Романа Малярчука прочитати курс основ журналістики майбутнім священикам.

У діаспорі першими журналістами були священики. Та й знамениту американську газету «Свобода», історію якої тепер досліджую, заснував і редагував саме отець Гр. Грушка.

Цікавими й допитливими виявилися мої перші стемфордські слухачі — майбутні духовні провідники американських українців, які навчаються в цьому коледжі ім. Св. Василія. Коледж у західному світі знаменитий тим, що був заснований 1933 року за зразком класичних американських коледжів і незабаром отримав від уряду штату право готувати бакалаврів гуманітарних дисциплін. Немало випускників-українців ставали згодом студентами престижних університетів США, а також на стипендії громади  їхали навчатися в Європу — до Римського та Інсбрукського університетів. Це додавало навчальному закладу авторитету.

Упродовж кількох тижнів це місце стало для мене джерелом наукового і творчого натхнення: тут читав лекції, збирав архівні матеріали для своєї нової книги, збагачувався мудрістю земляків, пізнавав чужину.

Хочеться низько вклонитися ось цим оберегам українського духу, що віддавна «поселився» на одинокій горі Стемфорда неподалік Атлантики довкола дивовижної краси замку. Вкрай важливо окремо сказати дещо про цей замок.

Ця чи не найдорожча споруда, збудована на початку ХХ століття у англійському стилі вікторіанської епохи, належала одному з найбагатших американців. У 30-х роках ХХ ст. завдяки мудрості й патріотизму владики В. Богачевського господарями завидної посілості стали українці. Відтоді довкола цієї гори розбудувалося дивне Українське Село. А в цьому селі — такі знакові для своїх і чужинців українські домінанти: музей, архів, бібліотека, церква Св. Володимира, кредитівка, редакція двомовної газети «Сівач-Sower», управа єпархії УГКЦ, недільна українська школа і ось ця Семіранія-Коледж.

У цьому замку, де розміщується Український музей-архів, — неповторна колекція виданих у різних країнах світу друкованих видань із різних сфер українознавства. Це понад 70 тисяч книжок, а також тисячі одиниць грамплатівок, фотографій, потужна нумізматична і філателістична колекції, унікальна збірка українських листівок. Колекція стало поповнюється й нині. Тут і довкола говорять здебільшого українською.

Багато легенд і переказів «розповів» мені столітній дуб, «українізований» небайдужими хлопцями зі Львова, що працювали тут. Українізований тим, що ці львівські робітники-патріоти спеціально виготовили і прикріпили на його товсту крону величезний золотистий Тризуб.

Хто їде цієї частиною штату, не може оминути цього українізованого дуба, його видно зусібіч із замкової  гори. Чужинці дивуються, цікавляться, розпитують, захоплюються.

 

  1. Український Пантеон в американському Бавнд-Бруці

Історія зі скандальним перепохованням останків поета-патріота Олександра Олеся мала б спонукати офіційний Київ нарешті почати втілювати давню ідею щодо Пантеону Нації. Як це зробили, скажімо, грузини ще в підрадянські роки. Однак питання вчергове лукаво заговорили, виділивши для такого пантеону, ніби на відкуп, якусь алею на… Лук’янівському цвинтарі.
Втім, Український Національний Пантеон уже давно існує, але далеко від Батьківщини. Щойно побував тут: околиця містечка South Bound Brook (штат Нью-Джерсі, США).

Ідея створення Храму-Пам’ятника могилам знаних і незнаних українців, як і цвинтаря при ньому померлих на чужині земляків, що походять з України, народилася в діаспорі давно. А зрушилася 1951 року, коли Церковна Рада (а нині Митрополія УПЦ США) узгодила план купівлі 57 акрів землі. Уряд штату затвердив план посілості під Український Пантеон 1954 р. На святу справу українці з усього світу відтоді стали вносити щедрі пожертви.

У центрі — дивовижної краси Церква-Пам’ятник Андрія Первозванного, попереду — княгиня-державниця Ольга. Тут — мавзолей опікуна проекту — митрополита Мстислава Скрипника. Після митарств і принижень уже в незалежній Україні він мусив повернутися сюди, до своєї могили.

Знаковим є Хрест-Пам’ятник Борцям за волю України — високий, із ясного граніту. Викарбувані на ньому герб України та відзнаки українських національних армій. 1970 р. сюди перевезли з паризької могили С. Петлюри первісний надгробок.

На середину 80-х років тут уже було 2,5 тис. поховань. З-поміж них — Тарас Бульба-Боровець, Андрій Лівицький, Володимир Дорошенко, Борис Мартос, Дмитро Донцов, Володимир Січинський, Євген Маланюк, Василь Барка, Оксана Лятуринська…

Ієрархи, державники, діячі культури, літератури, науки, мистецтва. УНРівці і гетьманці, бандерівці й мельниківці, упівці й дивізійники, православні і греко-католики… Вони різного походження, переконання, віри. Але одне мали спільне — любов і вірність Матері-Україні. А ще — бажання бути вільними та здобути свободу і справедливість Старому Краєві. Лише тут, у чужій землі, спізнали спокій, примирення і однозгідність. Припинили сварки й дискусії… Винесли гіркі уроки історії.

Щороку у Провідну Неділю, за тиждень по Великодню, Пантеон «оживає». Приїздять сюди зі всієї Америки сотні, тисячі українців. Поминають. Однак без налитих чарок і «мертвих», хімічних, квітів на могилах…

Ними мав би пишатися цілий народ по два береги Дніпра. А молодь — черпати ідеали. Поки, на жаль, так не є.

Що для такого має зробити кожен із нас?

 

  1. Митрополит Липківський: 90 літ від часу розстрілу за вказівкою Кремля

Величним  пам’ятником у Бавнд-Бруці (штат Нью-Джерсі), одним із численних свідчень українського духу в західній діаспорі американські українці вважають ще одного не поцінованого достойно на Батьківщині велета нації — митрополита Василя Липківського.

Бог послав його нам якраз у вершинний момент Української революції, коли відроджувати державу не можна було без своєї Національної Церкви. Сплеск автокефального руху по всій Україні під його орудою на початку 20-х років минулого століття — то реакція народу на нагальну природну потребу звертатися до Бога рідною мовою. І, скажімо, моя Данина, і більша половина церковних приходів Чернігівщини рішуче повиганяли тоді зі своїх сіл попів, які служили Росії, й свідомо зарахували себе до автокефалістів, отож незалежників.

Цей рух так налякав московських займанців, що вони вирішили знищити в корені і саму УАПЦ, і його першоієрарха. І нехай на совісті вічних опонентів українського в Україні, яких у нас ніколи не бракувало із числа своїх же, залишаються в’їдливі закиди щодо «самосвята» та «політикана». Митрополит Липківський покладену на нього Богом історичну місію виконав достойно. І достойно пішов на свою Голготу.

Ось таку Голготу великого українця в ім’я свого народу й увічнили чесно заробленим коштом наші земляки в Америці. Це — один із знакових пам’ятників Українського пантеону тут, у Бавнд-Бруці (про нього, втім, варто окремо розповісти).

Маємо завдячувати нашим землякам у США також і за те, що вони фактично порятували написаний воістину не лише рукою, а й кров’ю серця Липківського рукопис історії церкви, яку йому судилося підняти з «російської домовини» і ствердити вже навіки. Йдеться про його «Відродження Української Церкви», яку тут двічі перевидавали і таким способом зберегли її для України. Аби ми не впадали в безпам’ятство. Аби позбувалися швидше принизливого комплексу хохла-малороса.

 

  1. Найповніша у світі збірка «бандерівської» преси

Це — направду один із феноменів незнищенності українського духу. Та він і досі Україною достойно не пізнаний і не поцінований. Вона вперто не помічає скарбу, створеного й збереженого для неї жменькою відчайдухів-патріотів.

1948 року в одному з таборів українських скитальців, у німецькому Блюмберзі, юний педагог і редактор із Січеслава Леонід Бачинський носився з думкою зібрати і зберегти все, що забороняв радянський режим на рідних землях. Так, із-поміж іншого, постала тоді й перша збірка таборової преси — як голос невпокореної частини українців, що втекла від комуністичного «раю» в поруйновану війною Європу. Усі підрадянські часи їх нещадно шельмувала комуністична система, називаючи «політичними ізгоями» і «зрадниками інтересів трудящих».

З розформуванням «плянети Ді-Пі» (за У. Самчуком) та збірка опиняється в Канаді, а Бачинський — в Америці. Тут, у Клівленді, він заново починає втілювати свою мрію: створити своєрідну Книжкову і Пресову Палату українців вільного світу, де навіки зберігатимуться так звані сигнальні примірники українського друкованого слова, втілені в газеті, журналі, бюлетені, книзі. Для того, щоб ці безцінні скрині погвалтованої «старшим братом» Української Правди повернути таки колись на береги Дніпра.

Незабаром з усіх кінців світу, де започатковувалося організоване українське життя, стали стікатися сюди такі примірники.

15 серпня 1966 р. уряд Огайо реєструє приватну установу з назвою: «Ukrainan Muzeum-Archives, Inc.» із правом звільнення від податків. Тепер уже офіційно тут почалося не лише збирання колекції, а й інформаційна, видавнича, просвітницька діяльність.

Пресовий відділ Музею-Архіву за чверть століття керування ним ще одним мрійником-емігрантом Олександром Фединським розрісся в 60-ті роки до рівня найголовнішої збірки періодичних видань світового українства. І коли 1981 р. передчасно помер її хранитель, українська громада зрозуміла, що справу батькового життя може порятувати, продовжити і ствердити тільки його син. Андрія Фединського, успішного політика і менеджера при Конгресі США, земляки фактично «витягнули» з кола вашинтонського істеблішметну і спонукали взятися кермувати оцим специфічним «українським возом», обтяженим безцінним духовним скарбом цілої нації.

За дні моєї праці в цьому Архіві пан Андрій радо і щедро відкривав усі без винятку найдавніші, найцінніші, найнеповторніші за змістом теки, глибоко розуміючи, що вони таки колись мають «заговорити» з-під пера небайдужого дослідника до українців материкової України.

Вражений побаченим, зібраним і осмисленим, покидаю український Клівленд із наміром щиро, захопливо і правдиво описати цю дивовижну й фактично незнану в Україні Планету Діаспорної Преси, яку всі підрадянські роки вороги українства називали «ворожою», «націоналістичною», «петлюрівською», «бандерівською». Шляхи Господні несповідимі…

 

  1. Українське село в американській Пармі

Предивний факт: у місті Парма, що в штаті Огайо, є добра територія, яку називають Українське Село (Ukainian Village). І то назва не народно-побутова, а офіційна. Таке рішення 2008 р. прийняла влада «за вагомий внесок української громади у розбудову Парми». А ініціаторами ідеї стали парафіяни церкви Св. Володимира УПЦ на чолі з парохом І. Наконечним.

Перші українці поселилися в цьому штаті наприкінці ХІХ ст. Вважається, що початок громади заклала тут родина Футеїв, що знайшла прихисток у старому приміщенні автопарку Клівленда 1902 р. Тут, у центрі старого міста, що отримала назву Тремонт, 1910 р. організовані в першу громаду українці звели величну церкву Св. Павла і Петра. 1920 р. купили двоповерхове, з колонами, приміщення, що до 60-х років ХХ ст. виконувало функцію Українського Народного Дому. У 30-х роках ХХ ст. викупили триповерховий будинок, де розмістилася патріотично-спортивна організація «Пласт», а згодом — Український музей-архів у Клівленді, який працює й нині (про нього вже була окрема розповідь).

Після Другої світової війни, з розвитком сусідньої із Клівлендом Парми, туди перемістилися й духовний та просвітницький центр українців. Територіально Українське Село у Пармі — це кількакілометрова ділянка вздовж Стейт Роуд та двох сусідніх вулиць — Туксідо Авеню та Грантвуд Драйв. Згодом місто подарувало українцям ділянку, де вони заклали Український парк. То між двома українськими церквами — Св. Йосафата (УГКЦ) та Св. Володимира (УПЦ). До слова, церква Св. Йосафата — кафедральна, виконує функцію головного собору Пармської Єпархії, що оновленими п’ятьма куполами, школою, актовою залою на 1000 чоловік, клубом та службовими приміщеннями формує своєрідний центр села.

Більшість крамниць, ресторанів, офісів адвокатів та різних бізнесових установ тут належать українцям. Є тут і свій банк — «Самопоміч», аптека з українськими пігулками, похоронне бюро, страхове агентство. Туристична «Ukraine-Express» має свої автобуси. Через цю агенцію земляки пересилають в Україну численні посилки родичам. Завжди багатолюдним є продмаг, який відкрив ще 1970 р. Юрко Сало. Нині власником є його син — також Юрко. Виходить українська газета, мовить своє українське радіо.

Від вересня 2009 р. в Українському Селі Парми на День незалежності проходять щорічні паради українців.

Розповідь про це незвичне українське село та його мешканців із такими  незвичними долями заслуговує окремого нарису. Це дуже пізнавально, патріотично. І повчально.

Окремий респект моєму чудовому американському другові Олександрові Федорончуку за незабутній супровід селом та світлини. У нього вони виходять професійними, бо є позаштатним дописувачем і фотокореспондентом американських українських газет, зосібно і знаменитої «Свободи».

Далі буде

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment