Віктор КОШЕЛЬ: «Я за спільну творчість залу і сцени»

Віктор Кошель — заслужений артист України. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Працював у Запорізькому обласному театрі юного глядача (нині Запорізький академічний театр молоді). З 1995 року — актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Паралельно з 2011 року — головний режисер Класичного Художнього Альтернативного Театру. Нещодавно митець відзначив своє шістдесятиліття. Сьогодні Віктор Олександрович — гість “СП”.

— Уже шість років Ви головний режисер КХАТу. З чого починалася біографія цього театру?

— Я зустрів дуже талановиту актрису і поетесу Катаріну Сінчілло. У проекті “30 сонячних поезій”, який вона вела на Українському телебаченні, я брав участь як виконавець. Ми почали спілкуватись. Вона запросила мене взяти участь в її авторському вечорі в Українському культурному центрі на Печерську, з якого вийшла вистава. Вирішили, що його потрібно повторити. Шукали свою територію. Грали в Київському театрі “Актор”, Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. І творчі люди підказали, що нам варто створити свій театр. Тому що відчули в нас потужний потенціал, свій напрям, своє бачення, якого тоді не було в Києві. І ми вирішили виробляти власну позицію, щоб ставити вистави не лише за віршами К. Сінчілло, а й за класичною драматургією.

— Та все ж перша вистава КХАТу — містична феєрія “До” створена за поезією пані Катаріни.

— “До” — філософсько-лірична сповідь жінки, яка пройшла дуже непростий шлях пошуків істини, пошуків любові, пошуків віри, сенсу свого життя і місця на Землі. Раніше чоловічі ролі у цій виставі грали нині вже покійний Валентин Шестопалов, Дмитро Базай, інші виконавці. Вони вважали, що це поезія високого рівня, сповнена духовних прозрінь і магнетичної енергетики, яка надихає, спонукає до позитивних змін. Коли К. Сінчілло видала свою поетичну збірку, то авторитетні колеги по перу високо оцінили її творчість.

— Розкажіть про постановку п’єси Лесі Українки “Йоганна”?

— Творчість Лесі Українки хвилюватиме ще не одне покоління, адже порушені нею теми досі актуальні. Це була людина високої культури, знала 16 іноземних мов, могла опанувати будь-який пласт світової культури.

— Ви граєте у цій виставі Хусу. Як ставитеся до свого персонажа?

— Якщо я граю неоднозначні ролі, то завжди повинен бути адвокатом цієї людини. Намагаюся зрозуміти, чому вона стала на хибний шлях. Для мене Хуса трагічна натура. Події вистави відбуваються у Галілеї, в той час, коли там жив і проповідував Христос. Дружина Хуси Йоганна пішла за Христом, а сам він служить римській владі, хоча народився на цій землі. Зі згоди римлян управляє своїм краєм. Хусі дуже важко, рідна мати його проклинає. Він намагається розібратися, що може дати рідному народові. У мого персонажа дуже складна, неоднозначна позиція.

— П’єсу “Єврейський годинник” написали сучасні автори. Чому театр, який має в назві слово “класичний”, звернувся до сучасної драматургії?

— Театр не може бути таким актуальним, як газета. Але він повинен перекидати місток у сьогодення, щоб глядач мав змогу впізнати себе, щось відкрити в собі. У виставі “Єврейський годинник” теж порушуються біблейські питання. Чому “Єврейський годинник”? Бо парадокс часу. Що трапиться з людиною, якщо її свідомість повернути назад? Чи підніме вона себе на вищий моральний щабель, чи залишиться у тому ж “болоті”, що довело її до такого стану? Якщо ми беремо до постановки сучасного автора, то обираємо з його твору класичні формули й вічні ідеї, щоб давати на них відповіді з точки зору сучасного розуміння.

— У виставі “Морг № 5” за п’єсою сучасного українського драматурга Неди Нежданої у Вас невелика, але цікава роль Кота. Розкажіть про цю роботу.

— Мій персонаж — примара, містична істота. Вона впливає своєю поведінкою на хід думок інших персонажів. Це кіт, який бере активну участь у всьому, що відбувається. У нього є свій астральний світ, він також живе на цій території. У цій п’єсі Неди Нежданої немає такого персонажа. Але ми запозичили його з іншої п’єси авторки. Тому він органічно вписався в цей драматургічний матеріал.

— У репертуарі КХАТу представлені шедеври світової драматургії “Гамлет” Вільяма Шекспіра, “Чайка” Антона Чехова, “Собака на сіні” Лопе де Вега, “Безіменна зірка” Міхая Себастіяна. Що об’єднує ці постановки?

— Для нас важливо, коли мислення героїв позитивно впливає на мислення залу. Як діє думка героя, чи змушує вона глядачів співпереживати, чи готові вони піти за цією думкою. І коли зала долучається до переживання героя, ми відчуваємо цю підтримку. Разом із глядачем переживаємо конфліктні ситуації, долаємо перепони, перемагаємо себе, змінюємося, і це нас лікує. Якщо така співпраця вдалася, то після спектаклю до нас підходять люди, від яких чуємо щирі слова подяки. Відчуваємо, що зробили щось велике і потрібне, пробуджуємо в людях світлі почуття, а значить, створюємо справжнє мистецтво.

— Яке місце у репертуарі Вашого театру належить Вечорам Романсу?

— Звичайний концерт складається з творів, що є в репертуарі співаків у певний час. У нас інший підхід. Кожен Вечір Романсу має свою драматургію. Художній керівник КХАТу Катаріна Сінчілло щоразу складає з романсів і своїх віршів своєрідну виставу. Ми навіть створили власний КХАТівський жанр. Наші актори налаштовані на пошук репертуару для нових програм.

— Ваша нова вистава “Ніч з графом Каліостро” створена за мотивами твору Олексія Толстого. Чому Ви вирішили українізувати сюжет і перенести події з російської глибинки до Полтавщини?

— Події відбувається у ХVІІІ столітті. Щоб актуалізувати сюжет, ми вирішили наблизити його до нашого часу. Так робить багато авторів. Цей прийом полегшує глядачеві сприйняття того, що відбувається на сцені. Чому ми обрали саме Полтавську губернію? Дуже ймовірно, що ці події могли відбутися саме тут. Нас, українців, завжди цікавив феномен ворожіння. Тому у виставі магія графа Каліостро перегукується з ворожінням полтавських чарівниць і відьомським мистецтвом. Граф вірив у те, що людська душа має силу гармонізувати себе і навколишнє середовище. І хоча у свідомості багатьох Каліостро — це людина аферистичного складу, тобто шахрай, але він перетворив оману на мистецтво і прагнув зробити всіх людей щасливими.

— Уже більше двадцяти років Ви актор Національного академіч ного театру російської драми ім. Лесі Українки. Чого вдалося до сягти за цей час?

— Досягненням вважаю всі свої ролі. І мою останню на сьогодні роботу в “Нахлібнику” за Іваном Тургенєвим. З цією виставою ми їздили до Лондона. Я дуже люблю свого героя Карпачова. Потрібно було витягувати з себе те, що мені не притаманно. Я вже давно не працював у такій манері. Дуже вдячний режисеру-постановнику Михайлу Рєзніковичу. Він мені допоміг у роботі зі створення цього образу, під час репетицій дозволяв робити досить сміливі речі, а тепер так яскраво існувати в цій виставі. Коли я став працювати у театрі Лесі Українки, то в мене була мета віддати борги своїм викладачам, адже всі вони з цього театру. Це Микола Рушковський, Микола Соколов, Олександр Парра, Михайло Резнікович. Ці люди колись взяли мене у мистецтво, навчили і дали можливість реалізуватися.

— Коли відкрили в собі художника?

— У мене малював тато. Трохи олівцем, трохи олійними фарбами. Я любив спостерігати за цим процесом. У нього було обмаль вільного часу. А малював здебільшого під час відпусток. Проте тоді ще не думав, що колись і я цим займатимуся. У мене був сусід — художник Володимир Сінчук. Ще в дитинстві він часто брав мене на етюди. Я бачив, як він малює. Володимир розповідав мені про Леонардо да Вінчі, інших видатних митців. Поступово інтерес до малювання передався і мені. Коли я показав свої роботи професійним художникам і запитав у них, чи потрібно мені вчитися, вони відповіли, що ні в якому разі не треба цього роботи, бо тоді я малюватиму як усі — правильно. А краще малювати самобутньо. Не страшно, що ці роботи будуть дещо примітивними, наївними, схожими на дитячий стиль. Але вони залишатимуться щирими. Отож у мене так і залишився напівдитячий стиль. Я відтворюю на полотні якісь емоції. Це для мене невеличка сцена, на яку я виводжу своїх персонажів. Малювання дуже допомагає в акторській роботі.

— Також займаєтеся викладацької діяльністю?

— Викладаю в Дитячій академії мистецтв на Оболоні, веду курс бакалаврату. Це єдиний навчальний заклад в Європі, де професійні фахові знання дитина отримує з 6 років. Зараз це непроста справа. Коли ми йшли служити в театр, то це був дуже престижний фах. А сьогодні живемо у прагматичні часи. Всі хочуть швидких грошей, а в акторській професії так не буває. Ти посадив зерно, потрібно його вчасно полити, вберегти від бур’янів. І щоб паросток пішов угору, потрібен час. Викладацька діяльність вимагає надзвичайного терпіння. Я дуже вдячний своєму педагогу Миколі Рушковському, який благословив мене на цю діяльність і сказав, що головне — це не відбити в дитини бажання займатися театром.

— Є ролі, які мрієте зіграти?

— Таких ролей багато, і я їх зіграю, якщо Бог дасть здоров’я, натхнення. Для мене велика честь грати для нашого українського глядача. А театр — це двері у світ, де можна відкрити для себе багато нового і незвіданого. Треба тільки уважніше ставитися до всього, що тут зустрінеш: до вистав, до акторів, до авторів, які воскресають на сцені і ніколи не забувати про це.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото Юрія ГОНЧАРЕНКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment