Світлана БРЕСЛАВСЬКА: Дивна пісня про…

***

він запеклий такий

як нічний Багдад

і як п’ять стовпів мусульманської віри

із застиглої крові і плоті солдат

з величезними крилами та

без шкіри

 

він хотів прочитати Талмуд і Коран

він на Біблії клявся

що буде жити

та приходить щодня іловайська пора

і оте проклятуще літо

 

розкажіть йому

що вам наснилось вночі —

шоколадні принади на таці Європи

він гарячими гільзами в небо кричить

і грудьми затуляє окопи

 

пригадайте як звали

і як він жив

парадигму шукайте в останньому слові

 

він такий як Багдад

на руїнах лежить як Донбас

що із плоті і крові

 

 

***

… а мені здавалось

що завтра була зима

і що сніг замітає мої одинокі сліди

а мені говорили в спину

іди сама

бо ніхто не поможе

а може нікуди не йди

із води виринало сонце

кипіла вода

і дощі поглинали землю

на сотню літ

під косою вмирала

зелена трава молода

і на тім косареві

тобі замикався світ

чи зима чи весна

чи нікому не треба Ти

загорни свої крила

і далі від світу тікай

якщо ти — не трава

то тобі не належить рости

 

Ненароком скосили…

 

то хто ти насправді така ?!

 

 

***

і рима і риба і озеро як океан

і гілка черешні за вікнами

стукає в шибу

твій дім як човен

та у ньому не ти капітан

слизький і холодний

твій настрій нагадує рибу

 

і люди як люди

їх тіні лягають на брук

ти їм не потрібна ти зайва

ти трохи невчасна

ховайся подалі

від їхніх простягнутих рук

єдина щаслива

у натовпі злих і нещасних

 

і місто як місто

до болю у скронях чуже

ти ним захворіла

і спасу від того немає

ти в ньому зникаєш

колись чи до того чи вже

воно тебе міцно у сітях залізних

тримає

 

і рима і риба

і хлюпають сльози на дні

і правда твоя — лиш твоя —

не потрібна нікому

 

лежиш горілиць за вікном

на черешні

в човні

на вітрі хиткому

 

 

Дивна пісня про…

А завтра

тебе не згадає ніхто

на завтра ти станеш для них

ніким

повісиш на плечі старе пальто

начепиш годинник

на кисть руки

і зникнеш подалі

від них усіх

неначе зроду тебе не було

і те

що крутилось навколо осі

в тобі розсипалось

битим склом

і буде дощ заливати сліди

і вітер

в спину тобі прошумить

і тільки жінка

ковтком води

будЕ для тебе

в останню мить

 

Вона цілує твоє чоло

вона — дорога

під ноги твої

і якщо вчора тебе не було

то завтра без тебе

не стане її

 

… не стане її

 

***

це сонцеподібне его

назване Чоловіком

ці губи солодкі і скроні

сиві і мегабезсонні

повіки

 

звідки

звідки мені це диво ?

плетиво крику смутку

відчаю і космічного

самозациклювання

самовидиво

самолюблення

самонаписаний і само-

стертий

звідки мені ти

такий упертий

такий безжалісний

 

бачу тебе

сонцезасліплено

егоподібний

 

***

жінка

яку він любив

довго і ніжно

схожа на ніж

вона його ріже

на до і на після

вона його пісня по-

минальна

вона проминальна

ріка

 

я така йому

на відстань руки

відсторонена

заборонена чи

забута

жінка

яку він любити буде

ніколи нікому не по-

вернути

вивернути чи затиснути

між до і після

 

він моя пісня

про келих вина

з цикути

 

***

і ось вона

бере тебе в долоні

у межиріччі Стіксу і Дунаю

ти думаєш

вона тебе не знає

а в неї руки як a morte

сонні

 

a morte, мій коханий,

існування

таке кінечне і таке зникоме

на вістрі крапки

і на лезі коми

довершена трагедія чекання

 

amore mio,

забери мій смуток

одна йому некликана неждана

один мені

як та наскрізна рана

в руці стиснути утекти

забути

 

а далі все

там за межею — тиша

amor a morte

я — поза словами

не писана не читана не вами

є тільки він

як бог

смертельно інший

 

a morte mio

 

***

так листів не чекають як чекають дзвінка

так про милість благає жебрацька рука

так молитву складають забуті слова

так розпеченим сонцем стає голова

 

поміж сліз поміж слів поміж болю в пітьмі

цю розхристаність лінії ріжуть прямі

вивертають навиворіт русло ріки

і мене розрізають на рівні шматки

 

ось на першому кров в на другому крик

а на третім жорстокий стоїть чоловік

він питає про дощ і про небо рябе

і за що я уперто кохаю тебе

 

як на плаху у безмір збирайся іди

це життя чи озера прісної води

як отрута солодка як стогін гірка

так пекельно

чекають

одного

дзвінка

 

***

Він приходив до тебе із

паралельних світів,

він помітив тебе у сузір’ї мисливських псів.

Він хотів тебе? Так, він просто тебе хотів —

ти була кардинально не схожа на них усіх.

 

Ти читала думками і бачила їхню суть,

ти співала уголос — від тебе бриніли світи.

І коли бджола удосвіта пила росу,

то тією бджолою завжди виявлялася ти.

 

Ти була неповторна до трепету рук і колін,

до поламаних крил і до плями на мокрій стіні,

і можливо тому, що була не така, як він,

він зробив тебе привидом у ефемерному сні.

 

Ти збираєш пір’їни, складаєш свої кісточки.

Ти фатально прозора, тебе вже реально нема…

І якщо вже судилось від нього на відстань руки,

то повір, що ти винна…

Ти винна у всьому сама !

 

***

діти твої не плачуть

жони твої не чують

сови твої у дуплах

ночують

 

гамірно дуже в пеклі

пекло назвали містом

як нам було в ньому

тісно

 

міряй вокзали кроком

хлорні ковтай тумани

пісня моя

уроком

стане

 

бо:

… сови твої не плачуть

діти твої не чують

жони твої у дуплах

 

… ночують

 

***

прийшла надто рано

 

над каменем голим

ворони кружляли,

на лицях

рубці залишали

гострими перами

 

спитала:

— А де хрест для Івана…

Петра… Якова… Юди?..

чи ваша чаша,

люди,

лише для сина Марії

і хто посміє

з ним розділити ?!

 

люди мовчали,

мечами

світ вирубуючи,

і три цвяхи

викували…

 

***

За межею тонкого

найтоншого в світі

відчуття

я ім’я твоє

наче дитя в сповиточку

до грудей пригортаю

заколисую

 

Гойда! тихо так

тихо

притишено

 

Гойда!

серед снігів

тебе вітрами

гойдаю

очі примружую

 

Спи, мій солодкий!

 

в серці моїм

раною

 

***

Коли телефон вигризає рану

в руці

і радіохвилі розкладають мозок

на атоми,

рожевоокі чебреці

під хатою

моляться до Милосердного:

допоможи їй ще трохи,

ще трошечки почекати.

Допоможи їй витерпіти,

коли болить,

коли не може забути,

допоможи пам’ятати,

якщо для вічності потрібна

мить,

підштовхни її,

нехай вчиться літати.

У неї ж душа в полиновім

вінку,

заплакані ночі

і очі

безсонні.

Пожалій її, Боже, дивну таку

з телефоностигмами

на долоні

 

***

Один ковток

глевкого і гіркого

а далі хрест

і кола по воді

немає нас

немає вже нікого

і ти обличчям

горілиць

до Бога

пливи чи йди

 

Тобі цей шлях

в один кінець

і більше

не згадувати

згадувати

ні

у книгу долі

хтось тебе запише

і на долонях

як на склі залишить

прозорі очі

втомлено-сумні

 

***

Хто заплаче, коли ти помреш?

                                                        Робін Шарма

…навіть якщо

ти завтра

підеш за край світу,

кроком широким

межу переступиш у небо…

в кого буде за тобою

душа боліти?

хто заридає гірко

у пам’ять про тебе?

 

рухами кроками

спрагло рахуєш хвилини

подихом видихом

в грудях пече образа

ти — лише втомлена

дуже маленька людина

крапка

що зникне з поверхні

одного разу

 

ви,

що мене сьогодні,

здається, любили,

хто почуття вкладав,

як листи у конверти,

дайте мені ще трохи,

ще крихту сили,

щоб не померти!

 

***

ти ще існуєш

в думках чи уяві

пам’яті хвилі пливуть

кучеряві

на схід

 

вже не вирішую

бути не бути

зимний твій погляд

вихором крутить

як лід

 

що тобі сниться

такому одному

я серед ночі приходжу

додому

сама

 

вже не вирішую

жити не жити

кригою скріплює

серце розбите

зима

м. Івано-Франківськ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment