Петро СОРОКА Духовні рубаї

1

Єство безсмертним світлом зайнялось,

Пишу не я, а мною пише Хтось.

Це Добрий Дух, що кревно потерпає,

Аби моє призначення збулось.

 

2

Якщо пишу, то значить і люблю,

Сміюся й плачу, мучусь і терплю.

І знаю: не помру, допоки в слово

Останньої сльози не переллю.

 

3

Слова цвітуть, як папороть, вночі,

Можливо раз у році.

При свічі

Тоді поети створюють шедеври,

І сплять, немов убиті, партачі.

 

4

Люблю життя.

І землю цю люблю.

І хай мені, неначе королю,

Господь готує трон в своєму Царстві,

Цей світ я не покину без жалю.

 

5

Галі

Цей світ мене тобою підкорив,

Подарував і ніжність,

і порив.

Якщо люблю тебе, то отже, й Бога

Люблю за те, що Він тебе створив.

 

6

Марії Чендей-Тріщак

Багато на землі чудес і див,

Багато що я серцем полюбив,

Але найбільше диво в світі — жінка,

В якій Всевишній душу засвітив.

 

7

«Як много важить слово»

Іван Франко

 

Ні, я не знаю скільки важить слово,

Хоч поріднився з ним невипадково,

Та знають сивина і карби серця,

Що запеклись так гірко й полиново.

 

8

Про що моя волає сивина?

Що я піднявся із самого дна,

Що білий колір мають біль і смуток,

Безсоння

й неспокутана вина.

 

9

Колись писала вірші ЕОМ,

Доходило, здається, й до поем,

Тепер грядуть комп’ютерні поети,

Триває гра зі словом,

як з вогнем.

 

10

Б.Бастюку,

гумористу-сатирику

Як сміхом бризнула блакить,

Мені відкрилося в ту мить,

Що він тепер у горнім світі

Господніх янголів смішить.

 

11

Тікаю від сьогоднішніх нездар,

Яких читати — то найбільша з кар,

В минуле, де Харчук і Медуниця,

Чендей, Дімаров, Гуцало й Гончар.

 

12

Є люди всякі: гострі, як шрапнель,

Дрібні, як мак,

горох чи нонпарель,

Є пустомелі, ниці пустобрехи,

І є сини вітрів,

громів

і скель.

 

13

Якби я міг, то кожного сексота

За те, що ближніх продавав, сволота,

Прилюдно нагороджував медаллю

Кумира стукачів — Іскаріота.

 

14

 

Л.П.

Жаль, що збагнути ти не зміг,

Що затаїти гнів — то гріх,

Тож він тебе колись погубить,

Бо ти його не переміг.

 

15

Я винайшов колесо,

плуг

і папір,

Коня приручив і піднявся до зір…

Та досі душа моя — поле двобою,

Де кров’ю стікають то ангел,

то звір.

 

16

Я на землі не почестей ловець,

Сівач на полі мисленому й жнець,

Хотів би так прожити в цьому світі,

Аби пишався мною мій Отець.

 

17

Мій Боже, я один з Твоїх женців,

Який списав немало олівців.

Якщо вони полічені на Небі,

То я таки спасусь вкінці-кінців.

 

18

Усе в природі диво: від крила

До яблуні, що вибігла з села.

Тому світами можна мандрувати,

А можна від стебла і до стебла.

 

19

Мене скупала вишня в пелюстках,

Душа і серце стрепенулись: «Ах!»

«Вона тобі освідчилась в любові», —

Сказав мені на те знайомий птах.

 

20

Моє життя — такий собі лікбез,

А вчителі — трава, медунка й без,

Що вчать отак ходити по землі,

Мов під ногами благодать небес.

 

21

На тій луці, де завжди сто весіль,

У мене є один знайомий джміль.

Він вчить мене своєї пісні й мови,

А не шукати сенс якийсь чи ціль.

 

22

У лісі все — велике і дрібне —

Застерігає весело мене

Аж надто не впиватись небесами,

Щоб раптом не покинути земне.

 

23

Не говори, послухай як згори

Вітри доносять зболене «курли».

В прочулу далеч відлітають птахи,

А з ними трави,

квіти

й кольори.

24

Вже й вересень неквапно догорів,

І осінь жовто блимає з-під брів.

Катарсис починається в природі

З великим переселенням вітрів.

 

25

Зелений лісе, споконвічна Русь!

Твоїм таїнним гомоном уп’юсь.

Нічого в цьому світі не боюся,

А твій покров утратити боюсь.

 

26

Не відаючи, що таке земля,

Спішить кудись маленьке муравля.

Та чи не так, мій Господи, й на мене

Ти дивишся з усмішкою здаля?

 

27

Цей серпик місяця пожне

Усе суєтне і дрібне,

Все головне та другорядне,

І час,

і зорі,

і… мене.

28

Іванові Редчицю

Господь не має ні єства, ні меж,

Куди не глянеш — скрізь його знайдеш.

Він в крапельці роси і сяйві сонця,

І в глибині душі твоєї теж.

 

29

Що мені моя сила і влада,

Я не хочу вбивати і гада.

Тужить серце за світом любові,

Де ні смерть неможлива,

ні зрада.

 

30

Хтось скочується важко в пустоту,

А інший набирає висоту.

Повію бачить в кожній жінці грішник,

А праведник — богиню і святу.

 

31

Якби мені вдавалося, якби

Не тільки в дні скорботи і журби

А й завжди, як молитву,

пам’ятати:

«Гріх ненавидь, та грішника люби!»

 

32

Де сльози і вогні, руїни й дим,

Де білить жах волосся молодим,

Будь певен, так наводить свій порядок,

Всесвітній гуманоїд — Третій Рим.

 

33

Опірність духу з віри вироста,

Вона буває мідна й золота.

Один несе свого хреста достойно,

А іншого зігнула тінь хреста.

 

34

Брату Леонтію

І радість серця, піднятого вгору,

І світло Гетсиманії й Фавору

Відчути можна тільки серед ночі

При світлі свічки

в глибині затвору.

 

35

Схрестились в жінці бог і сатана,

Високе благородство та вина.

Ніхто в таке надхмар’я не злітає

Й не падає так низько, як вона.

 

36

Життя душі — не сон і не ява,

А третє щось, для чого й слів нема.

Таке ж неосягненне, як і всесвіт,

Всевишнього невитихлі дива.

 

37

Мене підступно зрадив давній друг,

Земля завмерла — зупинився рух.

Розпечена сльоза на серце впала —

Це заридав на небі Добрий Дух.

 

38

Мені відкрилась істина проста,

Що віра із любові вироста.

Хто дивиться на світ очима серця,

Той завжди бачить в ближньому Христа.

 

39

Лягли під землю, зціпивши уста,

Найближчі друзі — золота чота.

А що мені залишилося, Боже?

Молитва,

сльози,

біль і самота.

 

40

Із того світу, де усе не так,

Ну хоч би хто подав найменший знак.

Але благай,

волай,

проси,

молися,

Цю мертву тишу не схитнеш ніяк.

 

41

Щось робимо, та все аби скоріш,

Тому й ціна отій роботі гріш.

Сказав Христос:

без діла віра мертва,

Але без віри діло не живіш.

 

42

Ненавиджу я навіть слово «штаб»,

Як і простягнутих до зброї лап.

Одне у мене захват викликає —

Десантування польових кульбаб.

 

43

Усе, що на оцій планеті суще,

Таке крихке,

непевне,

пролетюще.

Чи не тому ми любимо цей світ

Щодня усе болючіше і дужче?!

 

44

Який він, Божий рай,

— не знаю,

Та небо — зримий контур раю,

Тож, углибаючи у небо,

Я тайну раю осягаю.

 

45

Все, що надбав,

усе, що в мене є,

Насправді — знаю добре — не моє.

Тому і переймаюсь іншим спадком,

Що зримим лиш у вічності стає.

 

46

Пече мене вина, як сивина.

Не стало мами. Де тепер вона?

Я стукаю в усі світи безмежні,

Але куди б не кинувся — стіна.

 

47

Я не тримав ніколи у неволі

Ні птаха, ні вівчарки, дяка долі.

Тому надіюсь, Боже, що й мене

Ти не замкнеш у темному шеолі.

 

48

Я так люблю (бо серце не з граніту)

Птахів з тенет звільняти та з-під гніту.

Так любить Бог, мабуть, звільняти душі

Із клітки тіла і кайданів світу.

 

49

Є незглибима тайна в рубаях,

Якщо душа в них світиться,

не прах.

Її шукати треба між рядками,

Але не пропустити і в словах.

 

50

Дай, Боже, щоб ясна була мета,

Високим змістом повнились літа,

І  щоб в душі ніколи не згасала

Благословенна свічка золота.

 

Петриківський Ліс

 

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment