Наталя ГУМНИЦЬКА, Львів
“Дзвеніть серця! Не смієте мовчати.//
Не смієте дудніть порожняком.//
Ми у життя прийшли, щоб зазвучати //
Скульптурою, картиною, рядком”.
Ці закличні слова-заповіти належать Роману Мар’яновичу Лубківському, який 23 жовтня 2015 р. відійшов у вічність. Наші серця озиваються дзвоном у пам’ять визначного укра- їнського поета, перекладача, літературознавця, критика, культуролога, громадсько-політичного і культурного діяча, дипломата-державотворця, мислителя і словотворця, друга слов’янської Ойкумени.
Дворічна відстань позаземного життя Романа Лубківського більш рельєфно і об’єктивно увиразнює нам прижиттєвий його портрет: перед нами постає постать мислителя-філософа кантіанського типу, сократівської мудрості, сковородинівської “сродної праці” та Шевченкового імперативу добра (Раз добром нагріте серце/Вік не прохолоне).
Усе своє творче життя він присвятив пошуку укра- їнської духовної зорі на небі і утвердженню морального закону українського суспільства. Він успішно зреалізував подарований йому Богом і рідною Землею талант у різних іпостасях. Іпостась перша — Поет.
Поетична творчість Романа Луб- ківського підпорядкована духовному виміру української душі впродовж тисячоліть, романтичний ліризм трансформується у глибокі гуманістичні ідеї, загальнолюдські цінності, серед яких людська гідність, застереження від небезпеки духовної корозії, втрати людяності (“Людино, ти межі не перейди!”, “самі себе топчемо ногами”).
Наскрізною темою його поезій є віра у неперебутність свого роду, його незнищенність: “Яка б течія крутила, яка б крутія носила// Згубити мене несила, бо маю корінь і крила”. Сковородинівський імператив самопізнання був його провідною зіркою, запорукою національного самоутвердження. Безцінним є цілісний образ національного Пророка, осмислений у 22 віршах автопортретної спадщини Шевченка, які вийшли окремою збіркою під назвою “Погляд вічності”, і за яку Роман Лубківський був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка 1990 року.
З-поміж усіх важливих тем у творчості Лубківського сакральною, домі- нантною темою є Шевченківська тема. Іпостась друга — Літературознавець, критик, словотворець. У палітрі науково-аналітичного, літературно-критичного й публіцистичного вагомого набутку письменника, зокрема — збірник літературно-критичних статей про ви- датних майстрів української літератури та інших літератур “Многосвіточ” (1978), доповідь “Богорівний — бо правдомовний (Тарас Шевченко і сучасність)” (2002), упорядкування видань “Вінок Маркіянові Шашкевичу” (1987, у співавторстві з М. Шалатою), “Весни розспіваної князь. Слово про Б. І. Антонича” (1989, у співавторстві з М. Ільницьким), “Святослав Гординський. На переломі епохи” 2004), “Камертон Шашкевича. Статті, рецензії, промови, поезії” (2011).
У книзі Дмитра Пилипчука “Болять мені загублені слова…” (2013) автор наводить десятки проілюстрованих авторських слів Романа Лубківського, його багату й виразну лексику живлять синоніміка, архаїзми, слов’янізми, неологізми, діалектизми, іронізми. Іпостась третя — Перекладач. Як тонкий імпретатор Слов’янської Ойкумени Роман Лубківський здійснив конгеніальні переклади, які тісно пов’язали український культурний простір з культурами білоруських, болгар- ських, македонських, польських, російських, сербських, словацьких і, звичайно, чеських народів.
Особливе мен- тальне світовідчуття чеського й словацького народів дозволили Поетові здійснити блис- кучі переклади їхніх класиків. Унікальним є його переклад трагедії Йозефа-Вацлава Фріча “Іван Мазепа”, який яскраво демонструє як на історико-літературних перехрестях викристалізовується істина. Переклад має не лише культурологічну, а й націєтворчу цінність. Іпостась четверта — Громадсько-політична, дипломатична, культурологічна. Велике серце Романа Лубківського билося в унісон із державо- творчими процесами України.
Він — один з ініціаторів відродження Товариства української мови (“Просвіти”), Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Народного руху України; депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання (1990—1994); голова Комітету з Національної премії України (2005—2007 рр.); ініціатор запровадження традиції підняття національного прапора над ВРУ і прийняття інавгураційної присяги президентами держави на Пересопницькому Євангелії поряд із Конституцією України; перший Надзвичайний і Повноважний посол України у Чехословаччині, а пізніше — у Чехії і Словаччині за сумісництвом. Це був мужній крок з боку Поета. Проте природжений талант тонкого дипломата допоміг йому блискуче впоратися з обов’язком репрезентанта молодої відродженої України — розбудувати резиденцію Українського посольства у Празі, провести низку цікавих культуроло- гічних міждержавних проектів, налагодити добросусідські взаємини між Чеською Респу- блікою і Україною та з Президентом Гавелом.
Як гуманіст універсального складу розуму, Роман Лубківський розумів значення культури для взаєморозуміння між народами і між людьми загалом. Його заповітна мрія — Міжнародний літературно-мистецький центр у Львові.
Стратегічна мета Центру — акумулювати найвизначніші скарби України і її сусідніх країн для спільних діалогів з тих чи тих літературних, мистецьких, історичних, суспільних питань. П’ята іпостась — Будівничий музеїв. Глибоке розуміння фундаментального значення збереження духовних скарбів нації спонукала його до щоденної громадсько-суспільної праці, часто невдячної, яка відривала його від улюбленого словотворіння. Але він крок за кроком домагався розбудови музеїв, повернення товариств і архівів, встановлення пам’ятників визначним діячам української культури, відбудови церков і розбудови шкіл.
Він, як “український Сократ”, мислитель і природжений дипломат, умів вчасно дати слушну пораду чиновникові будь-якого рангу, схилити його до ухвалення рішення на користь української культури й розбудови якісно нового громадянського суспільства. За його активної участі у Львові 1989 р. відродилося НТШ; активізувалася діяльність “Просвіти”; перевезені в Україну архіви Олександра Олеся, Олега Ольжича, Святослава Гординського, постав Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові; Музей визвольної боротьби; Музей “Русалки Дністрової”; Музей-садиба Маркіяна Шашкевича (с. Підлісся); Музей родини Антоничів (с. Бортятин); Музей-майстерня Теодозії Бриж, відкриття Кімнати-музею письменника Володимира Гжицького (с. Острівець) та ін.
Музейництво — важлива сторінка в біографії Романа Лубківського Разом з Героєм України Борисом Возницьким він наполегливо орав ниву відродження і повернення українських духовних скарбів, творив нову українську суспільність — модерну, але базовану на національних традиціях. Іпостась шоста — Людина, Трудар. Він був життєлюбом, сміхотворцем, тонким імпровізатором, душею товариства, на рідкість обдарованим дипломатом-артистом. Володів здоровим скепсисом й інтелектуальною іронією. Мав шляхетне, добре й велике серце. Цією добротою ділився з ближніми.
Особливо піклувався про своїх товаришів по мистецькому цеху, часто приходив у критичні хвилини їхнього життя на допомогу. Був невтомним Трударем і Будителем національної свідомості, утверджувачем української ідентичності, архітектором і будівничим модерної української культури, сторожем і ювеліром українського Слова. Був і є справжнім сином України. Він залишив нам своє мудре кредо: “Не хочу, аби замість мене думали. Не хочу, аби замість мене вирішували. Не хочу, аби замість мене голосували. Хочу бути самим собою настільки, аби до серцевини сумління свого народу міг устами припасти, як до батькової руки, присягаючи”.
Нам варто над ним глибоко задуматись. А його поетичні ряд- ки одного з останніх віршів “Заповіт” звучать як прощання безмежно люблячого сина з рідною землею: “Загорніте мене в знамено України, // Ні- би в мамине слово, щоб тепло було, // А накрийте легенькою тінню пір’їни, // Пелюстками барвінку, щоб серце цвіло”. Нехай у серцях вдячних українців цвіте пам’ять про відданого Україні Дзвонаря, який своєю творчістю бив на сполох, будив байдужих, просвіщав непросвітлених і вірив у свій народ, його майбутнє попри всі удари долі.
