Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Нарешті з’явився Закон України “Про освіту”. Його ухвалила Верховна Рада (2017, 5 вересня), підписав Президент України П. Порошенко. Попри те, що цей Закон, який має ввійти в дію наступного року, не ідеальний, навіть “парадоксальний” (за відсутності графи “національність” у паспортах обстоюється статус нацменшин; не з’ясовано, що таке “корінні народи” в Україні, який статус серед них належить українцям; де поділася титульна нація), він позбавив сенсу антиукраїнський закон Колесніченка-Ківалова, писаний на замовлення Кремля, а головне — відкрив простір для законного функціонування української державної мови, що пережила не одне століття дискримінації і лінгвоциду, для усвідомлення її як “оселі буття” (М. Гайдеггер) нації, як одній із гарантій національної безпеки, а національним меншинам надано можливість реалізувати свої культурницькі й лінгвістичні потреби “в комунальних закладах освіти”.
Чи може хтось назвати подібний закон в інших країнах? Однак він викликав невдоволення, як свого часу закон Центральної Ради (перед проголошенням IV Універсалу), за яким було забезпечено можливість вільного розвитку національних меншин, визнано чотири державні мови — українську, російську, польську, єврейську. Досвід України тоді ніхто не підтримав. Ні більшовицька Росія, закомплексована на демагогії свободи (в класовому розумінні), ні Польща, яка щойно позбувалася колоніальної залежності, ні Угорщина, ні Румунія навіть не припускали такого гуманістичного вчинку. Здавалось би, державницьке рішення сучасної України мало б викликати підтримку світової спільноти, адже така практика поширена в багатьох країнах. Однак, хоч як прикро, майже нічого не змінилося.
Світ, на жаль, не порозумнішав, як і раніше, не годен чути іншого. Тому не став несподіванкою спро- тив Угорщини, Румунії, Польщі, Російської Федерації, навіть Греції й Болгарії українському закону “Про освіту”, що зумовив навіть, як повідомляє очільник угорського МЗС П. Сійятро, формування угорсько-румунського “єдиного фронту” на захист угорців і румунів в Україні, до речі, забезпечених рідномовними школами, на відміну від українців, які в тих країнах не мають жодної своєї школи, як і в Росії. Дійшло навіть до погроз, коли уряд Угорщини звернувся до Верховного комісара ООН з прав людини розслідувати ситуацію, погрожуючи Україні перекрити шлях в ЄС.
У таких діях більше політики, а не мовного інтересу. Українська Всесвітня Координаційна Рада на круглому столі в Будапешті (29 вересня) аргументовано спростувала домагання Угорщини. З Угорщиною все зрозуміло: наступного року мають відбутися вибори, і партія Фідес сподівається на перемогу при залученні до цієї акції двопаспортних угорців (“золотий резерв”) за межами своєї країни. Аналогічна ситуація очікується і в Росії, що покладається на культивований нею “русскій мір”.
Культурномовна експансія приховує в собі претензії на українські землі, де компактно проживають угорці, румуни, росіяни та ін., іноді програмує небезпечні конфлікти, класичним прикладом яких може бути англбурська війна, або “порятунок” німецькомовних громадян у Судетах чи “русскоязичних” у Криму, на Донбасі й Луганщині. Справа не в мові, а в політичних іграх, в експансіоністських зацікавленнях сусідів, які загрожують цілісності України.
Інша річ, якби лінгвістичними справами займалися мовознавці, а не політики, далекі від розуміння мовної специфіки, але нині, як і завжди, ніхто не дотримується сковородинського принципу “спорідненої діяльності”. Безпідставні й упереджені претензії сусідніх держав до Закону “Про освіту” України засвідчують втручання у її внутрішні справи, суперечать Рамковій конвенції на захист національних меншин (1955), Гаазьким рекомендаціям щодо їхніх прав на освіту, перешкоджають їх інтеграцію в українське суспільство.
Попри те, що Рада Європи підтримала Закон “Про освіту” України, здається, світова спільнота знову наступає на старі граблі, не взявши повчальних уроків із минулого, коли дехто прагне “реваншу” коштом іншого. Свого часу О. Довженко в кіноповісті “Україна в огні” устами Ернста фон Краузе дивувався відсутності в українців історичної пам’яті (кажуть, що із ЗНО перенесено “Історію України” на вибір — чи так?; це небезпечно), що, вивляється, властиво не тільки їм, коли історію, якою вона була насправді, не хочуть знати, або міфізують її. Тому, аби зрозуміти інсинуації довкола цілком виправданого українського Закону “Про освіту”, варто придивитися до минулих подій, зокрема періоду міжвоєнного 20-ліття, розглянути їх у комплексі, а не тільки в мовному (освітньому) аспекті.
Після Першої світової війни, на відміну від інших слов’янських народів, що вибо- роли власні національні держави, Україна пережила трагічне розщеплення. Ставши здобиччю Польщі, Румунії, Угорщини, червоної Росії, модифікованої в СРСР, вона втратила шанс відбутися повноцінним суб’єктом історичного поступу. Європа, заклопотана своїми проблемами, як завжди, була байдужа до української катастрофи: “Коли Україна в нерівній борбі / Вся сходила кров’ю і слізьми стікала, / І дружної помочі ждала собі, / Європа мовчала” (О. Олесь). Відродившись незалежною державою, Друга Річ Посполита не відмовилася від намірів знову привласнити Україну, перетворила її на об’єкт власних політично-економічних, культурно-експансіоністських інтересів. С. Черкасенко іронізував, зображаючи, як на тлі крива- вого бенкету в Україні “У гарячці / Скаче спритно крізь обруч / Молодий цирковий кінь — / Голий чорт в конфедератці: / На хребті московський туз / Ще не стерся, / Підганя коня француз, / Щоб не вперся, / Де не треба…” (“Весілля. Сни чорного крука”).
Поет апелював до трагічних подій, коли після поразки УГА від 80-тисячного польського війська генерала Ю. Галлера (1919), сформованого у Франції зусиллями Антанти для боротьби з більшовизмом, почалася фактична окупація Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині. Це сталося після втручання Паризької мирної конференції в успішну для ЗУНР Вовчухівську операцію. Січовим стрільцям висунули вимогу негайно припинити воєнні дії і встановити демаркаційну лінію між учасниками збройного конфлікту. На той час галичанам вистачило глузду (!) не прислухатися “мудрих” порад, за якими Львів “треба” було здати полякам.
Згодом Рада Амбасадорів домоглася свого (13 травня 1919 р.), зламавши волю західних українців, але рішення міжсоюзницької комісії порушили поляки, які фактично за сприяння Антанти “привласнили” Галичину. Чи не нагадують ці події вимогу європейців надати Донбасу “особливого статусу” (реінтеграція), але без відшкодування моральних і фізичних збитків, що завдає Росія Україні?
На межі 10—20-х років завдяки старанням європейських дипломатів національно-визвольні змагання завершилися сумнозвісним Ризьким договором (18 березня 1921 р.) Польщі з червоною Росією (РРФРС) та її сателітом УСРР, що, наслідуючи Андрузьку угоду (1667), розтинав Україну на дві частини. Від березня 1920 р. в офіційному польському діловодстві Західну Україну називали “Малопольська Всходня”, українців — “русінами” (з 1923), дарма що до 1923 р. вона лишалася під протекторатом Ліги Націй. 14 березня Рада Амбасадорів на підставі Версальського й Сен-Жерменського договорів затвердила перебування західноукраїнських земель у складі Польщі та надання Галичині широкої автономії.
Наступного дня екзильний уряд ЗУНР припинив своє існування, лишивши напризволяще її захисників, які з сумом називали себе, за словами Р. Купчинського, “незнаної Республіки лицарством” (“Хто нас бодрить?!”). Друга Річ Посполита від початку свого існування дискримінувала українців, як, наприклад, письменника О. Маковея, ув’язненого в Чортківській тюрмі (лютий 1921 р.) за дотримання українських педагогічних засад у Заліщицькій гімназії. Рішення Ра- ди Амбасадорів позбавило Західну Україну права бути суб’єктом історичної екзистенції, як висловився В. Бобинський, “Прокляті мілорди // і місце прокляте, / Де нам підписали кайдани / І каторгу в Польщі: // знущання і ґрати”. Польща, нехтуючи документом Ліги Націй, всупереч власній конституції ухвалила асиміляційний “кресовий закон” (31 липня 1924 р.) — Lex Grabski (закон міністра освіти С. Грабського), дискримінаційна мета якого викрита в брошурі “Про нові польські шкільні закони” В. Целевича.
На підставі цього “документа” поновлювалася утраквістична школа (за двадцять років польського наявність українських шкіл зменшилося з 3 662 до 144). “Двомовність” запроваджувалася лише про людське око, бо переваги надавалися польській мові, так само від лукавого — вибір батьків мови навчання для своїх дітей, зазвичай не на користь української за умов колоніальної політики Другої Речі Посполитої. Жорстока правда польської освіти, спрямованої на винищення української мови як гарантії національного буття, показана на прикладі дискримінації села Вобні в оповідання “Цілина” Я. Галана — несподіваного, здавалось би, твору для його доробку, адже комуністична ідеологія не визнавала національних ідентичностей.
Нещастя вобнян почалися після смерті вчительки Козин, яка виховала світлі душі на національній основі, з по- явою нового вчителя-українофоба пана Хрусцельського, колишнього офіцера, шовініста і садиста, який тероризував дітей за їхнє україн- ське походження і мову, на їхніх очах подер портрет Т. Шевченка, викли- кав в учнів не лише обурення, а й справедливу помсту.
На споконвік українських зем- лях, маркованих Волинським, Львівським, Станиславівським, Тернопільським воєводствами, масово поселялися осадники, порушуючи демографічну інфраструктуру, зумовлюючи протистояння новоявлених колоністів й українців-автохтонів, закладаючи небезпечні криваві події, що відбулися на Волині під час Другої світової війни, коли українці почали відстоювати своє законне право на рідну землю, силоміць відібрану в них осадника- ми. О. Бабій, не приховуючи сарказму, назвав таку аморальну практику “поселень” “ідилією”: “В нас за межі бійка, свари, / Колоністів — хмари, хмари… / Що за смуток, що за кари, / Божі кари: / Колоністам гордим, пишним / Наші діти в найми вишлем, / Бо нам тісно, що й не писнем”. Нині поляки висловлюють свої претензії до УПА, яка захищала свій край від різномасних агресорів, бо іншої такої сили в ті часи не було.
Їй довелося мати справу і з осадниками та їхніми нащадками. Тобто, Волинський конфлікт запрограмувала сама Польща у 20-ті роки, але нині не має бажання шукати його причини. Є війни, які потребують виправдання, коли доводиться захищати себе, свою родину, свою землю від зовнішніх деструкцій. Типовим прикладом може бути гайдамаччина, яку історики називають “кривавою” (надто в Польщі), посилаючись на факти помсти українців своїм кривдникам-чужинцям. Т. Шевченко завжди був противником перекручення історії, спростовуючи, наприклад, типову для історіографів думку дослідника козаччини А. Скальковського (“Исто- рия новой Сечи, или последнего коша Запорожского”, 1841; “Наезды гайдамаков на Западную Украину. 1733—1768”, 1845): “Гайдамаки — не воины — / Разбойники, воры. / Пятно в нашей истории…”. Поет дає йому гідну відповідь, суголосну реаліям захисників: “Брешеш, людоморе! / За святую волю-правду / Розбойник не стане, / Не розкує закований / У ваші кайдани / Народ темний…”.
Т. Шевченко досить точно вказав на завойовника чи колонізатора (“ваші кайдани”). Ідеологи-завойовники, зловживаючи категорією потворного, приписували жорстокість лише повстанцям. Зрозуміло, що у воєнний період порушення етики неминучі. При цьому варто враховувати фізично й морально неспівмірні дії нападника, який намагається за будь-що привласнити собі навколишній світ, та оборонця, змушеного протистояти агресорові, обстоювати вибір захисника на межі життя і смерті, без чого неможливий вихід у свободу. Захисники мають священне право на рух спротиву (затверджено Гаазькою, від 18 жовтня 1907 р. й Женевською, 1929, конвенціями), який ще називають резистансом. Він може бути збройним і культурницьким.
Міркування Т. Шевченка стосуються не лише гайдамаків, а й інших оборонців рідного краю — від запорозьких козаків до Українських січових стрільців (УСС), вояків УПА, в’язнів сумління. Їх варто назвати пасіонаріями, тобто людьми, які випробовують свою долю на межі життя і смерті. “Новий” соціальний і національний гніт, що переживали українці, зокрема селяни, від польських колоністів і від дискримінаційної політики Другої Речі Посполитої зображено у новелах В. Стефаника — “Воєнні шкоди”, “Дід Гриць” тощо.
Покутські хлібороби розуміли, що вони перетворені владою Ю. Підсудського на об’єкт її ненаситних інтересів, тому чітко формулювали своє ставлення до неї: “Тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки… але де що на світі є!” (“Morituri”). Польські великодержавники, маючи на меті повністю зруйнувати сформовану “Просвітою” й визвольними змаганнями національну свідомість покутян, нищили культурно-освітні установи та школи, викликавши рішучий протест автохтонів на кшталт матері, сина якої заарештували “за газети”: “Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрягти в ярем…” (“Дурні баби”).
В. Стефаник відобразив сутнісні тенденції польського ре- жиму, спрямоване на ліквідацію безправних українців на їхній зем- лі: “Поляки не вважають нас за другу сторону політично-національну, вони трактують нас “pernon sunt” [лат.: як неіснуючих]. Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації — це є полювання на фізичну загибель нашої нації”. Українські селяни виявляють історично виправданий спротив деструктивним віянням Польщі, прокоментований вісімдесятилітнім дідом: “Селяни всіх ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна” (“У нас все свято”).
Твори громадянського сумління з’явилися не випадково. Письменник, живучи в Русові, брав активну участь у діяльності “Просвіти”. Дискримінаційна політика Речі Посполитої не змогла знищити високий рівень етноментальної свідомості, що висвітлено в оповіданні “Шкільний плебісцит” О. Гаврилюка, в якому відображено спротив українців тотальній полонізації, супроводжуваній масовим закриттям українських шкіл. Селяни мусили боронитися від шовіністичної влади, репрезентованої жандармом й інспектором. Їм в оповіданні простояла вдова Анна Соснюк: — Тут нема України, бабо! — вставив сердито поліцай. Анна повернула до нього широкі здивовані очі. — Нема?! — сказала здивовано. — А де поділася? Таж доки ми на ній живемо, доти вона буде Україною, хоч би ви не знати що й говорили…
Далі буде.
