Нестандартний жанр для нестандартної книжки

Сергій ЧИРКОВ — людина неординарна. Така й книжка “Хто у класики крайній” вийшла з-під його пера — оригінальною, не схожою на ті, що писалися раніше. Хоч як крути — не лягає у звичний жанр. Словом, без автора не розібратися.

— Сергію, за Вашими словами, книжку Вам навіяли вітри і собака Леоніда Брежнєва. Як це розуміти?

— Буквально. Я стояв на вітряному перехресті й запам’я- товував людей, яких туди приносило. Або сам куди виходив — і теж зустрічав. І знову, як і на перехресті: то письменник трапиться, то художник, співак або актор, то хтось із керівників держави. Ви їх у журналах-книжках чи по телевізору бачите, а мені — ось вони. Зрештою, вирішив розповісти про тих, кого навіяла доля.

— Де ж Ви таке перехрестя надибали, куди вітри таке добірне товариство приносять? Напевне, на Печерських пагорбах столиці?

— Аж ніяк. Я два десятиліття очолював літературно-публіцистичний журнал для підлітків, наклад якого зумів довести до 350 тисяч примірників. Солідна аудиторія, погодьтеся. Тож усі поети, прозаїки були моїми. Вони приходили в редакцію, я до них ходив по нові твори чи погомоніти. Потім придумав і з 1992 року почав видавати журнал “Лель”…

— …перший український еротичний журнал?

— …так. Згодом пішов “Лель-ревю”. Тож наступні десять років ще більш розширили й урізноманітнили коло мого спілкування.

— Можна лише гадати, які персонажі потрапляли в орбіту еротичного журналу… Вони також представлені у Вашій книжці?

— Колу моїх лелівських знайомств присвячено окремий розділ. Називається “Як голі дівчата розвеселили Леоніда Кравчука, або Непорнографічна порнографія”.

— Нашого першого президента? Заінтригували… Брежнєв у Вашій книжці собакою представлений, Леонід Макарович — особисто. З ким із перших осіб держави Вас ще зводила доля?

— Володимира Щербицького, так склалося, мені довелося трохи піддурити, а Леонідові Кучмі — брехати просто в очі. Що не завадило Леонідові Даниловичу за кілька років обдарувати мене званням Заслуженого працівника культури.

— А про Ющенка і Януковича у Вас щось є?

— Міг би і про них написати. Обох Вікторів бачив зблизька. Як, приміром, і Юлію Тимошенко та Петра Порошенка. Проте книжка моя лише про тих, кому тиснув руку, з ким розмовляв, пив чарку. “Хто у класики крайній” — своєрідна галерея коротких зустрічей і особистих вражень від знаменитостей. І постають вони не у сяйві софітів і перемог, як полюбляють, а такими, якими зустрілися та запам’яталися конкретній людині за конкретних обставин. Тобто — мені. Часом — не надто вигідно для себе. Або — для мене. Книжка пронизана іронією та самоіронією.

— З вітрами більш-менш зрозуміло. Навіяло і добряче. Лишилося прояснити роль чотирилапого друга Брежнєва.

— Уточнюю: численні знайомства приносили не лише ки- ївські перехрестя. Щедрими на них були і роки навчання у Літературному інституті в Москві та пізніші редакторські відрядження до білокам’яної, і журналістська робота в обласній молодіжній газеті Луганська, у “Молоді України”. Собаці всесильного лідера колишнього СРСР, зізнаюсь, я представлений не був. Зате мав щастя їхати в одному купе з чолов’ягою, котрого пес покусав. Той цим фактом дуже пишавсь і радо показував сліди зубів на литці. Я подумки потішався над сумнівним щастям охоронця брежнєвської дачі. Та зауваживши щирий інтерес вагонних попутників, зрозумів: людей ніколи не перестануть цікавити дрібниці з приватного життя знаменитостей. І вирішив написати книжку.

— А що це за нечуваний жанр: ЕSSEлики?

— Нестандартний жанр для нестандартної книжки, який народивсь у процесі спілкування з видавничим центром “Академія”. Це такі собі літературні портретики, списані з конкретних ликів.

— У жанрі есе?

— Саме так. Ви читаєте: еселики — і одразу розумієте: вам пропонують невеличкі, мобільні тексти, написані в сучасному ритмі. Трохи іронічні, трохи веселі. При цьому вони змальовують півстолітню історію країни у персоналіях. Історію, яку раніше ніхто не розказував.

ХТО У КЛАСИКИ КРАЙНІЙ (кілька ЕSSEликів для знайомства)

Олександр Ільченко і чужа молодиця

“Козацькому роду нема переводу” — книга позачасова. Створена невідомо ким і невідомо коли. Про пісні у таких випадках кажуть: слова і музика народні.

Роман про Козака Мамая та чужу молодицю також зіткано з народних слів і народної музики. Може, навіть до Різдва Христового. “Бо ж і наш Бог — не вбог” написано у цій книзі. Тому я дуже здивувався, що у споконвічного витвору є автор. І не лише є, а й живий-здоровий. І до нього можна запросто навідатися.

Просто зараз: сісти на трамвай — і заїхати. Олександр Єлисейович виявився доволі нічогеньким для своїх літ. Не пам’ятаю: вісімдесят йому того дня було чи вісімсот. Чи, може, й усі вісім тисяч років. Очі з-під кошлатих брів викидали білий вогонь. “Хоч би не підпалили”, — майнула тривожна думка. Страхи минули, коли господар припав до руки моєї супутниці. Хвацько, наче Мамай до чужої молодиці. І я заспокоївся.

Як я Дмитра Гнатюка на паркан підсаджував

Якось нам випало разом відпочивати. Час був такий, що й у Криму вина не купиш. А у Гаспрі так узагалі. І от одного дня прокотилося: привезли! Я — у чергу. Прилавок у зоні досяжності.

Озирнувсь — а у хвості Гнатюк стоїть. Кличу його: — Я ж вам займав! Ніяковіючи, підійшов. Вино привезли у “мерзавчиках” — 200-грамових пляшечках.

Дмитро Михайлович мав щось схоже на авоську. А у санаторії — “сухий закон”. Вийшов він з магазину, бідкається:

— Як же через прохідну? Незручно. Я пообіцяв провести через тилові ворота. Прийшли — а на них замок.

— Доведеться через паркан. А у ньому — два метри.

Гнатюк похитав головою.

— Я підсаджу.  — Давайте спочатку ви, а я подивлюся, — відказав співак.

Я пропхнув під парканом вино, переліз.

Гнатюк ще раз примірявся:

— Ні. Я краще на прохідній переблимаю. Блимати не довелось. Авоську я в нього забрав і доправив до корпусу.

Геніальний співак пройшов на територію, наче біла людина. Йому було 65.

Світовий рекорд Івана Ющука

Ледве почувши, він запротестував:

— Це неможливо!

— Може, просто ніхто не пробував, — спокійно відповів я.

Ідея була красивою і такою ж мірою нахабною. Не знаю, чи є менш надійне підґрунтя для серйозної справи. Варто було Іванові Пилиповичу сказати своє “ні” категоричніше, й моя піщана хатка розсипалась би.

Йшов 1990-й рік. У країні прокидавсь інтерес до української мови. Гості, що потяглись у наші краї, старанно вимовляли українські слова. Ми вдячно посміхались, але рідної мови ставало шкода. От і придумалося видати підручник. У вигляді вкладки в “Однокласник”.

— На восьми журнальних сторінках? — опирався професор.

Я ж розумів: якщо не зробить Ющук — не зробить ніхто.

“Українська мова для початківців” вийшла у жовтневому випуску. Майже чотиритисячним накладом. Найкоротший у світі мовний посібник. Щоправда, книга Гіннеса рекорд Івана Ющука проґавила. Проте — це її проблеми.

Голограма з Євгена Дударя

Я б з Дударя зробив голограму. Таку, як зробили зі Скіфської пекторалі, викопаної Борисом Мозолевським 21 червня 1971 року о 14 годині 30 хвилин із кургану Товста Могила. Зробив би — і возив Україною. Від села — до села, від міста — до міста. Не минаючи жодного.

По-перше — не вкрадуть. По-друге — не замацають. Та й де тепер ті клуби, аби оригінал привозити? Для голограми ж достатньо майдану. Або й пустиря, яких скрізь є. Дістав з передвижки проектори, виставив — і от вам тривимірний Дудар. Із голосом на всю Євгенову могуть.

Його “Молитву до Батька” мають почути всі. І скласти перед нею покуту. А після — можна й книжки роздавати: “Профілактику совісті”, “Штани з Гондурасу”. Кому що до вподоби. Колись він писав для мого журналу історії про Васю Костика. З тих пір голова Євгена Михайловича стала відливати блакиттю, а очі — снігом. В іншому — не змінився.

“Вишиванка” від Івана Низового

Сердитись на Івана було неможливо. Він також не вмів. Відходив від гніву раніше, ніж завершував вибухову тираду. Світло усміхавсь і запрошував на вино. У таких, як Іван Низовий, немає ворогів. Не повинно бути. У нього безгрошів’я дивовижним чином поєднувалося зі щедрістю. Мені він подарував білу з червоним сорочку, тритомник “Хонсю” і любов до японської поезії. Сорочка, щоправда, була моєю. Він попросив її, коли після київського семінару вирішив завернути на Сумщину. Не мав свіжої. З ким “вишивав” на Сумщині, невідомо. Та повернувшись до Луганська, замість білої Низовий повернув мені сорочку вишиту. Помережену червоним вином. Від комірця — і до ременя. Іванова винуватість була чарівною… А унікальний тритомник він віддав за давно позичену десятку. Я спробував відмовитися, проте Іван наполіг. — Ти ж знаєш: грошей у мене нема й ніколи не буде. І полегшено зітхнув.

Віктор Семеняка як літературна пам’ятка

Раніше у Полтаві було чотири літературні пам’ятки: садиби Івана Котляревського, Панаса Мирного, Володимира Короленка і не прив’язаний меморіальною табличкою до конкретного місця Віктор Семеняка. До мертвих класиків столичних гостей водили. До живої знаменитості — самі просилися. Як просилися колись у Криму до винних погребів. Проте винні погреби тут ні до чого. Семеняка, по-перше, непитущий, а по-друге — з чужими неговіркий. Міг трохи посидіти для годиться. А потім ішов. Мовляв, побачили — і будьте щасливі. Як після Леонардової “Мони Лізи”.

До речі: полтавчанин усміхається не менш загадково. Щодо іншого — високий. Худий — наче місяць не годований вуличний пес. Був три десятиліття тому. Нині Віктор Семеняка заматерів. Але пером не подобрішав. Бо який тоді з нього сатирик? А він — у формі. Тож у Полтаві нині — як і було. Чотири літературні пам’ятки.

Василь Старун, рукою якого водить Господь

Він може місяць не їсти. Може тиждень не підходити до відра з водою. Без складання віршів Василь здатен протриматися не довше двох годин і вісімнадцяти хвилин. Хоч занось до Книги рекордів Гіннеса. Я був на третьому курсі філологічного факультету, коли Василь вступив на перший. Він вже тоді мав три мішки поезій.

Мішки були з-під сіна, яке він возив улітку, припасувавши до багажника. Василь творить завжди. Коли косить. Коли роздуває ковальський горн чи і, хекнувши, опускає молот на розпечену підкову. І перебираючи пророслу картоплю пише, і висаджуючи її. І лаючись з дружиною. Навіть коли спить. Вірші є Василевою сутністю. Кров’ю, що живить тіло. Якщо вірші у ньому скінчаться, він помре. Василь Старун — з обраних. З тих, рукою яких водить Господь. Сотворене ним може подобатися, може — ні. Але воно — справжнє. Як земля, в яку він щороку висаджує картоплю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment