Гібридна агресія Росії на полях української мови, історії та культури

Дмитро ЧОБІТ

 

Путінська Росія знову прагне стати імперією та повернути собі статус світової наддержави. Україна їй потрібна для суттєвого збільшення території та поневолення українців; ними мають поповнювати армію та заселяти неозорі простори Сибіру, Далекого Сходу, Алтаю та Крайньої Півночі. Для полегшення здійснення імперського наміру придумали міф про те, що росіяни та українці — один народ. А раз так, то у нього мусить бути і єдина держава та всі її єдині головні атрибути: мова, кордони, влада, армія, гроші і т. ін. Незважаючи на абсурдність міфу, його вперто та наполегливо насаджують у свідомість українців.

Самобутність (ідентичність) кожного народу визначають три головні складові: мова, історія та культура. Ще з часів горезвісного Валуєва  українцям підступно, послідовно і методично нав’язували і продовжують нав’язувати  думку, що українська мова — то спотворена польською та сама російська, що історія Росії — це й історія України, а культура у росіян та українців споконвіків була одна. Тобто пропагується міф про один народ.

Ось чому українська мова, українська історія, українська культура стали прискіпливими об’єктами російських спецслужб та бойовими полями гібридної агресії Росії.

 

Загроза самобутності української нації

 

Агресивні війни є неприйнятними в міжнародних відносинах. Агресорів гостро засуджує міжнародне співтовариство. Здавалось би, що у ХХІ столітті такі вкрай негативні явища канули у небуття. Аж ні — Росія продемонструвала усьому світу: вона не позбулася загарбницького синдрому, вона зневажає міжнародне право та цілком готова до нових агресивних, загарбницьких війн і захоплення чужих країн. При цьому свої агресивні дії теперішні російські правителі обґрунтовують теоретично.

Російським ноу-хау стала теорія і практика гібридної війни — нового явища в історії не лише воєнних конфліктів, а й міждержавних відносин.

В основі гібридної війни є здійснення державою-агресором у державі, призначеній для агресії, широкого комплексу заходів прямого і непрямого впливу, передусім на населення, з метою його дезорієнтації, породження сумнівів, продукування протиріч, підриву довіри до влади, розбурхування етнічних, соціальних і релігійних конфліктів. Тобто, йдеться про моральний розлад усього населення держави, обраної для жертви. Чільне місце тут посідають пропаганда та інформаційна війна; способів їх ведення у Росії придумано безліч, але всі вони не узгоджуються з моральними цінностями виробленими людством, головними принципами будь-якого демократичного суспільства, загальноприйнятою культурою і міжнародним правом, тому вони є неприйнятними в цивілізованому світі. Однак із реаліями гібридної війни не можна не рахуватися — їх потрібно знати та протистояти загрозам.

Україна втягнута Росією у гібридну війну, яка триває не лише на Донбасі, а й у кожному українському населеному пункті і навіть у кожному газетному кіоску. Лише сліпець може цього не бачити. Але перейдемо до конкретики. Спочатку трішки про теорію; за основу візьмемо першоджерело держави-агресора — «Воєнну доктрину Російської Федерації».

«Гібридна війна, — записано у «Воєнній доктрині Російської Федерації», — це війна, яка поєднує на різних етапах комплекс застосування стратегій, як знищення, так і непрямих впливів». До непрямих впливів, згідно з цією ж доктрини, належать заходи з «дестабілізації в політиці та економіці держав, по непрямій або прямій воєнній підтримці збройних опозиційних сил для завоювання влади потрібними політичними силами». Втілення у практику цих положень російської воєнної доктрини ми спостерігали у Криму, а тепер спостерігаємо на Донбасі. Але є ще одна дуже суттєва обставина — інформаційна. І хоча у ворожій доктрині йдеться про захист російських інтересів, варто її зацитувати, бо розуміти це слід навпаки — по відношенні до України. Тут, під прикриттям фальшивої стурбованості терористичними організаціями, говориться про їхній «інформаційний вплив на народонаселення, з метою підриву історичних, духовних і патріотичних традицій у справі захисту Вітчизни». Хто, коли і в який спосіб підриває «історичні», «духовні» і «патріотичні» традиції росіян невідомо, але в українських інформаційному та культурному просторах таке неподобство коїться постійно, щоденно і цілодобово.

Головну мету російських діянь гібридної війни Путін та його кліка  навіть не приховують — втримати Україну в лабетах Росії та відновити імперію. Лише імперія може забезпечити повернення Росії у лоно світової наддержави. Без України Російська суперімперія неможлива. У цьому вся суть гібридної експансії.

 

Мова, історія та культура як головне поле гібридної агресії Росії

Виправдовуючи свій намір та дії щодо повернення України та українців до імперського стійла Росії, В. Путін неодноразово заявляв, що таке він чинить, бо «ми один народ». А раз один народ, то мусить бути й одна держава та багато чого іншого: мова, армія, гроші і т. ін. Російська пропаганда робить усе від неї залежне, аби довести правоту висловів свого президента.

Ми тут не аналізуватимемо шовіністичні потуги кисельових, жириновських, дугіних у їхньому намаганні викорінити «мазепинство» та «украінскую болєзнь русской націі» — подивимося на вкрай небезпечне гібридне явище очима українця.

Як ми вже зазначили, самобутність кожного народу, зокрема й українського, визначає три засадничі речі: мова, історія та культура.

Якщо етнічна спільнота, яка проживає на певній території, розмовляє однією мовою, має одну історію та єдину культуру (релігію, звичаї, традиції, літературу, пісні, музику, мистецтво і т. ін.), то, безумовно, що то має бути один народ.

Якщо нав’язати українцям російську мову, довести їм, що історія Росії є спільною і для Малоросії, що в Україні немає власної культури, а лише російська, то путінська теза про один народ матиме логічне завершення вже незабаром, а не через 100—200 років, як вважає дехто з дуже наївних культурологів.

Не повинно бути жодного сумніву в тому, що процеси повного нищення української мови, історії та культури настали би в умовах російської окупації України — це добре видно із ситуації в окупованих росіянами Криму і Донбасі — усе українське там поза їхнім нікчемним законом. Заборона української мови, закриття українських дитсадків, шкіл, гімназій і навчальних закладів, нищенням українських книг, оголошення української символіки — синьо-жовтого прапора і тризуба екстремістськими, переслідування усього українського, навішування ярликів на українських національних героїв різних віків — це неприховане нищення України та перетворення її на малоросійську провінцію Великоросії.

Ідеологам російського неоімперіалізму дуже важливо нав’язати усій Україні єдине з Росією бачення історії та культури, до того ж російською мовою. Саме тому газетні кіоски, «Укрпошта» з її передплатниками та бібліотеки по всій Україні стали полем гібридної агресії Росії. Це ніщо інше, як ідеологічна підготовка усіх українців до майбутньої окупації, повного «возз’єднання» з Росією та творення єдиного народу — в цьому суть російської гібридної війни на полі мови, історії та культури.

Ось чому поля української мови, української історії та української культури стали головними полями гібридної агресії шовіністично-імперської Росії.

У наші дні ми спостерігаємо, що всі три сфери, які визначають самобутність українського народу: українська мова, українська історія, українська культура піддаються в Україні витонченій та добре продуманій гібридній агресії.

За мовчазного споглядання уряду та парламенту українську мову витісняють з усіх сфер суспільного життя, передусім, із засобів масової інформації: телебачення, радіо, преси. Увімкнеш телевізор — майже усі передачі російською мовою. А що чуєш по радіо? «Шансон», «Русскоє радіо» — в усіх куточках України. А періодика? Загляньте у будь-який газетний кіоск — майже усі російськомовні видання! І це у державі, де 80% українців!

5 вересня 2017 року, під час міжнародного симпозіуму «Діалог двох культур. 2017», який відбувався у Кременці, що на Тернопільщині, який із деканом Рівненського державного гуманітарного університету, доктором філологічних наук Дмитром Кравцем запитав у кіоскера, скільки у нього в продажу українських журналів? Нема жодного у продажу і не отримує теж жодного. З українськомовних журналів кіоскер знає лише два: «Український тиждень» і «Країна», обидва для місцевих задорогі — через нереалізацію їх перестали завозити. Про видання Державного підприємства «Національне газетно-журнальне видавництво», зокрема повнокольорові журнали «Українська культура», «Пам’ятки України», «Український театр», «Музика» кіоскер нічого не чув і був дуже здивований, що такі в Україні є. Водночас він резонно зауважив, що за ціною 40—70 гривень ці видання у Кременці будуть неходові — люди бажання читати мають велике, однак грошей для цього у них нема. Тому й купують російськомовні — вони хоч і повнокольорові, але дешеві.

Російськомовних повнокольорових журналів у кіоску м. Кременця ми нарахували понад два десятки, така ж картина спостерігається повсюдно у містах не лише сходу, а й заходу України — вони охоплюють практично усі теми суспільного буття — від природи та історії до дачі та пасіки.

Найбільш ходовими у Кременці, Тернополі та Рівному є російськомовні повнокольорові тижневики «Загадки истории», «Секретные архивы», «Секретная история», «Невыдуманные истории», «Тайны ХХ века», «Тайны прошлого». Тобто, на історичну тематику у 30-тисячному Кременці щотижня реалізовують десятки російських журналів історичного спрямування та жодного українського! Можна лиш уявити, що діється у містах сходу України!

І ще дуже суттєва деталь. Ціни на російськомовні журнали історичного профілю — від 3 до 7 гривень! Навіть великий, 98-сторінковий повнокольоровий глянцевий журнал «Деньги плюс» в кіоску продають за 31 гривню, тобто дешевше, ніж у Києві та обласних центрах можна купити зшиті металевими скобами п’ятдесятисторінкові «Український тиждень» (35 грн) і «Країну» (25 грн). І це при тому, що «Деньги плюс» мають незрівнянно якісніший папір, більший формат і значно більшу кількість сторінок та твердішу обкладинку. До того ж скріплено журнал «Деньги плюс» термобіндером з гарною біговкою.

Чому російськомовні видання в Україні значно дешевші, ніж українськомовні? Відповідь слід шукати не лише в економічній площині.

Просування російськомовних журналів в інформаційному та культурному просторі України значною мірою відбувається внаслідок демпінгових цін виробника продукції. Інакше як можна зрозуміти факт купівлі мною у Рівному 36-ти сторінкового повнокольорового журналу «Загадки истории» за 3 гривні? Це що, у роздрібну торгівлю він надійшов по 2 гривні? Тобто менше, ніж його собівартість!

Якщо для поширення російськомовної продукції — у цьому випадку повнокольорових журналів історичної тематики, застосовують демпінгові ціни, то комусь дуже потрібно, аби їх читали українці.

У цій статті ми зосередимося переважно на другому і третьому елементі, які визначають самобутність народу — його історії та культурі, але коротко зупинимось і на українській мові — визначальній ознаці народу. Повернусь до нашого скромного газетно-журнального кіоску — вони є в усіх районних центрах України. Кіоск — то дзеркало нашого буття і теперішнього стану. До чого докотилася, Україна можна побачити із простого порівняння.

Кожен громадянин, який наприкінці 80—напочатку 90-х років минулого століття мав 20-40 років і купував періодику, знає, які видання продавалися у кіосках «Союздруку». Не буду перераховувати газети — наголошу на журналах.

У моєму місті Броди (25 тисяч мешканців) діяло два кіоски у центрі та один на вокзалі. Там серед журналів продавалися українськомовні багатоілюстровані «Україна», «Радянська жінка», «Соціалістична культура», «Перець», «Ранок», «Наука і суспільство»; літературні: «Вітчизна», «Всесвіт», «Дзвін», «Ранок». Російських в умовах радянської імперії було значно менше: «Огонёк», «Крокодил», «Вокруг света». Продавався й один польський ілюстрований  журнал «Пшиязнь» та дві газети «Трибуна люду» і «Жицє Варшави». Тобто серед журналів українські порівняно з російськими і польськими займали домінуючі позиції. Подібне спостерігалося і серед газет. А що тепер?

За роки української незалежності українських журналів в кіосках важко знайти, їх і випускати стали у мізерних кількостях, чого не скажеш про російськомовні — вони тепер домінують. Упродовж цього ж часу в Україні вражаючими темпами скоротилася не лише кількість українських газет та журналів, а  й книг і брошур. Якщо 1990 року вийшло 78 млн 700 тис. примірників книг і брошур українською мовою, то в роки незалежності їхня кількість невпинно падала. Так, 1992 року вона скоротилася до 44 млн 861 тис., 2000-го — до 29 млн 224 тис., а  2015-го — до 23 млн 740 тис. (Пилипчук  Д. Статистика українського друку. — К., 2017. — С. 4). Тобто, ми дожилися до того, що в Україні за рік видають менше однієї української книги на одного мешканця країни.

Отже, мовне поле України українська мова і українська нація програють катастрофічно — яскравий тому приклад звичайний кіоск. А що ж робиться у царині історії? Заглянемо у російськомовні журнали.

 

Російські видання як засіб гібридної агресії  Росії

Впродовж кінця серпня—початку вересня 2017 року мені довелося побувати у Києві, Житомирі, Львові, Тернополі, Рівному і Луцьку. В газетних кіосках цих міст ситуація така сама, як у Кременці та моїх рідних Бродах —домінують російськомовні газети та журнали. Я придбав повнокольорові журнали «Загадки истории», «Секретная история», «Невыдуманные истории», «Тайны ХХ века», «Секретные архивы» і кольорову газету «Тайны прошлого». Ціни — від 3 до 7 гривень. Тобто, російськомовні повнокольорові журнали продаються дешевше, ніж українські чорно-білі газети. А тепер заглянемо у їх зміст.

Почнемо з журналу «Загадки истории». У жодному  номері нема вихідних даних, тому невідомо, хто засновник видання, хто його видавець, де його друкують і яким накладом. Не зазначено і свідоцтво про державну реєстрацію журналу. Тобто, повна зневага до вимог українського законодавства. Вже ці незаперечні факти свідчать, що в Україні відсутній будь-який контроль за власним культурним та інформаційним простором. У таких українських умовах російські провідники  гібридної війни почуваються дуже комфортно — їх ніби для них і створено.

До цього додамо, що будь-які вихідні дані відсутні і в журналах «Тайны ХХ века», «Секретная история». У виданнях «Секретные архивы» і «Невыдуманные истории» вказано, що свідоцтво про державну реєстрацію видане Мін’юстом України засновнику і видавцю — ТзОВ «Прес-кур’єр Україна». Вказано і наклад — 50 тисяч («Секретные архивы») і 30 тисяч («Невыдуманные истории»). Мабуть, не менші наклади і в «Загадок истории».

І хоча в тижневика «Тайны ХХ века» відсутні вихідні дані про це видання, на сторінці 35 номера 35 за 2017 рік є цікаве оголошення: «Дорогие читатели! В почтовых отделениях России продолжается подписная кампания на 2018 год… Подпишитесь на «Тайны ХХ века» по «Каталогу российской прессы… подписной индекс 99382».

Ось так — суто російське, гібридного штибу видання без належних вихідних даних заполонило інформаційний і культурний простір України. І це в той час, коли у самій Росії все українське жорстоко переслідується: єдина українська бібліотека у Москві зазнає постійних гонінь, українські гімназії та школи у Криму закриті, українські книги заборонені, за саме українське слово у Росії б’ють. Який контраст!

Ми не будемо аналізувати всі матеріали російськомовних журналів історичної тематики — вони на одне лице. У них можна знайти чимало історичних цікавинок з усього світу, але на першому місці — історія Росії і Радянського Союзу. Серед видатних постатей  Росії провідне місце посідає Сталін, його позитивний образ присутній у більшості номерів. Найкривавішого ката українського народу, організатора Голодомору 1932—1933 років, який забрав життя понад 10 мільйонів українців, славлять постійно. Тобто, читача зомбують позитивністю постаті кривавого тирана. Радянська імперія, яка забрала життя мільйонів українців, у російськомовних журналах подається не інакше як «велика країна». Навіть стаття про так званих дармоїдів називається «Паразиты великой страны». Опубліковано і статтю під назвою «Как Хрущов «укрупнял» Украину». Це про «подарований» Крим. Тобто, російськомовні журнали в Україні відкрито пропагують ахінею, яку в Росії продукує Путін, Жириновський, Дугін, Кисельов та їм подібні.

Звісно, що в російськомовних журналах історія Росії домінує, вона в Україні подається мало не як рідна українцям. Про саму Україну матеріали, якщо зрідка й трапляються, мають відверто ворожу антиукраїнську специфіку. Наприклад, одного з найславетніших синів України Івана Мазепу тут неодмінно малюють чорними фарбами. Досі не заспокояться. Не можуть вибачити так звану «зраду» лиходієві Петру. У темних барвах змальовано і постать славетного українського гетьмана  Петра Сагайдачного — чи не тому, що 1618 року очолюване ним українське військо штурмувало укріплення Москви?

І ще така особливість — усі російські герої публікацій мають позитивне висвітлення (Ленін, Сталін, Жуков, Путін, Будьонний, Ворошилов, Котовський, Павлик Морозов (!)  та ін.), а українські — вкрай негативне — П. Сагайдачний,  І. Мазепа, С. Бандера, С. Петлюра, М. Грушевський.

Засуджують так званих куркулів, які стояли на заваді радянській владі колективізувати сільське господарство та гальмували індустріалізацію країни. І це пишуть у наш час! Мимоволі український читач отримує посили щодо необхідності боротьби хорошої радянської влади з поганими куркулями, а відповідно й схиляється до виправдання комуністичних репресій щодо українських заможних селян, породжує сумнів щодо причин і наслідків самого Голодомору, влаштованого на благодатній Україні московською комуністичною владою.

До речі, про Голодомори 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років в Україні російські гібридні видання не пишуть нічого. Жодного осуду!

Мета російської пропаганди та гібридної агресії на полях української культури та історії очевидна — впливати на формування потрібного Московії світогляду українця.  Щотижневе вкидання у газетні кіоски України сотень тисяч російськомовних історико-культурних видань не може не залишити наслідків.

Російські журнали історико-культурного напряму надзвичайно дешеві (3—5 грн), а тому доступні широким колам читачів, які прагнуть поповнити свої знання з історії. Серед них, безумовно, є вчителі історії. Розрахунок політтехнологів неважко зрозуміти — через читача гібридної продукції впливати і на тих, хто з ним спілкується, тобто на його оточення — родичів, знайомих, учнів, коли читач — учитель. Окрім цього, тривале зомбування певними історичними фактами відкладається у свідомості, засвоюється, а згодом формується у голові читача як його власна думка.

Найстрашніше те, що українцям хитро нав’язують чужу і ворожу ідеологію, ідеологію споконвічного ворога і гнобителя України — Росії, яка у 2014—2017 роках продемонструвала усьому світу свою справжню агресивну суть, що добре видно на прикладах анексії Криму та війни на Донбасі, постійній підривній роботі проти Української Державності та всього українського.

У гібридно-агресивних публікаціях Росія і все російське возвеличується, Європа та європейське — упосліджується, а українське — дискредитується. Українцям нав’язується думка: Росія — друг, а Європа — ворог.

Сам факт постійної присутності в інформаційному та культурному просторах України російських (тобто виданих безпосередньо в Росії) та російськомовних (виданих у занадто демократичній Україні) видань історико-культурного напряму є яскравим свідченням того, як російська пропаганда, у повній відповідності з «Воєнною доктриною Російської Федерації», відкрито здійснює глибокосплановану інформаційну гібридну агресію супроти України.

Безперечно, що ми маємо справу з ретельно продуманою, добре налагодженою та фінансово забезпеченою ідеологічно-підривною діяльністю російських спецслужб в Україні. Не реагувати на цю пряму загрозу національним інтересам України неприпустимо.

Російськомовні журнали пропагують в Україні великоросійське шовіністичне бачення історії Росії та СРСР, бачення Путіна. До того ж історія Росії та СРСР подається українцям як нібито «наша спільна історія». Але і це ще не все — зі сторінок російськомовних журналів історичного профілю лунають антиукраїнські, антидержавні та явно сепаратистські тези.

 

Гібридна провокація роз’єднання

Російські неоімперіалістами та апологети гібридної війни взяли на озброєння відомий давньоримський принцип «розділяй і володарюй»; вони його успішно застосовують у сьогоднішніх українських реаліях. Як це робиться зі сторінок журналу «Загадки истории» продемонструємо на прикладі числа 32 , що заполонив газетні кіоски України у серпні цього року.

На титульній сторінці тижневика привертає увагу великий аншлаг: «Как полещуки воевали с поляками?». Криклива назва викликає зацікавлення, однак у журналі читач не знайде жодної публікації, яка б відповідала на запитання, яке редакція винесла на обкладинку свого видання. Навіщо ж винесли?

Але журнал про поліщуків не забув — їм присвячено явно гібридно-сепаратистську статтю Євгена Ярового «Этнос, так и не ставший народом. Почему хозяева Полесья не стремятся к национальной независимости?». Сам заголовок вказує, звідки ноги ростуть.

Починається стаття з того, що Полісся є унікальним регіоном з єдиним біосферним організмом, який не зміг розділити навіть кордон між Україною, Білорусією та Росією.

Автор робить фантастичне відкриття — виявляється, що питання про етнічну належність мешканців цього краю — поліщуків «відкрите до сих пір». Є. Яровий переконує українського читача, що поліщуки — це «окремий етнос — стійка спільнота людей, об’єднаних  єдиною історією, фольклором, побутом, фізичними і культурними особливостями». Виявляється, що поліщуки мають свою окрему самобутню мову, яка відрізняється і від білоруської, і від української. Автор бідкається, що поліщуки, яких понад 3 мільйони, відмовилися «від своєї етнічної належності», тому «офіційного статусу окремого етносу за ними ніхто так і не взнав». Аби виправити таке прикре для великоросійських неоімперіалістів та шовіністів становище, українцям запропонували черговий гібридний план. Його суть випливає із констатації Є. Яровим такого факту: «У сучасних поліщуків, розділених як мінімум чотирма державами, нема своїх чітких ціннісних установок та впливових організаційних структур, які б об’єднали їх в єдиний етнічний організм».

Гібридний маніфест журналу «Загадки истории» цілком зрозумілий — поліщукам потрібно дати «цінні установки» та створити в їхньому середовищі «впливові організаційні структури» для їх об’єднання в «єдиному етнічному організмі», звісно, окремішньому від решти українського народу та ще й на територіях України, Білорусії, Брянської області Росії та окремих районах Східної Польщі.

Поки що ця російська агресивно-гібридна маячня чітко зафіксована і вже опублікована лише як теорія, але за нею неодмінно буде практика. Путіністи у цьому руслі мають дуже великий досвід — варто хоча б згадати подібні гібридно-етнічні проекти русинів у Закарпатті та так званого окремого козацького народу на півдні України.

Закарпаття уже тривалий час перебуває у фокусі російських спецслужб які діють тут під личиною різноманітних добродійних фондів «Русскій мір», «Русская прємія», «Русскій фонд содєйствія наукє і образованію». Усі вони зайняті турботою про визнання русинів Закарпаття окремим народом з окремою мовою — четвертою серед східних слов’ян. Для цього щедро фінансують русинські організації, проводять наукові конференції, видають книги, виплачують щедрі гонорари.

Російські спецслужби на Закарпатті діють уже давно, вони намагаються усіляко стимулювати рух русинів у рамках так званого «русского міра», вишукують зрадників, вербують агентів, оплачують найманців, але їм дуже заважає головна проблема — відсутність самого русинського народу.

Тепер ці гібридні агресори взялися ще й за поліщуків на півночі України та за козаків на її півдні.

За гібридною версією про козаків, яка останнім часом посилено мусують російські спецслужби у Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях — корінним народом цих земель є козаки; вони тепер заселяють південь України, Ростовську область і Краснодарський край Російської Федерації. То цілком окремий козацький народ, який потрібно об’єднати. Звісно ж, що в одній державі; йдеться про об’єднання «козацького народу» Малоросії з «козацьким народом» Росії.

Немає жодного сумніву у тому, що російська пропаганда окремих етносів козаків, поліщуків і русинів — це методи підривної діяльності, спрямовані проти Української Держави. Ці методи цілком узгоджуються з воєнною доктриною Російської Федерації та мають усі ознаки гібридної агресії.

Ідеться про спроби зумисного розколу українського народу на окремі самостійні етноси: поліщуків, козаків, русинів, бойків, лемків, гуцулів. Розколовши український народ, його легше по частинах перетягнути у «русскій мір», підкорити московській владі, відновити імперію з метою наступного переселення довірливих поліщуків, русинів, козаків на неозорі простори малолюдного Сибіру та малозаселеного Північно-Східного Китаю (тепер російський Далекий Схід). Росія прагне «зібрати» землі колишнього СРСР і царської імперії. Щоб цього досягнути, потрібно пересварити і роз’єднати народи. Як це робиться в Україні? З допомогою провокацій, політичних маріонеток, п’ятої колони і звісно — РПЦ.

Незважаючи на те, що гібридна агресія проти українського народу ведеться відверто і неприховано, в Україні цим небезпечним явищам не надають належної державної оцінки та державного опору.

Сфера, яку ми вище зачепили, належить до культурного простору України. За нього мало би відповідати Міністерство культури України. А тепер поглянемо, як воно з такими викликами справляється.

 

Навіщо Україні міністерство без культури?

До останнього часу Міністерство культури України виступало засновником семи українських культурологічних видань, а саме п’яти повнокольорових журналів: «Українська культура», «Пам’ятки України: історія та культура», «Український театр», «Музика», «Театрально-концертний Київ» і двох повнокольорових газет: «Культура і життя» та «Кримська світлиця». Усі вони виходили у світ мізерними для України накладами (до 1 тисячі примірників кожен журнал і до 3—5 тисяч газети).

Незважаючи на те, що бібліотечна мережа України підпорядкована Міністерству культури України — вона не отримувала (за винятком обласних бібліотек) видань свого ж міністерства! Тобто в районних і міських бібліотеках, не кажучи вже про сільські, українських культурологічних видань читачі не бачили і про їхнє існування часто навіть не знали. Отака діяльність міністерства. І це в той час, коли районні й навіть сільські бібліотеки якимось дивом отримують російськомовні культурологічні видання, зокрема журнал «Загадки истории»! Так, так той, що бештав українських  гетьманів П. Сагайдачного, І. Мазепу, славив катів українського народу Сталіна, Леніна, усе російське та радянське й відверто проповідував ідею сепаратизму поліщуків вже  2017 року! Але і це ще не все.

Ось що писала газета «День» в номері від 28 липня 2015 року:

«Отже, виникла дивна ситуація, коли газети та журнали, які за усіх часів розвивалися, мали різні періоди, кращі чи гірші, але виходили, — у «новій» українській державі нікому не потрібні. Мінкульт, схоже, вирішив діяти за принципом: «Я тебе породив, я тебе й вб’ю»! Проте до «народження» він має опосередковану причетність — наприклад, журналові «Музика» — 92 роки, «Театрально-концертному Києву» — 79, «Український театр» засновано  1917 року… Але якщо ситуація не зміниться, піднятися не з колін — із землі — буде складно. Як риторично запитав насамкінець Ігор Гирич, «якщо 40-мільйонна нація не матиме журналу про театр та музику, навіщо тоді існує Міністерство культури?»

Наголошу! Це писала газета «День» 28 липня 2015 року! Але відтоді мало що змінилося у ставленні Міністерства культури України до культурологічних видань, які воно ж і видає. Міністерство радило їм самим заробляти гроші! Про такий важливий для журналістів чинник, як гонорари, вже всі забули. Невиплата зарплат призводить до втрати кращих фахівців, протестів журналістів, які у березні 2017 року вийшли з плакатами і транспорантами під стіни Кабінету Міністрів України. У якій країні таке можливо, аби журналісти культурологічних газет і журналів протестували проти дій чиновників міністерства культури? В Україні — це наша болюча, буденна реальність, якій мусимо завдячувати насамперед Міністерству культури та особисто міністру Є. Нищуку.

 

Далі буде.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment